Українська дівчинка вперше переступає поріг чеської школи. За плечима в неї – наплічник, у якому, крім зошитів і ручок, невидимо лежить досвід війни та вимушеного вигнання. Вона усміхається новим однокласникам, але в її очах легко прочитати сум за домом та страх нових випробувань. Таких дітей у Чехії нині десятки тисяч – вигнані війною, вони опинилися між двома світами: рідною Україною, яку довелося покинути, і новою країною, що дала прихисток. Станом на кінець 2025 року в Чехії проживало близько 400 тисяч українських біженців, з них орієнтовно 90 тисяч – це діти та підлітки. Цифри вражають і нагадують про величезну відповідальність: чи зможуть ці діти зберегти зв’язок із домом та культурою, будучи вирваними зі звичного середовища? Чи допоможе їм інтеграція в чеське суспільство не загубити власне коріння? Відповіді поки що не очевидні, але спробуємо розібратися, опираючись на факти та оцінки зі звіту UNICEF про реагування на кризу біженців у Чехії (2022–2025) та інші дослідження.
Світлина: ukrajinci.cz
Діти в чеському освітньому процесі
Школа – перше серйозне випробування на шляху інтеграції дітей-біженців. Чехія з весни 2022 року прийняла до своїх навчальних закладів десятки тисяч українських учнів. Ухвалені урядом рішення гарантували право на безкоштовну освіту для українських дітей у державних школах нарівні з чеськими однолітками. Це був важливий крок: законодавча основа інтеграції дала цим дітям шанс не випасти з освітнього процесу. Проте між правом на папері і реальністю — дистанція. Система освіти опинилася під колосальним навантаженням, і швидко проявилися три головні проблеми: брак місць, мовний бар’єр та різниця навчальних програм.
По-перше, чеські школи не були готові до такого напливу: місць у школах і дитсадках бракувало. Найбільш складна ситуація склалася у великих містах, де осіло більшість біженців. По-друге, українські учні опинилися в іншомовному середовищі. Чеська мова стала справжнім викликом: без її знання дитині важко повноцінно вчитися і заводити друзів. Особливо це стосується підлітків, які приїхали, не знаючи жодного слова по-чеськи. По-третє, старшокласники зіткнулися зі структурними відмінностями в освіті – адже в Україні школа розрахована на 11 років, а в Чехії – на 12. У результаті частина української молоді так і не влилася в місцеві старші класи: станом на 2025 рік лише приблизно 23–33% українських підлітків були залучені до середньої освіти в Чехії, тобто дві третини фактично випали зі шкільного життя. Це тривожний сигнал, який свідчить про ризик втраченого покоління.
Втім, є й позитивні приклади інтеграційних зусиль. Чеські освітні інституції за підтримки UNICEF та громадських організацій впровадили низку заходів, щоби допомогти дітям подолати розрив. Запрацювали адаптаційні підготовчі класи, де діти можуть інтенсивніше вивчати чеську мову та поступово переходити на чеську навчальну програму. У 2022 році Прага відкрила Центр підтримки українських біженців, який допомагав з влаштуванням дітей до шкіл, юридичними консультаціями, пошуком житла та психологічною допомогою. У районних центрах було створено мобільні команди педагогів і перекладачів, які виїжджали в місця проживання біженців і сприяли включенню дітей до шкільної спільноти. Важливо, що інтеграція відбувалася не лише на папері, а й на практиці: запроваджено безкоштовні курси чеської мови для українських дітей та батьків, причому спеціально розроблена програма з вивчення чеської за підтримки UNICEF дозволила уряду компенсувати такі курси через уряд (біржу) праці. Інформаційні ресурси й гарячі лінії консультували українських батьків, як влаштувати дитину до школи та де шукати мовні курси. Одним із найцікавіших та ефективних рішень стало залучення до шкіл асистентів учителя з числа українців.
Уявімо типову чеську школу 2023 року: в класі сидять українські діти, які ще погано розуміють чеську, а поруч з учителем працює україномовний асистент учителя. Ця людина допомагає подолати мовний бар’єр і водночас – підтримує дитину емоційно, адже сама пройшла той самий шлях. За підтримки UNICEF спільно з Міністерством освіти Чехії були організовані курси підвищення кваліфікації, щоби підготувати таких асистентів.
Колишня українська вчителька зі Сходу України Оксана Демченко, яка через війну опинилася в Чехії, розповідає, що вирішила стати асистенткою саме побачивши, наскільки добре чеська школа дбає про її дітей за допомогою асистента. “Мої діти пішли до школи в Чехії, і я побачила, як добре асистент учителя про них дбає. Це стало для мене чудовим прикладом!” – згадує Оксана. Пройшовши спеціальні курси, вона тепер допомагає і українським, і чеським учням у початковій школі під Прагою, підтримуючи їх у навчанні, спілкуванні та доланні стресу.
Загалом понад півтори тисячі асистентів, українських та чеських, пройшли навчання і отримали сертифікати для роботи в школах. Ця ініціатива – приклад того, як інтеграція може бути двостороннім процесом: біженці не лише отримують допомогу, а й самі стають її провайдерами, збагачуючи приймаючу країну своїм досвідом.
Втім, інтеграція в освіті – це не тільки про вивчення нової мови та програми. Це також про збереження власної ідентичності. І тут постає делікатне питання: чи може українська дитина, навчаючись у чеській школі, не забути рідну мову і культуру? Деякі батьки спершу сподівалися на швидке повернення додому і навіть утримували дітей від запису до місцевих шкіл чи мовних курсів. Перші місяці багато хто продовжував дистанційно навчатися за українською програмою, щоби не відставати від однокласників в Україні. Але час йде, війна триває, і дедалі більше родин розуміють, що дитині потрібно соціалізуватися тут і тепер. Чеська система освіти наразі не передбачає двомовного навчання для українців, тож основне навантаження зі збереження рідної мови лягає на родину та громаду. Українські суботні та недільні школи, культурні гуртки і онлайн-уроки – ось ті інструменти, до яких вдаються громади, аби діти не загубили свою українську грамотність. Водночас і чеські школи поступово враховують потребу підтримувати культурну унікальність дітей: до свят там інколи проводять заходи, де діти з України можуть розповісти про свої традиції, показати однокласникам українські пісні чи танці. Це маленькі кроки, які допомагають дитині відчути гордість за свою культуру, навіть будучи далеко від дому.
Ментальне здоров’я: невидимі рани війни
Війна залишає слід не лише на вулицях зруйнованих міст, а й у душах дітей. Психологічний стан українських дітей-біженців – окрема велика тема, що безпосередньо впливає і на успіх їхньої інтеграції, і на здатність зберегти себе. Багато хто з цих дітей бачив жахіття війни або прожив місяці під звуки сирен. Приїхавши до безпечної Чехії, вони все одно несуть у собі травму. До цього додається стрес від переїзду, незнайомого оточення, мовного бар’єру тощо. Не дивно, що попит на психологічну допомогу зріс лавиноподібно: за даними UNICEF, із 2022 року понад 85 тисяч дітей, підлітків та батьків скористалися послугами з психосоціальної підтримки — від консультацій психологів до участі в групових терапевтичних заняттях. Це свідчить про нагальну потребу: у звіті зазначається, що серед біженців існує гострий запит на ментальне здоров’я та психосоціальну підтримку для дітей, молоді і їхніх опікунів.
Чеські школи також зіткнулися з наслідками цієї кризи. Учителі помічають, що багато новоприбулих учнів замкнуті, тривожні, деякі мають проблеми зі сном або зосередженістю. За даними досліджень, травмовані діти часто схильні ізолюватися від однолітків, що ускладнює їхню соціалізацію. Усвідомлюючи масштаб проблеми, влада Чехії за підтримки міжнародних організацій розгорнула програми психологічної допомоги прямо в місцях компактного проживання біженців та в школах. У регіональних центрах для біженців створили “дитячі куточки” — безпечні ігрові кімнати, де працюють психологи і соціальні педагоги. Такі середовища у центрах інтеграції по всій країні стали точками, де дитина може хоча б ненадовго знову відчути себе просто дитиною: погратися, помалювати, спілкуватися рідною мовою, поки батьки розв’язують бюрократичні питання. Для дітей молодшого віку це безцінна можливість знизити рівень тривоги і стресу.
Окремий акцент — підготовка дорослих працювати з травмою дітей. Чеські й українські психологи, педагоги, соціальні працівники об’єднали зусилля, щоб навчитися розпізнавати посттравматичні прояви та надавати першу психологічну допомогу дітям. За підтримки UNICEF проводилися тренінги з психосоціальної підтримки та основ психологічної першої допомоги для вчителів і шкільних асистентів. Багато чеських шкіл ввели додаткові години з психологом для дітей-біженців, де ті можуть виговоритися про наболіле. Волонтери-координатори (часто з української громади) допомагають сім’ям знайти потрібного спеціаліста, якщо у дитини серйозніші проблеми.
Попри всі зусилля, виклики залишаються. Підлітки, які пережили бомбардування, часто страждають на комплекс провини вцілілого – вони почуваються винними, що опинилися у безпеці, тоді як їхні друзі чи родичі залишилися під обстрілами. Молодші діти часом не можуть зрозуміти, чому не можуть “просто повернутися додому”. Ці переживання накладаються на труднощі шкільного життя, і дитина може втратити мотивацію вчитися або спілкуватися з однолітками. Саме тому ментальне здоров’я повинно стати невід’ємною частиною інтеграційної політики. Позитивом є те, що і держава, і громадські організації це усвідомлюють: психологічна підтримка включена в комплекс послуг для біженців поряд з освітніми і соціальними заходами. У Празі, наприклад, ще 2022 року запустили міську програму, що охопила 27 тисяч осіб і поєднувала курси чеської, дозвілля для дітей та консультації психологів. Це допомагає зняти гострі стани, проте довгостроково дітям потрібна стабільність і відчуття приналежності.
Соціальна адаптація: друзі, мова і невидимі бар’єри
Інтеграція – це не тільки про уроки та терапію, але й про щоденне життя серед однолітків. Чи приймають чеські діти українських ровесників у свій колектив? Чи товаришують вони, граються після уроків? Соціальна адаптація залежить від обох сторін: і від бажання самих дітей-біженців інтегруватися, і від відкритості приймаючого середовища. Перші дослідження шкільного життя показують змішані результати. З одного боку, масового цькування або дискримінації українських учнів у чеських школах не виявлено — їх не відторгують навмисно. З іншого боку, існує проблема, яку важче побачити неозброєним оком: друзі обираються за національною ознакою. Дослідники відзначають, що українські та чеські школярі схильні спілкуватися “кожен зі своїми” – у класах утворюються окремі групки за етнічним принципом. Українські діти заводять менше дружніх зв’язків із чеськими однолітками, більше тримаються купки між собою. Це пояснюється і природним тяжінням до рідної мови та культури, і мовним бар’єром, і психологічними чинниками. Науковці називають три основні причини такої ситуації:
– гомогенність чеського суспільства (раніше у класах майже не було іноземців, тож система не вміє з ними працювати),
– відсутність володіння чеською мовою у українців
– посттравматичний стрес, який заважає дітям активно комунікувати.
Інакше кажучи, українська дитина часто опиняється на узбіччі соціального життя класу не через злий умисел когось, а через збіг обставин: вона недостатньо розуміє жарти чеських дітей, соромиться говорити ламаною чеською, або ж через травму уникає тісних контактів.
Але саме дружба і неформальне спілкування є тим “секретним інгредієнтом”, який робить інтеграцію успішною. Якщо дитина знаходить друзів серед місцевих, це і мову допомагає опанувати швидше, і відчуття безпеки підсилює. Згодом це відбивається навіть на успішності: дослідження свідчать, що хороші стосунки з однолітками покращують академічні результати та психічне здоров’я біженців. Усвідомлюючи це, школи і громадські організації в Чехії намагаються будувати мости між дітлахами. Проводяться спільні гуртки, спортивні заходи, екскурсії, де чеські та українські діти можуть взаємодіяти в невимушеному середовищі. Приміром, молодіжні центри за підтримки UNICEF започаткували програми наставництва, коли за українським підлітком закріплюється місцевий волонтер-одноліток, щоб допомогти тому адаптуватися. Такі “приятелі” разом ходять на заходи, грають у футбол чи займаються творчістю, і поступово руйнується невидима стіна відчуження.
Важливу роль відіграють і українські громади у Чехії. Парадоксально, але зміцнення української діаспори може сприяти кращій інтеграції: діти, які відчувають підтримку “своїх”, легше ідуть на контакт з “чужими”. У Празі та інших містах діють українські молодіжні клуби, де новоприбулі можуть знайти друзів зі свого кола — це знижує відчуття самотності. А деякі з цих активних підлітків згодом самі стають місточками між громадами — організовують спільні заходи для українців і чехів, виступають у ролі молодіжних представників. Такі ініціативи не тільки дають корисну інформацію про потреби молоді (наприклад, через регулярні опитування моніторили рівень залучення в школі, прогрес у вивченні чеської та самопочуття дітей), а й показують самим дітям: їхній голос важливий, вони можуть впливати на власне майбутнє навіть на чужині.
Попри всі зусилля, слід визнати: соціальна адаптація — найтонший і найповільніший аспект інтеграції. Неможливо примусити до дружби чи до повного взаєморозуміння. Це питання часу, добра і чуйності з боку приймаючого суспільства та підтримки з боку української спільноти. І хоча асиміляція не є метою, проте міцні соціальні зв’язки в Чехії можуть стати для дітей джерелом нової групової ідентичності – вже не суто української, а українсько-чеської. Наскільки гармонійно це станеться, залежить від атмосфери в школах, від готовності чеських родин прийняти у свій двір чи гурток “чужу” дитину. Тут і криється велика відповідальність місцевого суспільства: якщо інклюзія залишиться лише гаслом на папері, а діти житимуть “паралельними світами” в одній школі, то ні про яке глибоке збереження їхньої особистості не йтиметься – вони почуватимуться чужими всюди.
Підтримка від держави: інтеграція під пильним оком політики
Чеська Республіка, прийнявши найбільше українських біженців на душу населення в Європі, вимушена була експериментувати з політикою інтеграції на ходу. Державні інституції загалом пройшли цей іспит гідно: швидко впровадили режим тимчасового захисту, що надавав українцям право на проживання, роботу, медицину та освіту. Особливо багато зусиль доклали на місцевому рівні — у містах і краях, де з’явилися регіональні інтеграційні центри. За координації Міністерства внутрішніх справ у цих центрах відкривали дитячі кімнати, курси чеської, проводили консультації з юристами та лікарями. Пріоритетом влади стало забезпечити базові потреби: щоби дитина-біженець була в школі, сім’я – під наглядом лікаря, а якщо треба — отримала соціальну допомогу. Звіт UNICEF відзначає, що чеські відомства активно співпрацювали з міжнародними організаціями, аби розширити спроможності системи і зробити її більш інклюзивною та стійкою перед майбутніми кризами. Тобто, допомагаючи українським дітям сьогодні, Чехія одночасно реформує свої служби так, щоб вони краще працювали для всіх вразливих груп у довгостроковій перспективі.
Звісно, не все йшло гладко. Критики зауважують, що інтеграційна політика спочатку мала стихійний характер: різні міністерства діяли паралельно, не завжди скоординовано. Лише згодом була розроблена комплексна стратегія, в якій освіта, охорона здоров’я, соціальний захист і ринок праці розглядалися в єдності. Одним з досягнень стало узгодження політик із українською стороною: наприклад, координація з Міністерством освіти України щодо навчальних планів і документів. Це важливо, щоби роки, проведені українськими дітьми за кордоном, не випали з їхнього освітнього та життєвого шляху. Якщо дитина потім повернеться в Україну, її знання і атестати мають бути визнані, а якщо залишиться – то інтеграція має перетворитися з екстреного заходу на постійну перспективу.
Також уряд Чехії поступово переходить від короткострокових рішень до сталих програм. Наприклад, підтримка дошкільнят (дитсадки та групи раннього розвитку) перейшла на системні рейки: створені для біженців групи при садочках тепер офіційно зареєстровані і фінансуються як частина національної системи дошкілля. Курс чеської мови, розроблений для українців, теж інтегрований у державну програму і фінансується державною службою зайнятості. У Празі після успішних проектів 2022–2023 років місто запустило два нові грантові конкурси для шкіл і громадських організацій, щоби продовжити проєкти з інклюзії та соціальної згуртованості. Іншими словами, те, що започатковувалося як екстрена допомога, тепер стає частиною звичної політики. Це позитивний знак: влада визнає, що українські діти — це не тимчасове явище, і інтеграція має працювати в довгу.
Однак залишається проблемним питання фінансів і кадрів. Додаткові класи, психологи, асистенти, перекладачі — усе це потребує коштів і людей. Чехія — держава з потужною соціальною системою, але навіть їй важко безперервно розширювати бюджет. На щастя, значну частину витрат на себе взяли міжнародні донори, той же UNICEF інвестував у освітні і соціальні проекти. Але що буде, коли ці програми завершаться?
Експерти наголошують: якщо не закріпити створені механізми інституційно, є ризик відкотитися назад. Наприклад, багато українських асистентів учителя поки найняті за проєктні кошти. Щоб зберегти їх у школах, потрібно віднайти сталий механізм фінансування — можливо, за рахунок державного бюджету чи фондів ЄС. Подібне стосується і курсів чеської для дітей та батьків, і роботи інтеграційних центрів. Політики пильно стежать за настроями суспільства: поки чехи в цілому солідарні з українцями, видатки на інтеграцію виправдані. Але варто врахувати людський фактор — “втому від біженців”, коли частина місцевих мешканців починає висловлювати невдоволення, чому, мовляв, стільки ресурсів іде на чужинців. Від мудрості політичного керівництва залежить, чи вдасться не піддатися популізму, а продовжити курс на інтеграцію, яка вигідна в підсумку всьому суспільству. Адже добре інтегрована дитина виростає в дорослого, що працює, платить податки, культурно збагачує країну і будує мости з Батьківщиною. Натомість маргіналізована молодь – це потенційні проблеми і для Чехії, і для України.
Роль батьків, громади та вчителів: зберегти коріння
Поміж усіх чинників збереження національної ідентичності дітей-біженців особливе місце належить самим родинам та громадам. Держава може створити умови, школа – підтримати, але ключова роль у передачі культури завжди була і лишається за батьками. Саме у сім’ї дитина говорить рідною мовою, чує колискові, святкує Різдво чи Великдень за власною традицією. Українські родини в Чехії часто свідомо докладають зусиль, аби діти не втратили зв’язок з домом: читають українські книжки, дивляться українські мультики, готують улюблені страви, по можливості підтримують контакт із родичами, що залишилися в Україні. Дехто навіть продовжує навчатися в українській школі дистанційно або наймає дитині онлайн-учителя з української мови та літератури, щоби підтримати рівень володіння рідною мовою. Такі подвійні навчальні навантаження – нелегкі, але найбільш вмотивовані сім’ї на це йдуть, бо розуміють ціну питання.
Велику підтримку батьки знаходять у діаспорних організаціях. Українська ініціатива в ЧР, Празький Майдан, центр “Світло” та інші стали осередками, де зберігається український дух. Українська ініціатива в ЧР підтримує мережу українських шкіл, гуртків і творчих колективів, що допомагають дітям зберігати зв’язок із мовою та культурою. За інформацією UNICEF, з початку кризи українські громади в Чехії розгорнули комплексну підтримку для сімей біженців: від базової гуманітарної допомоги до культурних програм. Приміром, Hub Nusle у Празі став справжнім прихистком для дітей та молоді – там проводились гуртки, творчі заняття, спільні святкування, які допомагали відволіктися від тривог і водночас не втратити відчуття рідного дому. Центр “Світло” став інформаційним хабом, де новоприбулі могли отримати пораду, а при ньому ж волонтери організували програму “buddy” – свого роду товаришування, яке зближувало українських підлітків з місцевими та не давало їм замкнутися в собі. Такі ініціативи української громади мають подвійну користь: вони і культурний простір для збереження ідентичності, і місток інтеграції в чеське суспільство.
Не можна недооцінювати і роль учителів – як чеських, так і українських. Педагоги часто стають для дітей другими наставниками після батьків. Чеський учитель, який щиро підтримує українську дитину в класі, може надовго стати її авторитетом і моральною опорою. З іншого боку, українські вчителі, що опинилися в еміграції, нерідко беруть на себе місію навчати дітей своєї громади рідної мови, історії, проводять культурні заходи. Взаємодія між чеськими та українськими педагогами теж важлива: обмін досвідом, порадами, спільні методичні матеріали, які враховують культурні особливості учнів. У звіті UNICEF згадується, що розроблені методичні рекомендації та тренінги для чеських педагогів тепер включені в систему підготовки вчителів, аби ті були готові до мультикультурного середовища. Це означає, що чеський учитель поступово вчиться поважати культурну самобутність кожної дитини і знаходити підходи, які дозволять українському учню відчувати себе комфортно, не втрачаючи власного “Я”.
Насамкінець, сама дитина теж не є пасивною у цьому процесі. Діти часто швидше за дорослих адаптуються до нового – опановують мову, заводять приятелів. Але водночас вони вразливіші у питаннях ідентичності: підліток може соромитися свого походження, щоб “не бути білою вороною”, або навпаки — демонстративно підкреслювати його. Завдання дорослих — підтримати здоровий баланс, щоби дитина могла впевнено сказати: “Я – українець”, і водночас відчувати себе рівноправним членом чеського суспільства. Якщо це вдасться, значить, ми на правильному шляху.
На роздоріжжі ідентичності: погляд у майбутнє
Минуло вже чотири навчальні роки, відколи перші українські діти-біженці сіли за парти в Чехії. Дехто з них за цей час уже достатньо опанував мову, завів друзів і навіть почав мріяти про майбутнє в новій країні. Інші ж продовжують щоночі бачити у снах рідне місто, друзів, рідних і мріяти про повернення. Довготривалі наслідки цього вимушеного переселення для національної ідентичності дітей поки що туманні. Багато залежить від того, як довго триватиме їхнє життя між двох культур. Якщо війна затягнеться і родини залишаться за кордоном на роки, постане небезпека поступового розмивання зв’язків із батьківщиною. Молодші діти можуть вирости фактично вже в чеському середовищі: їхні спогади про Україну згаснуть, залишаться лише розповіді батьків та кілька фотографій. Старші – пам’ятатимуть більше, але юнацькі роки, проведені поза домом, теж вплинуть на їхнє сприйняття себе. І коли нарешті настане мир, чи захочуть вони повертатися?
З іншого боку, існує і позитивний сценарій: ці діти стануть поколінням мостів між двома країнами. Вони виростуть двомовними, з розумінням двох культур, і зможуть зміцнювати відносини між Україною та Чехією у майбутньому. Деякі з них уже сьогодні демонструють дивовижну зрілість, беручи участь у волонтерських акціях, допомагаючи перекладати для батьків чи молодших братів і сестер. У них формується подвійна ідентичність: українська — за походженням і родинною пам’яттю, та чеська — за щоденним досвідом і соціальним оточенням. Якщо цю ідентичність підтримати правильно, вона може стати джерелом сили, а не конфлікту.
Якою ж буде відповідь на запитання, чи здатні українські діти-біженці зберегти зв’язок із домом та культурою? Наразі вона залишається відкритою. Бачимо чимало прикладів успішного поєднання інтеграції і збереження своєї ідентичності – від шкільних асистентів, що допомагають дітям не загубитися між мовами, до культурних центрів діаспори, де лунають українські пісні. Водночас є і тривожні сигнали: частина молоді випала з освіти, багато хто переживає психологічні труднощі, а попереду – непрості виклики підліткової самосвідомості.
Ця історія далека від завершення. Кожна українська дитина в Чехії сьогодні ніби пише власний сюжет про те, як не загубити себе далеко від дому. І від нас усіх залежить, чи будуть ці сюжети зі щасливим кінцем. Суспільство має бути терплячим і відкритим, готовим підтримати і прийняти. Політики — далекоглядними, інвестуючи в інтеграцію та не допускаючи дискримінації чи забуття проблем біженців. Батьки і громади — наполегливими у збереженні рідної мови й культури, щоб у дитячих серцях не згас вогник любові до України. Адже з маленьких українців, які сьогодні сидять за партами десь у Празі чи Брно, виростуть дорослі, від яких залежатиме і доля України, і обличчя Європи. Хай же вони збережуть у собі найкраще з обох світів – і тоді, де б не були, завжди пам’ятатимуть, хто вони і звідки.
Читайте також:
“Українці: чужі серед своїх?“
“Свідоме українство: як народжується сучасна українська ідентичність“
