Історія цієї зустрічі почалася зі звуку. Домовляючись про інтерв’ю з Веронікою, я знала, що вона проводить воркшоп української пісні, але не очікувала, наскільки чарівним буде цей досвід. Наша зустріч відбулася у віддаленій дерев’яній хатинці, схованій серед природи Прокопського яру в Празі, яку я знайшла не за картою, а за звуком багатоголосого співу. Він линув так дивовижно і водночас органічно, ніби вплітаючись у місцевий ландшафт. Здавалося, наче сама українська пісня проросла тут, у самому серці Європи. У центрі цього звукового виру, на ґанку в оточенні людей, я і зустріла Вероніку Позняк. Акторка, музикантка, педагогиня, чий голос став водночас мистецьким, терапевтичним і дипломатичним інструментом. Її майстерня співу стала для чехів вікном у глибини української душі, формуючи нове поле для діалогу, де автентика є ключем до порозуміння. У своїй багатогранності вона втілює образ сучасної культурної амбасадорки. У цьому матеріалі — відверта історія про її шлях від бабусиної пісні до великої сцени, про внутрішню силу та відданість своєму корінню, які дозволяють зберігати власну ідентичність далеко від дому та збагачувати нею простір навколо себе.
— Яку найважливішу цінність ти винесла з родинного середовища? За що найбільше вдячна своїм близьким?
— Напевно, найголовніше, що дала мені родина — це переконання, що я маю бути освіченою й сильною. Змалку пам’ятаю, як усі — і бабуся з дідусем, і мама з татом — багато читали й обговорювали прочитане. Я завжди з теплом згадую вечори в Хмельницькому: в кожній кімнаті хтось читає книжку. Це мене дуже надихало. Я теж хотіла читати, бути такою самою розумною.
— А як виникло бажання піти творчим шляхом — у спів, театр?
— Якщо чесно, моя мама не змогла реалізувати себе так, як мріяла. Вона виросла в селі, де можливостей було небагато, хоча з дитинства була дуже творчою. Коли вона переїхала до Києва вчитися на юриста — тоді це вважалося престижною професією — вона вирішила, що її дитина матиме все, чого їй бракувало: гуртки, музичну школу, мистецтво. І це справді спрацювало. З дитинства мене оточувало мистецтво: тато показував фільми, захоплювався акторами, ми часто бували у філармонії. Це велика перевага життя у великому місті — ти маєш доступ до високої культури й можеш спробувати себе в різних сферах. Мені дали ці можливості, а я обрала те, що було найбільше до душі: театр і музика. Для мене вони нероздільні.
— Коли згадуєш Україну, що постає передусім: місце, звук чи, може, конкретні люди?
— Є кілька образів. Перший, що одразу виникає в пам’яті — це як я лежу на горищі в Хмельницькому у бабусі з дідусем. В нас там є такий виступ біля сходів — я влітку завжди читала там книжки. Засмагала і читала. І ось цей момент, коли бабуся кличе: “Ходи їсти, доцю Верусю!” — він закарбувався у моїй пам’яті як дуже живий і теплий. Другий образ — це мої самотні прогулянки Києвом. Завжди уявляю, як іду Андріївським узвозом на Софіївську площу. Ці два моменти — дуже глибокі для мене.
— Чому ти обрала Львів для навчання? Чим для тебе є цей період твого життя?
— Львівський період у мене асоціюється насамперед із становленням особистості. Саме там я вперше поправжньому відчула себе дорослою: з’їхала від батьків, почала самостійне життя. Це були виклики, з якими доводилося справлятися самій. Я була ще підлітком — мені було лише 18. Пам’ятаю, як іноді не було що їсти, але я соромилась просити грошей у батьків, бо вже відчула внутрішню сепарацію — ніби я маю справлятися сама, заробляти, як доросла людина. Цей досвід загартував мене. Щодо вибору Львова — тут теж особлива історія. Коли я прийшла на консультацію до університету Карпенка-Карого в Києві, один із викладачів, подивившись мій виступ, сказав зі зневагою: “Тєбя нада ламать”. Мовляв, я вже занадто сформована, маю свій світогляд і якусь акторську школу — а йому потрібні інші, молодші дівчата. Це мене відштовхнуло. Я зрозуміла, що не зможу навчатися в такої людини. Та й загалом тоді було відомо, що до Карпенка часто вступають “по знайомству”.
Тоді ж у Києві гастролював Львівський театр імені Леся Курбаса з виставою “Чекаючи на Ґодо”. Ми пішли на неї з тіткою, яка вже її бачила й сказала, що, можливо, серед акторів буде викладач зі Львова. Я відвідала виставу — і це змінило моє бачення театру. Побачила того самого викладача — і вирішила: я хочу до нього. Поїхала на консультацію — і відчула зовсім інший підхід. Це людина, яка надихає, мислить, ділиться. Я зрозуміла, що хочу навчатися саме у Львові. Це був мій переломний момент — момент дорослішання.
— Театр Курбаса, як він сформував тебе? Як впливає цей досвід у твоїй роботі за межами України?
— Так, безперечно. Я можу виокремити кілька речей, які досі несу з собою зі школи Курбаса. Передусім — це глибока уважність до тексту, вміння читати між рядків, відчувати підтексти. І, звісно, надзвичайно важлива робота з голосом, з піснею — бо в театрі Курбаса ритуальні техніки, звук, спів є фундаментальними елементами. Я досі працюю з голосом так, як нас навчали там. Крім того, я винесла з цього театру дуже сильну потребу — творити попри все. Хоча… відверто кажучи, коли я тільки потрапила в театр Курбаса, на мене ліг важкий тягар: я мусила реалізуватись як молода акторка. Це “мусиш” довго тиснуло на мене. Це було наче внутрішнє гасло: “Я мушу! Я маю! Я зобов’язана!” І лише зовсім нещодавно я змогла його відпустити. Я вдячна театру Курбаса, що пройшла через цей етап: з усвідомленням, що можу відкривати інші горизонти, шукати себе далі. Цей театр дав мені потужний імпульс. І хоч мій шлях пішов далі — я з великою повагою згадую вчителів, які заклали в мене основу.
— Щодо проєкту, в якому ти брала участь із 2015 по 2019 рік — етногурт “Ягоди”. Що можеш розповісти про цей досвід?
— Це був дуже важливий для мене досвід — передусім як для мисткині. Я навіть не уявляла, що вже з першого курсу університету почну активно виступати. Цей період був водночас і дуже складним, і дуже цінним. Він загартував мене — як виконавицю і як людину. Працювати в ж іночому к олективі — ц е о кремий виклик. Часто потрібно відмовлятися від особистих амбіцій заради спільної цілі. Зрештою, жанр гурту з часом дещо змінився, віддалився від початкової концепції — і я вирішила відійти. Але сьогодні я підтримую добрі стосунки з деякими учасницями. І я щиро вдячна тому періоду — він навчив мене стійкості, самоповазі й розумінню власної творчої природи.
— У якому жанрі тобі зараз найкомфортніше працювати? Що тобі найбільше імпонує?
– Я відкрита до різних жанрів. Дуже люблю досліджувати мультикультурність у музиці, антропологічний підхід до пісні. Мені цікаво, як звучання народів світу поєднується між собою, як можна народну пісню вплести в сучасні музичні форми. Ще з часів студентства мені близький джаз. Загалом я готова працювати з майже будь-яким жанром — якщо він має для мене сенс, внутрішній імпульс. Тому люблю експерименти, мікси, жанрові перетини — це моя стихія.
— Гаразд, тоді простежимо твій шлях далі на захід. Чому саме Прага? Як Чехія стала для тебе новим домом?
— У 2018–2019 роках наш львівський курс працював над виставою зі студенткою DAMU — українкою, яка обрала спільний проєкт як свою дипломну роботу. Ми мали змогу поїхати до Праги, побачити саму академію, познайомитись зі студентським середовищем. І коли я потрапила на DAMU, мене вразила творча атмосфера: щирі, відкриті студенти, жива енергія, відчуття свободи в пошуку. Я подумала: я теж хочу бути в такому богемному середовищі. А потім у моєму житті з’явився мій майбутній чоловік – Артем Поздняков. На початку наших стосунків він розповів, що вже вступив до вишу в Чехії і я несподівано для себе вирішила: а чому б і мені не спробувати? Почала вивчати чеську. А якщо вже вчити мову, то чому б не спробувати вступити саме на DAMU? Мій чоловік мене підтримав, сказав: спробуй, у тебе вийде. І вийшло: я вступила з першої спроби. І тільки коли вже отримала підтвердження, до мене дійшло, що я справді кардинально змінюю своє життя. Що я змогла — за рік вивчити нову мову, подолати страх і наважитись на цей крок — переїхати в нову країну. Це було по-справжньому… кіношно.
— Ваше партнерство — не лише особисте, а й творче? Ви співпрацюєте музично?
— Так, ми певною мірою з’єдналися і в музиці. Артем — чудовий музикант і аранжувальник. Я завжди любила народну творчість, але мене цікавить не лише її канонічне звучання — а й пошук нових форматів, переосмислення традицій. Коли поруч є професійний класичний гітарист, який уміє працювати з формою, з гармонією — народна пісня отримує інше дихання. Мені дуже подобається в нашій спільній роботі те, що Артем
підходить до кожного твору глибоко, структуровано. Він продумує складні аранжування, розвиває ідеї. Це справжня співтворчість — і я дуже її ціную.
— Ти піаністка за освітою, але обрала саме акордеон. Чому?
— Акордеон — це мій улюблений інструмент через його мобільність. Рояль із собою не потягнеш, а акордеон можна взяти будь-куди. Він — ніби сценічний партнер, дуже кабаретний, я б сказала. Мені він нагадує епоху початку ХХ століття. Я часто використовую його саме в кабаретному жанрі, хоча іноді він звучить і як орган. Він
гнучкий, багатоголосий, з ним можна втілювати дуже різні настрої. Звичайно, фортепіано для мене теж рідне — я з нього починала. Але воно передбачуване: ти одразу чуєш, що це фортепіано. А з акордеоном — не завжди. Він багато ликий і це мені подобається.
– Затронувши тему музики, розкажи більше про свої вокальні воркшопи.
— У Львові це вже звична практика — багато людей ведуть воркшопи з народного співу, є попит, є аудиторія. Коли я переїхала до Чехії, зрозуміла: тут інша ситуація. Чехи загалом не дуже люблять співати разом, не мають такої традиції, як в нас. Але українцям це цікаво. І, як виявилося, не лише їм — до мене почали приходити й чехи. Я просто почала організовувати співочі зустрічі. Спочатку — на Віноградах, у Жижківському костелі,
завдяки підтримці Петра Собаліка (ред.: керівник проєкту DOMA програми роботи з мігрантами). Потім познайомилася з Давідом Зелінкою (ред.: чеський режисер, перформер, публіцист і перекладач). Він запросив мене провести воркшопи в чудовому просторі — деревʼяній хатинці в Прокопському яру. І це був новий етап. Аудиторія, яку привів Давід, виявилася дуже чутливою, зацікавленою — вони хочуть повертатись, хочуть співати. Я працюю з українською народною піснею. Але це не просто спів — це робота з голосом, з тілом, із
внутрішньою свободою. На моїх воркшопах люди реально пітніють. Всі втомлені — але водночас очищені. Це видно одразу. Виходять ніби інші — спокійніші, відкритіші.
— Які відгуки ти отримуєш від учасників, особливо чехів? Як вони сприймають українську народну пісню?
— Найчастіше — із захопленням. Вони вражені тим, яка це сила. Одна жінка сказала після заняття: “Тепер я розумію, чому ви воюєте. Я відчуваю цю вашу силу. Я не знала, що ви такі… відьми”. І для мене це було
абсолютно чесне, необразливе порівняння – як визнання глибокої внутрішньої потуги. Ще одна учениця, яка постійно ходить на воркшопи, якось сказала: “Після ваших пісень мені так добре, ніби я відкриваю щось, що забороняла собі все життя”. Це безцінно. Особливо коли людина в дорослому віці усвідомлює, що спів дає їй змогу зняти якісь внутрішні заборони. А найважливіше — що ці воркшопи стали репрезентацією української культури. Мені неймовірно цінно чути від людей висновки не лише про музику, а про нас як народ. Вони кажуть: “Ви глибокі. Ви сильні. Ви справжні”. І вони це відчувають не з новин — а з пісні.
— Чи відчуваєш, що твоє мистецтво допомагає налагоджувати взаєморозуміння між українською та чеською культурами?
— Так, справді, я завжди намагаюся знайти мову, якою можна пояснити наш культурний код чехам. І водночас — знайти у їхньому коді те, що перегукується з нашим. І така спільність справді є. Як і в нас, у Чехії теж багато що було зруйноване чи приглушене в минулому — політикою, владою, режимами. І тепер, коли ми в Україні повертаємося до автентики через народну пісню, мені надзвичайно цінно чути від чехів: “А в нас так само було”, “А митак теж співали”. Цей місточок не був моєю свідомою метою, але він природно з’явився — як зв’язок,
що живе між людьми.
— Як ти пояснюєш подібність деяких пісень — коли, наприклад, чехи впізнають у наших піснях свою традицію? Це, певною мірою, освітній процес або навіть культурна дипломатія?
— Так, це дуже захопливо. Коли знаходиш такі пісні — це ще одна можливість сказати: дивіться, ми завжди були частиною Європи. Не того “болота”, яке нам нав’язують, а великої європейської культурної мозаїки. Бо ці пісні ходили між народами, подорожували. І коли співаєш своєю мовою пісню, яку впізнають і чехи — це ніби маленьке чудо. Мелодія знайома, сенс подібний, просто текст адаптований. Це справжнє кочівництво пісень — рух традицій крізь час, кордони й покоління. І в цьому русі — неймовірна сила.
— Яку пісню ти б назвала такою, що найкраще відображає це “кочівництво пісень”?
— Насамперед мені згадується “За воячка” — я взяла її у свою концертну програму, тому вона мені близька. Є ще колядка — майже ідентична українській, лише трохи змінений фінал. Ось такі пісні і є, на мій погляд, живим прикладом того, як традиції рухаються, змінюються, але зберігають свою сутність.
— У твоїй акторській біографії є вистава “Кафе 1933”, яка через театр розповідає про одну з найболючіших українських трагедій. Що для тебе означала участь у цьому проєкті?
— Це була дуже сильна вистава. І, на мою думку, вона була потрібна. Я чула багато відгуків від чеських глядачів — вони знали слово “Голодомор”, але не розуміли масштабу трагедії. Вони ніколи не відчували її емоційно. А вистава це змінювала. Вона виносила те, що не було проговорене. І це не тільки чеська проблема — в Україні
теж ця тема досі не до кінця усвідомлена. Для мене це був важливий період. Але він завершився. Я відчуваю, що наразі не готова створювати щось подібне — тому що ще досі живе це емоційне відлуння.
— Як тобі було працювати в такому форматі?
— Ми грали в реальному кафе — у приміщенні старої кавʼярні, яке нині використовується як виставкове місце. Я завжди шукаю зв’язок із середовищем, у якому відбувається дія. Люблю працювати з різними локаціями — адже в кожній голос звучить інакше. Пісня завжди відгукується на те, що її оточує — це своєрідний діалог. До того ж, у “Кафе 1933” я була не лише акторкою. Я відповідала за музику: шукала пісні, керувала вокальними сценами, слідкувала, щоб скрипальки вчасно грали свої партії. Це була така мультифункціональна роль — і мені було дуже цікаво. Але я розумію, що іноді брала на себе більше, ніж мала. Цей досвід навчив мене не “вистрибувати з черевиків”, не вигорати.
— Як війна змінила твоє розуміння ролі митця? Чи змінився твій внутрішній фокус?
— Однозначно змінився. Я добре памʼятаю перші місяці після вторгнення: я казала собі — театр завжди зі мною, але водночас не бачила в ньому сенсу. Не бачила сенсу в акторстві як такому. Багато моїх колег в Україні тоді відчували те саме — замість вистав вони просто відкривали театри як укриття, займались волонтерством. Не було внутрішнього бажання грати. Навіть бажання проживати ролі — бо життя було надто болючим, надто реальним, і кожна емоція була не на сцені, а тут, у кімнаті, в серці, в новинах. Мабуть, не випадково я тоді імпульсивно звернулася до музики. І це змінило моє сприйняття себе в театральному просторі, зрозумівши, що саме музика сьогодні дає мені більше — свободи, сили, змісту. Театр і далі живе в мені, я користуюсь його
інструментами у викладанні, в роботі з голосом, з тілом. Але якщо говорити про те, чим я зараз живу — то це, безумовно, музика.
— Як ти знаходиш баланс між сценічною, вокальною та педагогічною діяльністю?
— Це непросто. Усе це забирає багато сил. Найважливіше — навчитися робити паузу. Давати собі час на відновлення. Бо я постійно працюю з людьми — це велика відповідальність, особливо якщо хочеш бути чуйною, уважною, екологічною до інших. Іноді, звісно, не вдається. Ми всі люди. Але я вчуся відчувати момент, коли треба зупинитися, побути в тиші, перезарядитися. Це для мене тепер не менш важлива складова, ніж сама творча робота.
— Над чим ти працюєш зараз? Які проєкти чи мрії тебе найбільше захоплюють на цьому етапі?
— Дуже широке питання! Бо я — як та робоча бджола: завжди знайду, де зібрати мед. Або принаймні — перспективу збору меду. У мене кілька напрямків діяльності. Я активно викладаю на DAMU та в Ательє живої педагогіки (zivapedagogika.eu) де веду вокал, спів і роботу з голосом. Тож у педагогічному плані я планую розвиватись далі. Але не забуваю і про свій творчий бік. Зараз ми з Артемом готуємо нову програму — для акторки й гітари. Там буде текст, жива музика, іспанський матеріал — дуже цікава драматургія. Називається Platero & I. Це один із проєктів, який мене надихає. Ще один важливий напрям — власна авторська музика. У мене накопичилось чимало своїх пісень і вже настав момент їх випустити у світ. Це і співи на основі народного матеріалу, і зовсім оригінальні речі. І загалом, моє завдання зараз — шукати в усьому ці маленькі радощі: у творчості, у спілкуванні, в допомозі людям. Це мене зцілює. Це — моя опора.
