На тлі нещодавніх виборів у Чехії та Польщі одним із найгучніших передвиборчих наративів стали антиукраїнські меседжі. Політики різних ідеологічних таборів — але насамперед популісти — намагалися здобути прихильність виборців, використовуючи образ “українця” як зручного цапа-відбувайла. В економічних труднощах, у зростанні цін, у “загрозі культурній самобутності” — у всьому знаходили український слід. Ця стратегія виявилася дієвою, антиукраїнські настрої забезпечили перемогу польському правому популісту Каролю Навроцькому в президентській гонці та лівому проєкту ANO мільярдера Бабіша в Чехії.
Та якщо придивитися уважніше, виявиться, що подібна риторика існує не лише поза межами України. Всередині самої країни формується небезпечна тенденція — цькування українських емігрантів, передусім тими, хто залишився вдома. Цей феномен, який поєднує в собі образу, нерозуміння й відчуття несправедливості, поступово переростає в ще один соціальний розлом.
Проблема
У своїй статті “Why the Bias within Ukraine towards Forced Emigrants in the EU is Debatable and Risky“ професор і старший викладач Університету Білефельда (Німеччина) Тарас Ромащенко досліджує небезпечну тенденцію, пов’язану з упередженим ставленням до вимушених мігрантів в самій Україні.
Йдеться про зростаючу напругу в українському суспільстві, члени якого дедалі більше поділяються на два табори: “внутрішніх” — тих, хто залишився в Україні під час війни, і “зовнішніх” — тих, хто змушений був тікати через вторгнення. На рівні неформальних розмов — як у приватному спілкуванні, так і в соціальних мережах (Facebook, Telegram тощо) — дедалі частіше можна почути невдоволення й навіть образи від частини українців, що залишилися вдома, на адресу тих, хто опинився за кордоном. Біженців часом звинувачують у тому, що вони покинули країну у найкритичніший момент її історії, обравши безпечніше життя, замість того щоб залишитися й чинити спротив агресору. Такі емоції можна зрозуміти — особливо з боку людей, які втратили близьких або самі воюють. Однак, коли подібні меседжі озвучують представники влади чи публічні особи, виникає інша проблема — упередженість. Це в свою чергу підігріває напругу всередині суспільства до нових висот.
Деякі чиновники роблять заяви, спрямовані на те, щоб змусити біженців повернутися додому, а іноді й залякати їх — особливо чоловіків, які виїхали замість вступити до лав ЗСУ. Зокрема колишній міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба в квітні 2024 опублікував у одній з популярних соцмереж наступне:
“Чоловік призовного віку виїхав за кордон, показав своїй державі, що йому байдуже до її виживання, а потім приходить і хоче отримати послуги від цієї держави. Так це не працює.”
Схоже, що це було моментом, коли держава власним прикладом заклала початок для ще однієї поляризації своїх власних громадян. Далі вже інерція і російські боти підхопили хвилю, яке за півтора роки від кулебиного повідомлення, переростає в серйозну загрозу. Деякі представники публіки риторично запитують, чи потрібні державі взагалі її “зовнішні” громадяни — “паразити” — з країн, що їх прийняли.
Такий медійний дискурс усередині України може створювати додаткові інформаційні бар’єри для повернення переміщених осіб та навіть мотивації продовжувати фінансову підтримку силам оборони.
Внутрішня агресія як інструмент деградації суспільства
Звісно, антибіженецький дискурс, який поширюється в Україні останні роки можна спробувати виправдати як емоційну реакцію на втрати. Але, коли суспільство, що воює за право на існування, починає воювати саме з собою — це завжди сигнал небезпечного зсуву, механізму саморуйнування, що підточує суспільство зсередини. Замість солідарності — образа, замість емпатії — звинувачення. І головне: замість спільної мети перемоги — пошук внутрішнього ворога.
Насамперед, такий дискурс підриває довіру між українцями. Люди, які переживають війну в різних обставинах, замість підтримувати одне одного, замикаються у власних бульбашках досвіду. Для тих, хто залишився, емігранти стають символом несправедливості — “вони у безпеці, ми під обстрілами”. Для тих, хто за кордоном, — навпаки, українська публічна риторика нерідко звучить як осуд і приниження. Так формується замкнене коло взаємного відчуження, що послаблює моральну міць громади.
Друга небезпека — політична. Як наголошує Тарас Ромащенко, медійні напади на біженців, які підігріваються маніпулятивними заявами чиновників, створюють атмосферу недовіри до держави й формують образ України як країни, де покарання переважає над співчуттям. Для тих, хто вже інтегрувався у нові спільноти, це стає ще однією причиною не повертатися.
Нарешті, цей дискурс грає на руку ворогу. Російська пропаганда активно експлуатує тему будь-якого розколу: між “справжніми” та “зрадниками”, між “фронтом” і “тилом”, “внутрішніми ” та “мігрантами” тощо. Вона підсилює емоції втоми, зневіри й агресії — бо розділене суспільство легше перемогти. І якщо Україна не зможе зберегти відчуття єдності серед своїх громадян — незалежно від того, де вони фізично перебувають, — то жоден фронт не буде стабільним.
Таким чином, цькування емігрантів — це не питання моралі, а питання безпеки. Кожне слово зневаги в публічному просторі зменшує шанси України на перемогу, відновлення, на повернення своїх людей і на відбудову після війни. Єдність не народжується зі звинувачень — вона потребує емпатії, розуміння та визнання, що всі українці, незалежно від координат, залишаються частиною одного спільного дому.
Діаспора. Історичний аспект
Для підтвердження думки про роль українських мігрантів для формування держави та ідентичності варто розібрати це питання в історичному аспекті. Як показує Вік Сацевич у праці “Українська діаспора” (2003), феномен розселення українців за межами батьківщини не обмежується еміграційними хвилями чи економічними мотивами. Йдеться про довготривалий процес трансформації національної ідентичності поза межами держави, де саме вигнання, вимушений рух і адаптація в чужих культурах стали каталізаторами для самоусвідомлення українства.
Перші великі хвилі української еміграції наприкінці XIX — на початку XX століття, за Сацевичем, не були ще політично осмисленими. Більшість переселенців виїжджали з економічних причин до Канади, США чи Бразилії. Вони не завжди називали себе “українцями”. Лише за кордоном, у зіткненні з новим соціальним середовищем, виникала потреба в усвідомленні власної національної приналежності. Таким чином, ідентичність, що в імперіях була стихійною, у діаспорі ставала усвідомленим актом самовизначення. Саме в цих громадах зароджується поняття “українство” як культурна й політична програма.
Друга хвиля еміграції, політична за своїм характером, пов’язана з поразкою визвольних змагань 1917–1921 років. Ця еміграція вже несла ідейне ядро державності: урядові діячі, офіцери, інтелектуали, мистці створювали політичні осередки у Відні, Празі, Берліні, Мюнхені, Варшаві, згодом — у Парижі й Нью-Йорку. Вони не лише підтримували ідею незалежності, а й формували паралельну Україну в екзилі — з власними університетами, пресою, дипломатією, культурними інституціями. Саме ці середовища зберегли ідею державності у період, коли вона була знищена на території самої України.
Після Другої світової війни формується третя, так звана “ді-пі” (displaced persons) діаспора — спіль нота біженців і політичних вигнанців, які не могли повернутися через радянський режим. Вони створили структуровану політичну діаспору, що виступала речником українських інтересів на Заході. Сацевич описує, як у 1950–1970-х роках організації на кшталт Світового конґресу (вільних) українців і Українського конгресового комітету Америки перетворилися на активних лобістів українського питання. Саме завдяки їхнім зусиллям теми Голодомору, репресій, боротьби за права людини в УРСР уперше з’явилися в західних медіа і на політичних форумах.
Особливе значення мала інтелектуальна діяльність діаспори. Від українських вільних університетів у Мюнхені до Гарвардського інституту українських студій, саме емігранти створили академічну основу українознавства на Заході. Окрім збереження історичної пам’яті, ці організації формували позитивний образ України як окремого культурного й політичного суб’єкта. У добу, коли радянська пропаганда зводила Україну до “молодшого брата” Росії, діаспора відвойовувала символічний простір імені “Україна” у міжнародній свідомості.
Після здобуття незалежності у 1991 році роль діаспори не зникла — вона трансформувалася. Сацевич підкреслює, що незалежна держава стала для діаспори підтвердженням історичної місії, але водночас поставила нові питання: чи потрібна тепер “українська громада в екзилі”, коли є Україна реальна?
Оскільки, фактично, владу у відновленій незалежній Україні отримали партійні керівники попередньої епохи, то відповіддю діаспори стало оновлення власних структур у бік культурної дипломатії, розвитку освіти та підтримки громадянського суспільства. Діаспора залишилася посередником між Україною і світом, зберігаючи вплив у питаннях інформаційної політики, благодійності, науки й бізнесу. Показовим є те, що до управління державою ніхто з діаспорських діячів не був допущений.
Отже, історичний процес доводить, що українська діаспора не була побічним продуктом еміграції, а стала одним із ключових суб’єктів націотворення. Вона забезпечила тяглість політичної ідеї української державності у часи бездержавності, сформувала колективну пам’ять і систему культурних координат, що дозволили нації вижити. А в сучасному контексті — перетворилася на глобального адвоката українських інтересів, який впливає на міжнародні уявлення про Україну й визначає, як світ її бачить.
Діаспора і війна
Після початку повномасштабного вторгнення саме українська діаспора стала однією з найважливіших сил, що забезпечила безперервну допомогу Україні — гуманітарну, фінансову, інформаційну та політичну. Як показує Марія Койнова у статті “The Diaspora’s Mobilization Post-Invasion Has Provided Crucial Support to Ukraine” (Migration Policy Institute, 2024), організовані спільноти українців за кордоном перетворилися з осередків культурного життя на інституційні актори міжнародної підтримки, які діють системно, а не стихійно.
У перші тижні війни діаспорські організації стали логістичним і комунікаційним каркасом допомоги. Завдяки вже існуючим мережам церков, асоціацій та освітніх центрів українці за кордоном змогли оперативно координувати евакуацію, збір коштів і доставку гуманітарних вантажів. У Польщі, Німеччині, Канаді та США діаспорські структури перетворилися на “паралельні штаби”, які брали на себе функції, до яких держава ще не встигала дістатися.
Койнова підкреслює, що ця мобілізація не була короткочасною реакцією. З часом вона набрала інституційного характеру. Організації на кшталт Razom for Ukraine, Nova Ukraine, United Help Ukraine, Health Tech Without Borders чи Netherlands for Ukraine почали працювати за логікою сталого розвитку — з чіткими цілями, прозорою звітністю, партнерствами з бізнесом і урядами. Їхня діяльність вийшла за межі збору коштів і перейшла у сферу довготривалих проєктів відновлення: підтримки лікарень, закупівлі медичного обладнання, навчання ветеранів, створення освітніх програм для дітей переселенців.
Одним із найважливіших напрямів стала цифрова координація. Через онлайн-платформи діаспора створила механізми, які дозволяють об’єднувати волонтерів, координувати доставку допомоги, а також контролювати витрати. Це забезпечило довіру суспільства та зробило підтримку системною, а не разовою. У такий спосіб діаспора стала глобальною інфраструктурою допомоги Україні — розподіленою, гнучкою та самоврядною.
Важливо й те, що ці організації перейшли від емоційного волонтерства до стратегічного адвокаційного впливу. Вони організовують акції, культурні події, медіакампанії, які формують громадську думку на Заході й утримують українську тему у фокусі політичних еліт. Масові демонстрації, покази документальних фільмів, арт-ініціативи та кампанії у соціальних мережах стали інструментом постійного тиску на уряди щодо продовження санкцій і військової допомоги.
За словами Койнової, ключовою перевагою сучасної української діаспори є її мережевий характер — вона не має єдиного центру, але має спільну мету. У цьому полягає сила сталої підтримки: не бюрократія, а довіра, горизонтальні зв’язки та здатність адаптуватися. У результаті діаспорські організації стали незамінною частиною глобальної стійкості України, що забезпечує безперервний потік ресурсів, ідей та солідарності.
Замість висновків
Хотілось би стверджувати, що антибіженецький наратив є виключно пропагандистським, проте стигматизація закордонних українців стає буденною практикою. Стратегія російських ІПСО та соцмережевих ботоферм спрямована на експлуатацію внутрішніх розбіжностей українського суспільства. Як приклади можна навести висловлювання політиків і громадських діячів про “зраду” тих, хто виїхав, без врахування обставин їхніх рішень; публікації у соцмережах про “паразитів“, які отримують підтримку ЄС, здаючи в оренду своє українське житло за непомірні ціни; залякування чоловіків обмеженням їх громадянських прав через “ухилянство“; поширення дезінформа ції про нібито легке життя українських мігрантів за кордоном, що ігнорує їхні труднощі та небезпеку інтеграції; знецінення права вважатись українцем через географічне розташування тощо.
Сприяння такому наративу є шкідливим з двох причин: по-перше, воно створює внутрішній розкол і ослаблює солідарність у суспільстві; по-друге, воно демотивує українців повертатися та брати участь у боротьбі, підриваючи економічну і соціальну перспективу держави.
Водночас важливість діаспори для України надзвичайна, вона зберігає людський капітал та ресурси, які можуть бути залучені для відновлення після війни; діаспора стає адвокатом українських інтересів у світі, формує позитивний імідж і підтримує політичні і економічні зв’язки; сприяє збереженню культурної та національної ідентичності, підтримуючи мовні, освітні та культурні ініціативи.
Конструктивна критика — це невід’ємна функція демократичного суспільства. Однак варто завжди зупинятись і замислюватися перед тим, як поширювати меседжі, що збігаються з кремлівським наративом, навіть якщо вони видаються “високоморальними”. Насправді це не мораль, а інструмент ворога, який послаблює країну зсередини. Справжня солідарність проявляється в консолідації зусиль, які працюють на спільну мету — перемогу над реальним ворогом і відбудову держави.
