Волонтер Ладіслав Вртіш про свій шлях до емпатії

Моє знайомство з Ладіславом Вртішем почалося з нагальної потреби — відправити автомобіль для мого брата, який служить на Херсонському напрямку. Тоді я ще не знала всіх нюансів і складнощів цієї справи. Ладіслав не лише допоміг пройти процес переєстрації та вирішити бюрократичні деталі, а й особисто доставив машину. Ладіслав Вртіш — власник відомої пивоварні Raven та ресторатор, який від перших днів повномасштабного вторгнення активно допомагає Україні. Щонайменше раз на два місяці він вирушає у прифронтові міста щоб доправити все необхідне. На початку війни організовував евакуаційні рейси для біженців, допомагаючи розвантажити один із пунктів пропуску на україно-словацькому кордоні. Сьогодні він підтримує українських військових і чеських добровольців, привозить на фронт автомобілі, тепловізори, інкубатори для пологових будинків і навіть… тренажер винищувача F-16. Він міг би залишатися в зручному офісному кріслі, але радше обирає сидіння автомобілів, які разом із друзями переганяє військовим. Міг би допомагати дистанційно, але ризикує власним життям, доставляючи необхідне навіть на Донбас. Він керує успішним бізнесом, а його щира посмішка у перші хвилини знайомства руйнує будь-які бар’єри.

Це відверта розмова про шлях від упередження до емпатії, від страху до солідарності. Про зміну поглядів, несподівані відкриття, культуру пивоваріння, волонтерські мережі та логістику війни. І про те, скільки насправді може зробити одна людина, якщо вірить, що це потрібно.

— В одному з інтерв’ю ти сказав, що на українському кордоні вперше відчув гордість бути чехом. Що саме викликало в тобі це відчуття?

— Нам, як чеській нації, впродовж історії неодноразово допомагали інші держави. Ми пережили складні часи — і принаймні двічі отримали потужну підтримку. Коли ми мали проблему з нацистами, прийшли інші, вигнали їх, і зрештою нам знову повернули власну державу.

Пізніше, коли через комуністичний режим чехи були змушені тікати з країни, багато з них знайшли прихисток за кордоном — і дійсно збудували там хороше життя. Ми завжди казали: “Це прекрасно, ви змогли втекти до Швейцарії, збудувати там свій дім — ми пишаємося, що у світі є успішні чехи“.

Але коли хтось приїздив до нас, у Чехію, ми зазвичай реагували інакше: мовляв, ну, ми вас, по суті, не дуже й хочемо. Під час сирійської кризи, наприклад, чеський уряд разом із більшістю населення були проти ідеї прихистку біженців із зони бойових дій. І ось раптом почалася повномасштабна війна в Україні — і чехи масово сказали: “Так, звісно, приїздіть. Ми розуміємо. Приходьте до нас”. Те, як чеський уряд відкрив двері, пообіцявши, що обов’язково подбає, було чимось абсолютно винятковим. І загальна реакція суспільства — від окремих людей до компаній, державних інституцій — була настільки щира, тепла й відкрита, що я вперше в житті справді відчув гордість бути чехом. Бо вперше ми зробили щось значуще для інших.

Я вперше по-справжньому це усвідомив коли ми їхали на словацький кордон, зупинились на заправці, а автомат для купівлі віньєтки (дорожнього збору) не працював. Ми намагалися з’ясувати, як бути… І раптом я усвідомив: ми — не одні. Таких, як ми, багато. Це не поодинокий жест, а спільне зусилля. Поруч стояло ще шестеро чехів, які теж із цим метушилися. У всіх нас машини були повністю завантажені гуманітарною допомогою.

Наступного ранку ми приїхали до якоїсь школи, щоб вивантажити речі. Щойно ми закінчили розвантаження, як почали під’їжджати інші машини — і знову — нескінченний потік. І що вражало — переважна більшість номерів були з Чехії. Було видно, що ці люди — не багаті. Вони скинулися разом із сусідами, у когось були ковдри, в когось одяг чи їжа — і вони все це повезли далеко, за сотні кілометрів, до незнайомої країни. Це було щось неймовірне.

І ще одна річ, яка мене дуже вразила. Коли була Олімпіада в Наґано 1998 року, Чехія тоді виграла чемпіонат по хокею проти команди Росії — і раптом усі, навіть стримані чехи, почали радіти. Всі так страшенно пишалися тим, що двадцять спітнілих хлопців виграли матч. І хоча самі до цього не доклалися, казали: “Ми перемогли! Ми найкращі!”

Це була така дивна форма національної гордості — через спорт, через чужі досягнення. Спортсмени жили в зовсім іншому світі, вони мали мало спільного з повсякденним життям звичайного чеха. Але тоді вся країна кричала від захвату. А от тепер, під час війни, усе було інакше. Це вперше гордість виникла не з тріумфу кількох, а з дії всієї спільноти. Запрацювала колективна свідомість. Колективна солідарність — ось, мабуть, точний термін. І навіть попри те, що багато хто не уявляв, де саме розташована Україна і що там насправді відбувається — люди діяли.

— Що тебе, як власника пивоварні, ресторатора й підприємця, спонукало долучитися до допомоги Україні? Це було спонтанне рішення, чи в тебе вже був якийсь зв’язок з Україною?

— Ні, до війни я не мав жодного зв’язку з Україною. Я там ніколи не був. Мав лише приблизне уявлення — де вона розташована, велика пострадянська держава, “житниця” Європи. Але загалом сприймав її як “м’якший” варіант Росії — перехідний простір між Сходом і Заходом. І мене відверто не тягнуло туди їхати. Я боявся залишків радянської ментальності: хабарництва, агресивної бюрократії. Мені було б вкрай неприємно, якби, скажімо, довелося давати хабаря поліцейському.

Мої уявлення формувались здебільшого на основі розповідей українців, які жили в Чехії. Вони часто говорили про свою країну з негативною конотацією. Що, мовляв, справедливість закінчується на кордоні, що в першому ж селі тебе можуть обікрасти, що їжа небезпечна, що краще нічого не чіпати… Розповіді були жахливі.

Але згодом я зрозумів, що ці історії — від людей, яким в Україні не повелось. Вони самі залишили країну з болем і розчаруванням, і тому бачили її лише в темних барвах. Але реальність виявилася зовсім іншою. Я насправді боявся. І мій найбільший шок стався тоді, коли я привіз перший автобус біженців. Я побачив зовсім інших людей, ніж очікував.

До війни тут були два типи українців. Перші — ті, що працювали на низькооплачуваних роботах. Вони не вчили мову, трималися осторонь і згодом поверталися до себе на умовне Закарпаття, не прагнучи інтегруватися. А другі — ті, хто говорив англійською чи чеською, але водночас не ідентифікував себе як українець. І в результаті чеське суспільство не мало повного уявлення, хто такі ті українці. Лише вузький зріз.

Я не знав, чого очікувати. Уявляв якісь села зі зруйнованими дорогами, багнюкою, безперспективністю. Я довго уникав Східної Європи, бо був упевнений: якщо поліція підійде з вимогою хабара — я не зможу це проковтнути, я б вступив у конфлікт. Я просто не хотів пристосовуватись до такого світу. Так само, наприклад, я не поїхав би на Кубу, поки там не зміниться політичний режим.

Але коли я приїхав в Україну — для мене це був справжній культурний шок. Я зрозумів що сильно помилявся. І мені стало соромно. Бо я дійсно зневажливо сприймав цілий народ, ґрунтуючись на кількох враженнях. Я дивився на українок, які працювали тут на кухнях чи прибирали, вважаючи, що саме такими є українці. А насправді за ними стояла геть інша, багатогранна й сильна нація.

— Кажуть, що ти навіть налагодив автобусні рейси, забезпечив гуманітарні поставки, розібрався з реальними потребами. Як у перші дні війни тобі вдалося зорієнтуватися?

— Хотілося б сказати, що я у всьому розібрався, але це було не так. Це був абсолютний хаос. Бракувало інформації. Ніхто точно не знав, що відбувається. Перше, що я зробив, – поїхав на прикордонний перехід Убля у Словаччині. Потім заїхав до Угорщини, де підібрав одну родину і відвіз її до празької квартири, яку їм на рік безкоштовно надав мій друг. Уже тоді, на угорському боці, я побачив різницю: словаки мали все більш-менш організовано, а угорці для біженців фактично нічого не зробили. І стало зрозуміло, що ситуація критична.

Моя головна помилка була в оцінці мобільності українців. Я думав, якщо бомблять Харків — то весь місто рушить до Європи. Порівнював із Чехією: мовляв, якби таке сталось у нас, ми всі втекли б до Німеччини. Але українці не їхали. Виїхало набагато менше людей, ніж я очікував.

Спочатку все трималось на приватних автівках. Ми залучили друзів, шукали інформацію, самі їздили по родинах. Коли відкрився пункт пропуску Вишнє Німецьке — Ужгород, туди щодня приїздили тисячі людей. Стояли намети, повні жінок із дітьми. Ми ночували прямо там — на матрацах і під ковдрами, на траві, в холоді.

Тоді я зрозумів, що це потрібно якось систематизувати. І з економічного погляду це вже було неефективно — купа машин, що везли кількох людей кожна. Тоді я подзвонив до компанії, яка раніше надавала автобуси в оренду і нам вдалося домовитись про двоповерховий автобус. Так ми запустили регулярну лінію Вишнє Нємецке / Ужгород — Прага.

А це, до речі, був найбільший прикордонний перехід Словаччини, яка має три переходи з Україною. І саме цей був центральним. Червоний Хрест та інші організації побудували там наметове містечко прямо на полі. Там, звісно, були їжа, світло, трохи тепла — але жодної інфраструктури. Навколо — порожнеча. Не було навіть куди піти до магазину. Люди жили ізольовано від будьякої “цивілізації”.

Ми боролися за те, щоб це містечко перенесли ближче до нормального середовища. На це пішов майже місяць — і лише тоді табір переїхав до найближчого великого міста — Михайлівців. І весь цей процес відбувався з величезним опором з боку словацької влади. Всі боялися брати на себе відповідальність. Найбільша проблема була в тому, що жодна держава не мала плану дій на випадок війни та масового напливу біженців. Усе трималось на ентузіазмі окремих людей. Я, наприклад, розмовляв із керівником місцевої кримінальної поліції, пожежниками — усі погоджувались: “Так, це гарна ідея, але хтось має дати нам наказ”. Уся система була паралізована страхом. Ніхто не хотів ухвалювати рішень, бо не знав, які будуть наслідки.

І саме тут чеський уряд показав себе з найкращого боку. Вони не боялися діяти. Наприклад, просто сказали: “Ми забираємо Конгрес-центр у Празі під координаційний хаб”. І зробили це. Швидко, ефективно, чітко. Це було дуже зворушливо. Я переконав свого приятеля, який тоді очолював державну інституцію, надіслав йому фото з кордону — і він швидко відреагував, організувавши двадцять мікроавтобусів, що вивезли звідти сотні людей. Усі інтуїтивно розуміли, що потрібно допомагати. Панувала загальна згода — без політики, без “але”. На кордоні поруч діяли і політики, і бізнесмени, і звичайні люди.

— Так. І ти долучився до транспортування всього можливого — від дронів, тепловізорів — до дитячих інкубаторів для херсонської лікарні. Що було найдивовижніше, що ти перевозив через кордон?

— Найбожевільніше, що я віз, — це симулятор винищувача F-16. Це вже можна озвучувати публічно, але коли ми його перевозили, говорити про це було заборонено. Це сталося через знайомства — волонтерська спільнота дуже тісна, всі знають один одного. Якось приятель зателефонував з пропозицією відвезти до Києва той самий симулятор. Я погодився. І ми разом із власником компанії, який надав цей тренажер, вирушили до Києва. Мета — передати його Повітряним силам України. Найкумедніше сталося на кордоні. Митник запитує, як завжди, буденно :

— Що у вас у вантажі?
Я відповідаю:
— Кокпіт винищувача F-16.

Він подумав, що я жартую. Але я відкрив вантаж — а там справжній, професійний симулятор. І ми його, з усіма документами про гуманітарну допомогу, без жодного військового супроводу, пивоварською автівкою перевезли аж на базу. Це було офіційно — але водночас абсолютно абсурдно.

— Що було найскладнішим з логістичної точки зору?

— Найважче — це старі авто для армії. Ніколи не знаєш, що саме отримаєш. Це можуть бути машини, які хтось подарував або продав за символічною ціною — якийсь старий позашляховик. Невідомо в якому стані це авто. Зазвичай, немає грошей, щоб повністю його перевірити — просто відвозиш до якогось механіка, щоб хоча б оцінив. Часто ці машини стояли без руху дуже довго. Тоді й починаються проблеми — найчастіше з охолодженням. Якщо машина ламається десь у Польщі, на півдорозі — дуже складно вирішити, як її витягти. Згодом ми напрацювали схему: не їздити на вихідних, бо тоді СТО зачинені. Їздимо щонайменше вдвох, щоб одне авто могло допомогти іншому.

Найбільший головний біль — документи і митниця. Немає чітких інструкцій, правила постійно змінюються, а на кожній митниці вимагають щось інше. Коли питають: “Як це ви не знаєте, який потрібен папір?” — а ти пояснюєш: “Вперше везу авто для армії, їм це потрібно — от і везу.” Багато хто після першої поїздки казав: “Ніколи більше!” Бо якщо трапляється прикрий словацький чи польський митник — це ще пів біди, а от зверхнє ставлення українських особливо неприємне. Для них це лише морока і точно ніхто тебе там не чекає з червоною доріжкою. Це було найважче. А сама логістика в цілому без проблем: дороги хороші. На маршруті Прага—Покровськ найгірша дорога біля Острави… В Україні нічого гіршого я не бачив.

— Ти досі регулярно возиш допомогу?

— Не зовсім регулярно, в середньому одна поїздка на місяць.

— Як виглядає така поїздка? Як ти готуєшся до виїзду?

— Планування починається приблизно за два тижні. Найголовніше — купити зворотній квиток, бо часто ми залишаємо авто на місці, а самі повертаємося потягом. Тож ключове — мати квиток Київ–Прага. У Києві я завжди залишаю собі один запасний день — зазвичай, щоб піти на пиво з друзями. Але якщо дорогою щось зламається чи станеться — цей день стає резервом на ремонт. Дістатися з Києва до Чехії без десятигодинного очікування на кордоні — це ще той виклик.

Коли їдемо прямо на фронт, я завжди заздалегідь вивчаю Google Maps і порівнюю їх із картами DeepState, які показують позиції ворога — щоб зрозуміти, де перебувають росіяни, де вони просуваються, де тривають обстріли. Наприклад, коли їду до Краматорська, важливо знати, з якого боку під’їжджаєш і розуміти: якщо щось полетить — то з якого боку чекати, зліва чи справа.

Я вже маю непогане спорядження: бронежилет, детектор дронів, аптечку, кілька турникетів. Завжди маємо рації, щоб залишатися на зв’язку, якщо зникне мобільний сигнал. Ділимося з друзями щоденним маршрутом: куди їдемо, де зупиняємося — щоб у разі проблеми знали, де нас шукати. І найважливіше — це контакт із людьми безпосередньо на місці. Це можуть бути чеські військові у ЗСУ, які підкажуть, наскільки безпечно і якою дорогою можна проїхати.

Не завжди ситуація є зрозумілою. Наприклад, ми їхали зі Слов’янська до Добропілля, а звідти мали продовжити шлях до Покровська. Вже на місці з’ясувалося, що відрізок між Добропіллям і Покровськом дуже небезпечний. Ми тоді й не здогадувалися, що рухаємося дорогою, де за п’ять днів росіяни розстріляли кілька автівок. Сьогодні я вже туди не поїхав би.

Чому ми веземо автівки аж на фронт? Бо мені було б соромно сказати військовим приїхати забрати машину до Києва чи Дніпра. Вони ризикують значно більше і залишати авто десь на півдорозі — це безглуздо. Звісно, ми не вештаємось на передовій, не лазимо в шанцях і не шукаємо зайвого адреналіну. Ми приїжджаємо у прифронтові міста, де досі живуть тисячі людей, де життя триває — працюють кав’ярні, діти граються. І коли сидиш у такому місті в ресторані, зовсім не відчуваєш себе героєм.

— Коли повертаєшся до Чехії — бувають флешбеки, коли щось гучно бахне чи вмикається система оповіщення?

— Сирени не лякають, до них звикаєш. В Україні вони працюють постійно, навіть коли стоїш у супермаркеті. А от коли щось летить… Найгірше — це дрони. Наприклад, коли в Празі хтось запускає дрон для зйомки — цей звук викликає дуже неприємне відчуття. Бо якщо їздиш по прифронтовій зоні, то завжди їдеш із опущеним вікном — щоб чути, звідки щось летить. Зазвичай потрібен приблизно тиждень, щоб адаптуватися, відчути себе знову в безпеці й перестати постійно прислухатись.

— В одному з інтерв’ю ти розповідав, що на початку повномасштабки возив чеських добровольців в Україну. Ти й далі так робиш?

— Так, я кількох людей відвіз, але не можу сказати, що тоді це була моя основна ціль. На початку я зосереджувався на іншому — допомагав цивільним. Приблизно до минулого року в цьому ще була потреба. Можна сказати, ті, хто хотів виїхати, вже тут. Вони облаштувалися, адаптувалися й більше нічого не потребують. І саме з цього моменту я переключився на допомогу армії — знову вийшов на зв’язок із тими, кому колись допомагав дістатись на фронт. Познайомився з новими, дуже крутим людьми — чехами, які зараз воюють в Україні. Тож нині допомога здебільшого спрямована саме на армію. І під моєю “опікою” приблизно 50 на 50 — українці й чехи.

— Це дуже важливо — щоб військові чули, що їх підтримують. Бо я маю багатьох друзів і рідних там, і в них постійно є відчуття покинутості. І коли вони чують, що чехи їм допомагають — у них одразу з’являється наснага.

— Усі на місці роблять вигляд, ніби їм байдуже. Але це типова маскулінна поведінка. Насправді їм дуже приємно. Це один із найцінніших моментів — приїхати туди, на схід.

— Ти допомагаєш не лише військовим, але й підприємцям. Я бачила на твоїй сторінці кілька історій — наприклад, про Олексія, у якого ракета знищила майстерню з виготовлення брендованого одягу. Як виглядає ця допомога?

— Олексій — це радше виняток. Це перша людина, з якою я потоваришував у Києві. Він буквально відкрив мені двері в Україну, тож це дуже особиста історія. У мене насправді немає якоїсь системної підтримки бізнесів. Думаю, звичайні люди потребують допомоги значно більше.

Але Олексія я добре знаю, він справді відчайдушно допомагає усім. Для мене він був своєрідною “точкою опори”. Коли я їхав в Україну, знав: якщо щось станеться, він допоможе. Він прекрасно орієнтується в бюрократії і завжди виручить. Він пов’язаний з ініціативою Dobro.in.ua. Це та людина, якій можна зателефонувати опівночі з кордону, сказати, що потрібні нові документи — і він усе зробить.

— А як ти йому зараз допомагаєш?

— Він втратив абсолютно все — весь бізнес. У нього була компанія, яка займалася нанесенням логотипів на корпоративний текстиль: футболки, вишивка, шовкодрук. У Києві він мав одну локацію — там були склади, виробництво, офіси — все. І туди щось влучило. Згоріло все. Вщент. З усього, що він будував 15 років, залишилися лише авто й генератор.

Зараз ця ініціатива тимчасово на паузі але ми зібрали трохи грошей. Я хочу запустити для нього кампанію на Donio. Також маю зустрітися з великою чеською благодійною ініціативою, яка збирає кошти на українські проєкти. Вони самі вийшли на зв’язок, коли побачили відео. Це справді винятковий випадок — людина, яка дуже багато зробила для української армії.

— Чи відчуваєш ти зараз зростання скепсису щодо допомоги Україні? Якщо так, як ти з цим особисто справляєшся?

— Скепсис? Маєш на увазі, що з початку війни підтримка зменшується? Так, я це точно відчуваю. Я раніше отримував гроші з певних джерел, але вони поступово вичерпуються — людям набридає. Це абсолютно нормальне явище. Кому б ти не допомагав — з часом ентузіазм слабшає. Це завжди і всюди так.

Я вирішив це просто: в Україні я знайшов багато друзів, тому завжди їду туди із задоволенням. Везу машину чи гуманітарку, розвантажую на сході, залишаюся в Києві на день-два, зустрічаюся з друзями — і вже чекаю наступної поїздки. Від початку я сприймаю це як марафон і роблю все так, щоб допомога була довготривалою.

— То як тобі вдається все це поєднувати?

— У цьому проблеми немає. В когось є інше хобі — наприклад, хтось ходить під вітрилом, хтось їде на фестиваль. Складніше інше — коли повертаєшся не з гуманітарного хабу, а справді з бойової зони. Тоді складно, коли люди раптом хочуть обговорювати дрібнички — якою має бути етикетка: рожевою чи фіолетовою. Треба
десь тиждень, щоб знову налаштувати себе на щоденні справи.

— Я знаю, що в тебе є родина, діти. Як вони переносять те, що ти регулярно їздиш в Україну?

— Вони це переживають важко. Молодша, Ельжбета, яка зараз йде до школи — вона ще не зовсім це усвідомлює. Старший син — уже розуміє, що я роблю. Я залучив його до допомоги сім’ям тут, у Чехії. Я страшенно радію з того, що він навчився усвідомлювати: хоча ми всі різні — у своїй основі ми однакові. Це була хороша життєва школа для нього. І, дякувати богові, я маю дуже розумну жінку, яка усвідомлює рівень ризику. Вона знає, що це не екстремальна небезпека, але… Це психологічно та емоційно важко для неї ще й тому, що багато допомоги я надавав жінкам і дітям, замість того щоб бути зі своєю сім’єю. Це дуже складно.

Мене часто не буває вдома і коли я повертаюсь — мені потрібен час, щоб знову нормально функціонувати. Ти привозиш із собою страшенний смуток, який мусиш якось “видихнути”. І, звісно, цей тягар ти несеш у родину. Насправді, вся ця допомога — психологічно важча більше для родини, ніж для мене. І я не маю якогось рецепту. Більшість людей, які займаються тим самим, що й я — або вже розлучені, або взагалі без родини. Я майже не знаю нікого, хто б цим займався і водночас мав сім’ю. У нас із дружиною є домовленість: якщо вона коли-небудь скаже мені більше не їхати — я просто не поїду.

— А вона не їздила з тобою хоча б у Львів?

— Ні. І я її розумію. Кожного разу, коли я починаю говорити про Україну — вона вже знає, що, мабуть, я знову збираюся їхати. Я зазвичай говорю про Україну дуже добре. Я там знайшов дуже багато важливого. І, здається, що в чомусь там навіть краще, ніж тут. І от або я їду туди, або говорю про Україну — на що в неї вже виникає певна аверсія. Але влітку, можливо, ми все ж поїдемо в Карпати з дітьми на відпочинок.

— Давай трохи поговоримо про пивну культуру, з якою ти маєш безпосередній зв’язок. Що би ти розповів про неї читачам?

— Передусім потрібно усвідомити, що пивний світ набагато багатший і не обмежується лише лаґером, який п’є більшість споживачів. У світі існує багато стилів пива, як-от IPA, Stout чи Gose, і кожен з них підходить до чогось іншого. Ми, наприклад, варимо багато пива, яке навмисно робимо кислим і з великим вмістом фруктів.

— А чому ти взагалі вирішив варити саме такі пива? Адже ти з Пльзня — міста, яке вважається колискою чеського класичного пива. Чому вирішив поєднати цю традицію з експериментаторством?

— Це було рішення нашої команди. Ми хотіли варити ель, бо коли починали — якісного лаґеру було дуже багато, а елів — майже не було. Тоді нам вдалося купити пивоварню, яка вже працювала в Пльзні. Ми страшенно хвилювались, бо думали, що елі у Пльзні ніхто не питиме. Ми дуже помилялися. Бо зараз, якщо в нас на крані немає кисляка — гості вже незадоволені. І пити приходять саме елі. Це, до речі, так само й у Празі.

— Ти колись казав, що українське крафтове пиво часто на рівні з чеським, а іноді навіть сміливіше. У чому, на твою думку, полягає різниця між чеською та українською пивною культурою?

— Якщо говорити про крафт, то в Україні не так багато пивоварень, як у Чехії. У нас майже кожне маленьке містечко має свою. Це дуже децентралізовано. У Чехії можна знайти справді якісні пивоварні навіть у глухих селах. В Україні ж найкращі — у великих містах: Київ, Львів, Харків, Івано-Франківськ. Там справді великий стрибок у якості порівняно з рештою країни. У нас такої різниці нема — у маленьких містах пиво таке ж добре.

Різниця в тому, що, безумовно, ми кращі в лаґерах. А українці — справді сміливіші. Думаю, це пов’язано з популярністю фруктових соків в Україні. У нас, якщо замовиш томатний сік — на тебе подивляться дивно. В Україні ж це абсолютно нормально. Тому там легше сприймають фруктові та ягідні пива, зокрема й томатне ґозе, яке має велику популярність. Значно більше, ніж у Чехії, де ставлення до експериментів набагато консервативніше.

Ми навіть проводили великі дегустації. Востаннє — у Львові, на пивному фестивалі. Зробили сліпу дегустацію — чеські й українські зразки. І результати вийшли з невеликою перевагою на користь України. Що стосується пива — українцям точно немає за що соромитися.

— Чи відкрив ти для себе щось нове про життя, про Україну, про себе — завдяки всім цим поїздкам, фестивалям, людям, яких зустрічав? Були якісь осяяння?

— Я повністю змінив свій стиль життя. Коли бачиш смерть — це тебе змінює. І впливає. Тож я намагаюся більше насолоджуватись кожним днем. Робити те, що мені справді подобається. Напевно, найбільша зміна — це те, що я переглянув своє коло друзів. Спілкуюсь лише з тими, з ким мені добре. І знайшов багато нових друзів серед волонтерів. Це люди, які, якщо подзвониш — просто сядуть у машину й приїдуть допомогти з іншого кінця країни. Більшість із них — українці. Не буду приховувати.

Читайте схожі матеріали на Порогах:
“Блага Матоуш: Як працює ініціатива Koridor UA”
“3-тя штурмова бригада: ціна просування та стан фронту”