У час, коли Україна проходить через найскладніше випробування у своїй сучасній історії, важливою складовою опору є щоденна робота українських посольств та громад за кордоном. Саме в цьому контексті ми спілкуємося з Надзвичайним і Повноважним Послом України в Чеській Республіці — Василем Зваричем.
З моменту дипломатичної ротації з його попередником Євгеном Перебийнісом, яка тривала майже два роки, у нас накопичилося чимало запитань — про те, як будуються українсько-чеські відносини в умовах війни, як протидіяти гібридним загрозам, змінювати стереотипи про українців і підтримувати наших громадян, які знайшли прихисток у Чехії.
У цьому інтерв’ю — відверта розмова про військову й гуманітарну допомогу, історичну політику, корупційні ризики, російську пропаганду, а також про роль громади, професіоналізм українців і місію посольства як простору довіри, підтримки та згуртованості.
— З огляду на вашу попередню дипломатичну місію в Польщі, можна припустити, що робота в Чехії має свої особливості — можливо, навіть більш позитивні. Розкажіть, будь ласка, як вам працюється на новому місці?
— Відверто кажучи, мені добре працювалося й на попередньому місці. Відносини між Україною та Польщею завжди були тісними й дружніми, і вони такими залишаються. Жодного дискомфорту не відчував.
Але Чехія — це нова країна, і для мене велика честь представляти тут свою рідну Україну. Я знаю, що українсько-чеські відносини мають глибоке історичне коріння та завжди були позитивними, навіть у найскладніші періоди нашої історії.
Українці не раз знаходили тут підтримку та солідарність з боку чеського народу і наших чеських друзів. Згадаймо хоча б міжвоєнний період, коли Чехія фактично стала екзилом для української політичної та наукової еліти. Тут було створено сприятливі умови для розвитку української культури та освіти.
Саме в Чехії за підтримки президента Томаша Ґарріґа Масарика було засновано Вільний український університет. Також існувала Вища економічна школа в Подєбрадах та інші важливі інституції.
Сьогодні в Чехії збереглося багато місць історичної української пам’яті. Мені дуже цікаво їх вивчати й популяризувати. Бачу тут великий простір для діяльності та величезні перспективи у всіх напрямках — від військово-політичного до гуманітарного. Тому для мене це не лише честь і задоволення, а й своєрідний виклик — максимально ефективно реалізувати потенціал наших двосторонніх відносин.
— Повертаючись до вашої практики в Польщі, ви згадували про міжвоєнний період. Розкажіть, будь ласка, як вам вдавалося реагувати на виклики, пов’язані з історичною пам’яттю та чутливими питаннями україно-польських відносин, зокрема щодо Волинської трагедії? Адже відомо, що польська сторона не завжди охоче йде на зближення позицій.
— Головне — по-перше, зрозуміти, що якою би не була історія, ми її вже не змінимо. І найважливіша наша роль як дипломатів — зробити все, щоб історія не заважала майбутньому наших відносин. Саме з такого розуміння ми виходили. Тому намагалися не піддаватися емоціям, а діяти з холодним розумом, прагматизмом і здоровим глуздом.
Мені здається, попри окремі емоційні сплески, нам загалом вдалося зберегти міцний фундамент співпраці, навіть у таких складних і чутливих питаннях, як історичні. Зокрема, тема Волині — вона ніколи не роз’єднувала нас до критичної межі, тому що ми разом із нашими польськими друзями пережили багато спільного. Ми відчуваємо їхній біль, як і вони — наш. І ми провели чимало спільних акцій примирення, завжди з поглядом у майбутнє.
Ми не можемо бути постійними заручниками складного історичного минулого. Ми завжди повинні думати про те, що буде далі. І саме з цього підходу, мені здається, нам вдавалося не допустити, щоб ці теми надто загострювали ситуацію і мали серйозний вплив на сучасні чи майбутні українсько-польські відносини.
А Польща справді зробила для нас дуже багато — особливо на початку повномасштабної російської агресії. Саме поляки першими відкрили свої серця і свої домівки для наших українських рідних, братів і сестер. І я це бачив на власні очі — як це все відбувалося насправді. Це був надзвичайно сильний акт солідарності.
І ми це завжди пам’ятатимемо. Фактично зараз ми творимо нову історію. Тут і зараз.
— Скажіть, як ви оцінюєте свою діяльність у контексті того, щоб деякі польські політичні сили надалі не маніпулювали історичними питаннями?
—Знаєте, я впевнений, що ми стаємо розумнішими. І вже не так легко ведемося на будь-які маніпуляції чи провокації. Ми чітко розрізняємо: де — політика, де — гра на публіку, а де — реальне життя.
Війна нас навчила дуже багато чому. І, звісно, це також питання до польського суспільства — як воно реагує на подібні маніпуляції, зокрема з боку власних політиків. А ми тим часом робимо свою справу.
Ми добре розуміємо, куди йдемо, маємо чітку мету й не кидаємося від стіни до стіни. Ми ведемо стратегічну лінію — на зміцнення українсько-польських відносин. І жодні маніпуляції з боку окремих марґінальних політиків не зіб’ють нас із цього шляху.
Тому що в основі наших відносин — справжня стратегічна цінність і щира дружба між українцями та поляками. І це не зміниться за жодних обставин.
— Як ви оцінюєте діяльність Українського інституту національної пам’яті?
— Оцінюю дуже добре. У нас була, є і залишатиметься якісна співпраця.
Звісно, якщо порівнювати ресурсну базу Українського інституту національної пам’яті та його польського аналога, то це, відверто кажучи, дві зовсім різні за масштабом інституції.
У Польщі Інститут — це велика структура, яка має навіть прокурорські повноваження. Вони займаються не лише дослідженнями, а й розслідуваннями, можуть давати юридичну оцінку подіям і рішенням. У нас фокус більше на архівно-дослідницьку, просвітницьку діяльність. Але попри це, ми маємо дуже хорошу співпрацю з польськими архівами, спільно проводили заходи, конференції. І я знаю, що є багато планів на майбутнє.
Тож моя оцінка — цілком позитивна. Більше того, вважаю, що ми маємо ще більше посилювати роботу Інституту — фінансово, ресурсно, експертно. Бо є одна важлива річ: народ, який забуває свою історію, перестає існувати як суб’єкт. Нам треба мати свою сильну історичну політику, яка буде спрямована на те, щоб українці знали свою історію. Бо часто ми самі ж її не вивчаємо, не усвідомлюємо, а потім знову й знову наступаємо на ті самі граблі.
— Повернімося до Чехії. Як ви знаєте, місце посла в цій країні досить довго залишалося вакантним. Як ви це прокоментуєте? Чому була така тривала пауза?
— Прокоментую дуже просто: це стандартні внутрішні процедури в Україні, які, до речі, є типовими і для інших країн. Не думаю, що варто шукати в цьому якийсь політичний підтекст.
Потрібен був час на проходження усіх формальностей — як мені особисто, так і на рівні державних інституцій. Ви знаєте, процедура передбачає, що спочатку країна, до якої призначається посол, має дати свою згоду — агреман. Цей процес теж потребує часу. Після отримання агреману слідують внутрішні перевірки в Україні — також обов’язкова частина процедури.
Я ретельно готувався до цієї місії, і для мене — ще раз хочу це підкреслити — це велика честь. Водночас я не вважаю, що відсутність посла протягом певного періоду якось негативно позначилась на двосторонніх відносинах. Команда тут продовжувала працювати, був тимчасовий повірений і зроблено було справді багато. Наші чеські партнери це підтверджують. Особливо — в умовах повномасштабної російської агресії: допомога надходила, всі питання вирішувалися оперативно.
Тож я не бачу в цій паузі нічого надзвичайного. Це технічний процес. А зараз посол є на місці, працює — і щиро радіє, що має можливість служити своїй країні саме тут, у Чехії.
— Але в період відсутності нашого посла в Чехії ми отримали зворотний зв’язок від чеської сторони. Зокрема, пролунали зауваження щодо якості виконання окремих обов’язків з боку нашого дипломатичного представництва. Уточню: Міністерство внутрішніх справ Чехії вже зверталося до нас, як до української громади, пояснюючи, що їм складно налагодити контакт із посольством з питань, які є особливо чутливими — зокрема щодо ситуації між українською та ромською спільнотами в Брно.
— Я скажу відверто: я знаю цю історію, але тут мушу не погодитися з тим, що посольство не працювало. Ми також мали прямі контакти — і з МВС, і з МЗС Чехії. Дуже інтенсивні контакти. І я вважаю, що це навпаки — додана вартість для будь-якого міністерства, коли воно має змогу звертатися до української громади безпосередньо на місці. Це не свідчення проблем у роботі посольства, а радше вияв того, що для ефективнішої взаємодії потрібен ще один інструмент, ще один ресурс. Тому я бачу в цьому лише позитив.
Щиро дякую українській громаді за вашу активну позицію. Ви завжди відгукуєтесь, на вас завжди можна покластися — і це відзначають також наші чеські партнери. Це підтверджує, наскільки партнерськими та близькими є наші взаємини. Посольство України в Чеській Республіці — максимально відкрите. І ми, безумовно, радіємо кожній можливості працювати з громадою по конкретних напрямках. І ми продовжимо це робити, тому що я переконаний: у нас єдина мета — перемога України.
Сьогодні — не час опускати руки. Ми повинні шукати нові можливості, щоб ще більше надихати одне одного та наших партнерів. Україна є. Україна буде. І цього не змінить ніхто. Нам не можна думати песимістично. Ми маємо діяти так, щоби Україна стала сильною, європейською державою. Саме це нас об’єднує. І саме завдяки цьому наші чеські друзі бачать у нас повноцінного суб’єкта міжнародної політики.
Ось і все. Не шукаймо того, що нас роз’єднує. Не зациклюймось на непорозуміннях. Навпаки — шукаймо те, що нас єднає.
— Розкажіть про основні пріоритети вашої роботи.
— Є дуже чіткі, конкретні пріоритети.
Перший — це військова допомога Україні в умовах російської агресії. Тут, думаю, нікому не треба пояснювати, чому це — пріоритет номер один. Чехія має колосальний ресурс і потенціал: це країна з потужною збройною промисловістю, із заводами, що мають понад сторічну історію. Усе це створює дуже сприятливий майданчик для нашої співпраці.
Візьмімо, до прикладу, “Чеську ініціативу” — всі знають, про що йдеться. Ми дуже її цінуємо. Це ініціатива президента Чеської Республіки Петра Павела, спрямована на мобілізацію європейських країн задля пошуку 155-мм боєприпасів для української армії. Чехія координує цей процес, а чеські компанії допомагають не тільки постачати боєприпаси з власних складів, а й залучати ресурси з-за меж ЄС. І ця ініціатива триває.
За минулий рік ми отримали від Чехії 1,5 мільйона великих калібрів. І це не лише в рамках “Чеської ініціативи”, а й завдяки активній співпраці з місцевими компаніями напряму.
Ще один важливий напрям у сфері військової допомоги — це спільне збройне виробництво з локалізацією на території України. Це надзвичайно важливо: податки залишаються в нашому бюджеті, створюються нові робочі місця. І вже сьогодні, з моменту мого приходу на посаду посла, ми маємо три конкретні контракти: виробництво 155-мм боєприпасів, спільне виготовлення штурмових гвинтівок BREN 2, і виробництво набоїв малого калібру. І все це — з локалізацією в Україні.
Не забуваймо також про матеріально-технічну допомогу, яку Чехія постачає зі своїх резервів, а також про те, що ми закуповуємо за рахунок власних або партнерських коштів у ЧР. Масштаби військової співпраці — колосальні. Моє завдання — зробити все, щоб ця співпраця тривала не лише до нашої перемоги, а й після. Бо Україна повинна стати повноцінною частиною європейської й євроатлантичної архітектури безпеки. Ми маємо бути сильними, озброєними і стати стримуючим фактором для Росії, якщо вона знову спробує атакувати.
Другий пріоритет — європейська інтеграція України. Тут ми з нашими чеськими друзями діємо синхронно. Вони підтримують наші реформи, наші кроки до відкриття повноцінного переговорного процесу про членство в ЄС. Це дуже важливий напрям.
Третій пріоритет — економічна співпраця, зокрема участь Чехії у відбудові України. Ми щільно працюємо з Уповноваженим уряду ЧР з питань відбудови України Томашем Копечним, який координує ці зусилля з чеського боку. Чехія визначила пріоритетний регіон — Дніпропетровську область. І там реалізується низка проєктів: понад 20 чеських компаній уже працюють на місцях.
Є три ключові сектори, на яких вони зосереджені: енергетика, системи водопостачання та очищення води, а також медична галузь. Дуже конкретний приклад — завдяки активності чеської сторони Єврокомісія схвалила понад 100 мільйонів євро на відновлення шести лікарень у Львові, Луцьку, Дніпрі, Києві, Кривому Розі та Рівному. Це проєкти, які реалізовуються спільно, із залученням грантів та кредитів під гарантії чеських банків. Це вигідно і Україні, і Чехії.
Звісно, можна говорити і про гуманітарні аспекти. Один із найважливіших — допомога українцям, які вимушено перебувають у Чехії через війну. Ми зараз спільно з чеським урядом працюємо над створенням структури під назвою Unity Hub. Маємо вже певний прогрес і сподіваємося, що незабаром такий хаб з’явиться в Празі.
Це буде місце, яке акумулює всі необхідні сервіси для українців — за винятком консульських, які й надалі надаватимуться в консульстві або через ДП “Документ”. Але все інше — підтримка, поради, можливості — буде там. Ідея в тому, щоб кожен українець, незалежно від того, чи повертається додому, чи залишається в Чехії, мав шанс бути успішним.
Бо якщо хтось вирішить залишитися, він має мати умови для повноцінної роботи за фахом, для здобуття досвіду. І, хто знає, можливо, колись цей досвід буде реалізовано в Україні — у проєктах відбудови. От саме такий цілісний підхід ми і закладаємо в Unity Hub.
— Окрім того, що зараз багато корисної інформації, яку українець може здобути самостійно онлайн, що ще може запропонувати цей Unity Hub?
— Unity Hub — це буде не просто інформаційний центр, а живий, теплий простір із різними складовими. Від надання консультативно-інформаційної підтримки до можливості просто випити чашку української кави, посидіти, поспілкуватися в дружній атмосфері, подивитися фільм чи відвідати українську театральну постановку.
Ми хочемо, щоб це був великий відкритий простір — і для українців, і для чехів. Щоб кожен українець міг почуватися там як вдома, а кожен чех — як вдома з українцями. Це буде місце зустрічі, взаєморозуміння, культурного обміну й підтримки.
— Про наболіле. Найперше, з чим ми зіштовхнулися тут, коли почалося повномасштабне вторгнення, російські бізнеси почали маскуватися під українські. Це називається “культурна апропріація”. Як ви оцінюєте такі дії та як з цим можна боротися в кінці кінців, які ваші поради?
— Порада одна: якщо вам відомі конкретні випадки — давайте про них знати. Ми дуже тісно співпрацюємо з відповідними чеськими інституціями, зокрема і з розвідувальними органами, які безпосередньо займаються протидією різним гібридним впливам Росії на чеське суспільство. І я хочу підкреслити: вони працюють справді ефективно.
У подібних ситуаціях надзвичайно важливо володіти повною інформацією. Щоб обмін працював в обидва боки: все, що знаємо ми — передаємо їм на опрацювання, все, що знають вони — діляться з нами, і ми долучаємось до подальших дій.
На сьогодні, мені здається, цей процес у Чехії досить добре контрольований. Я не бачу якихось серйозних ризиків, що ситуація вийде з-під контролю. Але всім нам потрібно залишатися уважними й пильними.
— Як Ви оцінюєте рішення щодо тимчасового обмеження надання консульських послуг окремим категоріям громадян?
— Це рішення — вимушене, і викликане російською агресією. Воно стосується обмежень, які діють не тільки в Україні, а і за її межами. Ми повинні ставитися до цього з розумінням, бо насправді маємо війну — і вона не закінчилась. Саме з цим і пов’язані ці обмеження.
Варто підкреслити, що законодавство про воєнний стан дозволяє запроваджувати певні обмеження громадянських прав. Тобто йдеться не про те, щоб комусь ускладнити життя, ми це робимо вимушено, як інструмент, який дозволить нам контролювати, щонайменше, певні процеси.
Водночас, навіть у цій чутливій темі ви бачите, що поступово відбувається певна лібералізація. От буквально днями були внесені зміни до постанови, яка регулює роботу ДП “Документ” за кордоном. Тепер громадяни призовного віку можуть подавати документи на оформлення нових паспортів — без обов’язку попередньо оновлювати свої дані в системі “Резерв+”, без потреби їхати в Україну чи проходити ВЛК.
Ці дані тепер можна подати через “Документ”, а вже ця установа зобов’язана вносити їх у відповідні реєстри дистанційно. Це реальне спрощення, і ми продовжуємо шукати такі рішення. Зрозуміло, що ситуація непроста. Але я дуже сподіваюся на розуміння. Так, за кордоном важко. Але повірте — в Україні зараз людям набагато важче.
— Так, ми це розуміємо, але є певна, відчутна корупційна складова в цій всій діяльності.
— З чийого боку?
— Зокрема з боку ДП “Документ”, про яке ви вже згадували. Там був ряд фінансових порушень, по яких тривають суди в Чехії. Чи є у вас дані, в якому стані зараз ця справа?
— Повірте, ми як посольство не маємо жодного стосунку до діяльності ДП “Документ”. Тому, думаю, буде правильно звернутися безпосередньо до них за коментарем. Не хотілося б давати оцінки чи коментувати від їхнього імені. Я можу говорити лише про те, що належить до компетенції посольства і наших консульських установ.
Зі свого боку можу запевнити: уряд України, Президент, і ми всі — націлені на те, щоб максимально допомагати українцям за кордоном. Якщо на цьому шляху виникають помилки — ми здатні їх визнавати і працювати над вдосконаленням процесів. Але водночас я ще раз хочу нагадати: в Україні триває воєнний стан. І це об’єктивна реальність, яку ми не можемо ігнорувати.
— Яким ви бачите завдання української громади та посольства у зміні сприйняття українців у чеському суспільстві?
— Так, я бачу своїм завданням — і завданням спільним, для всієї української громади й посольства — поступово змінювати ті стереотипи, які ще досі існують щодо українців у чеському суспільстві. Ми, умовно кажучи, звикли до того, що українців сприймають як будівельників, прибиральників (при всій повазі до цих професій), або якось дотичних до таких сфер.
Але поза цими уявленнями лишається велика категорія висококваліфікованих, фахових українців, які змогли себе реалізувати тут — пройшли через різні випробування, склали іспити, підтвердили кваліфікацію — і працюють у своїх галузях, збагачуючи чеське суспільство своїм досвідом.
Ми вже провели низку зустрічей із представниками таких категорій. Насамперед — з українськими лікарями. І ми отримали величезний об’єм надзвичайно важливої інформації. За офіційними даними Чеської лікарської палати, тут працевлаштовано близько двох тисяч українських лікарів. Йдеться не лише про медсестер, але й про нейрохірургів, хірургів, гінекологів, педіатрів — тобто це люди високих лікарських професій. У деяких чеських лікарнях до 60% медичного персоналу складають саме українці. А це означає, що як тільки їх не стане — лікарня просто зупиниться.
Далі — ми зустрілися з українськими адвокатами, яких тут також чимало. Вони працюють, мають досвід, потребують підтримки в певних питаннях, але вже сьогодні мають великий потенціал.
Є також категорія українських вчителів, які працюють у чеських школах і навчають чеських дітей. Це — надзвичайно важлива освітня спільнота, яку теж потрібно підтримувати й показувати: ось ми тут, ми не лише приїхали просити про допомогу — ми також приносимо користь суспільству. І робимо це з першого дня, як тільки наші люди сюди прибули.
Ми також поспілкувалися з українськими науковцями. Є чудове чесько-українське наукове товариство, яке проводить велику роботу. І з’ясувалося, що багато українських науковців мають серйозні напрацювання, які сьогодні підсилюють науку не лише в Чехії, а й у загальноєвропейському просторі.
Про все це ми маємо розповідати — разом, голосно, аргументовано — чеському суспільству. Щоб показати: ми не просто раптово з’явилися, ми тут жили й працювали задовго до великої війни, і сьогодні продовжуємо робити свій внесок — через знання, досвід, працю, фаховість. Це — солідарність, яка має дві сторони.
І ми готові далі працювати в цьому напрямку — підтримувати українських фахівців у різних галузях, залишатися відкритими до кожного. Бо посольство — це частинка України на чеській землі. І кожен українець повинен знайти тут відповіді на свої запитання, отримати підтримку, гостинність і людське ставлення від кожного, хто тут працює. І я особисто це контролюю.
— Щодо впливу російської пропаганди на історію в освітній програмі тут в Чехії. Бо вона відчутна все ж таки. В них є стереотипи на рахунок тих самих “бандерівців”. Лише зараз в Карловому університеті приходять до висновку, що вони, власне, були зманіпульовані радянською “освітньою” системою.
— Це складний, але дуже потрібний процес — і пройти його ми повинні разом. Я в цьому бачу велике поле для нашої спільної роботи. Бо нам справді потрібно розкривати нові факти, говорити про речі, які довго замовчувалися або були викривлені.
Зараз, наприклад, чесько-українське наукове товариство проводить публічні екскурсії слідами українських університетів у Чехії, зокрема в Празі. І ми вже говоримо про те, щоб ці екскурсії були не тільки для українців, а й чеською мовою — для чехів. Бо для багатьох із них це буде справді відкриттям.
Ось візьмімо постать Пулюя. Його ім’я тут майже невідоме, а між тим — це людина, науковими досягненнями якої й досі користуються в Празі, адже саме завдяки Пулюю відбулась електрифікація міста. А ще — його внесок у відкриття так званих рентгенівських променів. Але про це майже не говорять. І ми хочемо це змінити — показувати, розповідати, робити ці постаті частиною публічного простору.
Ми вже запустили проєкт: записуємо серію відео для телебачення, де українські лікарі розповідають про свій шлях, який вони пройшли з моменту повномасштабного вторгнення. Як вони не здалися, не опустили рук, пройшли всі іспити, підтвердили свою кваліфікацію — і зараз рятують життя, лікують чеських громадян. Це — приклад, це реальна історія, яка має змінювати сприйняття українців у чеському суспільстві.
Бо коли хтось починає говорити, що “українці — злочинці”, або що “через українців зросла злочинність” — ми маємо бути готові відповідати. І відповідати не гнівом, а фактами, прикладами, правдою. Бо лише так ми можемо ці маніпуляції нівелювати. Правда — це наш єдиний, але дуже сильний інструмент.
— Ми спостерігаємо, що ви на кожній події, активно залучені до громадської діяльності. Це для нас дуже важливо.
— Дякую. І я теж бачу, що попереду — багато роботи. Але найголовніше — не зупинятися, не опускати рук. Нам потрібно триматися разом. Навіть якщо маємо різні думки — це не має заважати нам співпрацювати. Ми маємо бути єдині. Бо коли світ бачить, що Україна сильна й об’єднана — тоді й підтримка буде ще більшою.
