У свідомості чеського суспільства історія українського національно-визвольного руху часто представлена через призму радянської візії, що сформувала спрощений, стереотипний образ “бандерівців” як злочинців. Цей образ зберігся навіть після падіння комуністичного режиму, пронизуючи популярну культуру та медіа, де українські повстанці нерідко постають як криваві терористи, колаборанти нацистів або етнічні чистильники. Така міфологізація має глибокі історичні корені: після Другої світової війни Чехословаччина опинилася під впливом радянської ідеології, яка централізовано формувала уявлення про “ворогів соціалізму”, а будь-які антирадянські рухи автоматично асоціювалися з насильством і злочинами.
Метою цієї статті є системний розбір ключових наративів про так званих “бандерівців” загалом, та зокрема на території Чехословаччини в 1945–1947 роках як ілюстрацію відтворення радянських стереотипів, спотворених комуністичною ідеологією, часто без жодної перевірки фактів. Ми пропонуємо метод, який ґрунтується на порівнянні звинувачень у злочинах, що приписувалися українським повстанцям, з архівними даними, документами очевидців та сучасними науковими дослідженнями. Тези про напади на мирне населення чи антикомуністичні операцій — буде проаналізовано з точки зору логіки, контексту та української історіографічної візії.
Особливу увагу буде приділено механізму формування міфу: радянський вплив та власні обставини сформувало узагальнене й спрощене бачення, які чехи легко імплементували у власний історичний наратив. На практиці це означало, що поодинокі інциденти або навіть дії радянських (чи інших) спецслужб під чужим прапором часто приписувалися українським повстанцям. У результаті утворилася стійка когнітивна рамка: українці-“бандерівці” постають як беззаперечні злочинці, а складні історичні обставини, мотиви і контекст бойових дій свідомо ігноруються.
Іронічним є те, що дана тема досі викликає гучні суперечки, які негативно впливають на образ України загалом, суттєво римуються з сучасним російським наративом та створюють міцне підґрунтя для подальшої ескалації напруження у Європі.
Сьогодні, у контексті нових досліджень та обставин виникає нагальна потреба критично переосмислити ці стереотипи. Розвінчання міфів не є ревізією історії чи виправданням будь-яких воєнних дій; навпаки, воно спрямоване на відновлення об’єктивного розуміння подій і встановлення фактичної історичної правди. Ця стаття покликана показати, що чеська візія українського визвольного руху потребує корекції.
Для пересічного громадянина Чехії важко збагнути причини, чому український націоналізм слід асоціювати з прагнення до автономії чи незалежності, а не як німецький нацизм — з расизмом і газовими камерами.
З іншого боку Чехія десятиліття є переважно моноетнічним й мононаціональним простором, де домінує чеська мова, культура, держава. Тобто всі ті чинники, за які століттями бореться пасіонарне українство, чеське суспільство успадкувало і приймає як належне.
Натомість сучасна війна Росії проти України ще раз доводить тяглість цього протистояння. Але якщо повернутись до періоду Другої світової, то українці/русини, що жили на перетині Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії та СРСР опинилися в ситуації в рази складнішій. Їх землі стали полем бою між багатьма агресорами, де місцевому населенню відводилась лише роль жертви. “Бандерівці” — це ті українці, котрі наважились чинити опір.
Після 1945 року Чехословаччина опинилася в зоні політичного, військового та ідеологічного впливу СССР. Формально держава зберігала елементи парламентської демократії, проте фактичний розподіл сил швидко змістився на користь комуністичної партії, орієнтованої на Москву. Архівні матеріали та дослідження Карела Каплана (“Nekrvavá revoluce”) демонструють, що вже 1945–1947 роки стали для Праги періодом поступової інтеґрації у совєтську систему безпеки, яка вимагала уніфікованого підходу до трактування антикомуністичних рухів у Європі. Перелом настав після лютневого перевороту 1948 року, коли держава перейшла під повний контроль комуністичної партії, а зовнішньополітичні орієнтири були остаточно прив’язані до Кремля.
У цих умовах формувалося суспільне сприйняття українського визвольного руху, а слово “бандерівець” стає зручним конструктом для виправдання будь-яких злочинів. Хоча історичні підручники вже відверто не таврують український визвольний рух як посіпак нацистів, але в суспільній дискусії побутує безліч заанґажованих тверджень. Для ілюстрації цих тверджень ми хочемо навести статтю авторства Яна Шаха, опубліковану на офіційному сайті Військово-історичного інституту (VHU) від 24.06.2015 під назвою “Vpád banderovců na území Československa v letech 1945–1947“. VHU – це центральна державна науково-дослідницька та музейна установа Чеської Республіки, що займається вивченням, збереженням і публічною презентацією військової історії. Інституція підпорядковується Міністерству оборони Чехії і виконує як наукові, так і культурно-освітні функції.
У цьому матеріалі ми ж зосередимося на кількох ключових тезах, які мають найбільш деструктивний вплив на суспільне сприйняття українського визвольного руху, та покажемо їхню методологічну хибність і невідповідність науковим стандартам.
Теза: ОУН заборонили в Чехословаччині в 1929 році.
Контекст: дане твердження без контексту сприймається в негативному ключі, наче ОУН заборонили як Талібан. При заглибленні в контекст це є цілком логічним, оскільки ОУН відверто проголошували своєю метою об’єднання українського народу у власній державі на всіх територіях його поширення, що є цілком зрозумілим для будь-якого європейського народу. Проблематика тут полягає в тому, що на момент проголошення цієї дерективи, в склад Чехословаччини входила одна із земель етнічного розселення українців — Підкарпатська Русь (тепер Закарпаття).
Теза: ОУН здійснювало теракти на території Польщі і СССР.
Контекст: ОУН дійсно здійснювали вбивства польських і радянських чиновників, як відповідь на системну політику національного пригноблення власного населення. Ці історичні події відрізняються від сучасних лише тим, що тепер ми маємо власну державу. Але якщо припустити, що українська держава впаде, а рух опору залишиться — за цією логікою всі його учасники знову стануть “бандитами”?
Теза: ОУН підтримали античехословацьку позицію Генлейна (про відділення Судет на користь Німеччини).
Контекст: є очевидним, що ОУН перед початком Другої світової, прагнучи створити незалежну соборну українську державу, сподівалась на співпрацю з Німеччиною, як союзною силою. Це зовсім не означає, що ОУН розділяли з Третім рейхом їх ідеологічні погляди і територіальні претензії. Окрім цього, документів, які свідчать, що ОУН підтримало анексію Судетів, знайти не вдалось.
Теза: у Львові відбулася “чистка”, під час якої було вбито понад 8000 місцевих мешканців — росіян, поляків, євреїв і українських комуністів, включно з жінками та дітьми (1941). Насильство тривало і в інших регіонах.
Контекст: до приходу у Львів німецьких військ, місто вже було окуповано Совєтами ще з 1939-го року, коли Гітлер і Сталін вторглись у Польщу, поділивши її між собою. В цей період почались жорстокі репресії, які здійснювали совєтські окупанти проти місцевої інтеліґенції та політично активних українців. Перед відступом, протягом червня-липня 1941 року лише на заході України чекісти стратили понад 24 тисячі людей, які попередньо утримувались в тюрмах регіону. Це підтверджують численні документи, зокрема “The Great West Ukrainian Prison Massacre of 1941”, томи з архівними матеріалами (включно з меморандумами НКВД про виконання вироків і списками) та опубліковані документи Українського інституту національної пам’яті (2016) про злочини НКВД у Західній Україні 1941 року (довідки, списки, накази, свідчення). Можемо припустити, що на момент приходу німців у Львів стан суспільства був дещо обнадійливим, але прагнув реваншу. Проте строката етнічна складова жертв промовисто вказує, що характер насильства міг мати не расовий чи етнічний мотив, а особистий чи ідеологічний.
Узагальнюючи, слід наголосити, що спротив українців був спрямований не проти етнічних спільнот як таких, а проти окупаційних режимів та практик узурпації влади. У цьому контексті постає методологічно важливе питання: чи коректно застосовувати категорію “етнічних чисток” до бездержавного народу, який у ситуації структурного насильства вдавався до стихійних форм боротьби за політичну свободу й контроль над власною територією?
Теза: постраждали й волинські чехи.
Контекст: дослідник Адам Зітек в статті “Чеська меншина на Волині в роки німецької окупації” наводить рядки: “Чеський елемент має велику цінність, і його політичну лояльність Польща повинна використовувати”, що може свідчити про вдалу співпрацю між чехами і поляками на Волині. Також він додає: “Характерною рисою чеського суспільства на Волині було багате соціально-культурне життя та активність у розвитку власної шкільної системи. Останнє викликало неприязнь місцевого населення, що, у свою чергу, призводило до серйозних конфліктів.” Але з ураховуванням контексту полонізації, тобто придушення культурних і політичних прав українців на Волині ситуація виглядає геть по інакшому. Можна припустити, що в час, коли чеська культура на Волині мала можливість розвиватись — українська — придушувалась. В таких умовах фрустрація місцевого населення видається вже більш зрозумілою. Також автор стверджує що чеська спільнота в силу своєї консервативності і опору до реформ віддавала перевагу політичній силі Йозефа Пілсудського, фактичного автора політики полонізації. Хоч чехи намагались дотримуватись нейтралітету в непростій політичній ситуації того часу, український рух опору мав арґументи підозрювати деяких чехів у співпраці з поляками чи радянськими партизанами. Зокрема Зітек наводить приклади такої співпраці чехів з Армією крайовою та загонами Ковпака. Також додатковим фактором недовіри був союз між СССР і Чехословаччиною (договір “Про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнну співпрацю” від 12 грудня 1943).
Теза: за мовчазної згоди німецької окупаційної влади (бандерівці – ред.) здійснювали етнічні чистки проти польського населення та інших груп. Кількість жертв оцінюється у 80 000–130 000.
Контекст: автор подає інформацію однобоко, з якої складається враження, що українці неспровоковано чинили вбивства проти мирного населення, відкидаючи той факт, що саме польська влада створила умови недовіри і ворожості у суспільстві, впроваджуючи політику полонізації десятиліттями до того: ліквідації українських шкіл, боротьбу з громадськими активістами; а згодом і агресивними придушеннями актів опору з боку українців. Для цього поляки поза межами нормального судочинства створили концтабір Береза-Картузська, куди без вироку суду кидали політичних опонентів режиму. Щодо кількості жертв, польська сторона свідомо завищує ці показники для драматизації ситуації. Український історик Володимир В’ятрович називає це питання політизованим, а щодо цифр загиблих поляків використовує визначення “гонка трупів”, оскільки постійне зростання кількості жертв немає підтверджених наукових даних.
Теза: паралельно тривала партизанська боротьба (бандерівців – ред.) проти Червоної армії та проти німців.
Контекст: автор визнає, що сили українського опору воювали на два фронти. Проте цей факт не заважає йому натякати, що саме українці були союзниками німців (в попередній тезі). В даній інтерпретації історії простежується завідомо спрощене уявлення про українців, хронологічні маніпуляції, узагальнення щодо їх вибору сторони в конфлікті. Хоча правду йому важко приховати навіть в його власному наративі.
Теза: створено Українську головну визвольну раду, що згодом перемістилася до Німеччини й очолена Степаном Бандерою оголосила боротьбу проти СРСР, Польщі, Чехословаччини та Німеччини.
Контекст: Українська головна визвольна рада (УГВР) — це підпільний політичний орган українського визвольного руху, створений в липні 1944 року як найвищий політичний орган і “повстанський парламент” підпільної боротьби за незалежність України. Президентом УГВР обрали Кирила Осьмака — діяча Української Центральної Ради та учасника визвольного руху, а не Степана Бандеру. Основною метою УГВР було координувати визвольну боротьбу за самостійну Українську державу проти усіх іноземних панувань (насамперед радянської окупації). УГВР заявляла про необхідність співпраці з іншими поневоленими народами за їхнє визволення та про бажання добросусідських відносин. Немає джерел, які б підтверджували, що УГВР офіційно оголошувала війну Німеччині чи Чехословаччині як державам. Немає свідчень що Бандера мав відношення до цього проєкту. Твердження, що “УГВР очолював Степан Бандера”, є фактично помилковим і типовим прикладом радянської (а нині й пострадянської) персоніфікації визвольного руху з метою його спрощення та демонізації.
Теза: на початку 1947-го польська армія розпочала операцію “Вісла”, що мала на меті припинити діяльність УПА; у її ході українське населення депортували на північ і захід Польщі.
Контекст: дуже зручно виправдати депортацію цілого народу з його етнічних територій під прикриттям боротьби з УПА. Можемо припустити що для поляків міф про злочинців бандерівців так само зручний як і для московитів, оскільки їх ціллю є приховання власних злочинів проти людяності та нехтування права іншого народу на незалежність. Зверніть увагу, що в чеській інтерпретації депортація українців подається як щось само собою зрозуміле і виправдане, що повністю відповідає совєтській і польській пропаганді.
Теза:вперше УПА на території Чехословаччини зафіксували 13 серпня 1945 року на сході Словаччині, біля сіл Спішська, Стара Весь і Міжлабірці. Невдовзі з’явилися повідомлення про групи, що проникали зі сторони Польщі. Перша з них 23 серпня пограбувала села Суха і Прікра біля Свидника.
Контекст: після завершення Другої світової війни Україна не отримала державної незалежності, а опинилася під відновленою радянською окупацією. Для ОУН і УПА війна не закінчилася у травні 1945-го: вона трансформувалася у збройний спротив російській імперській реставрації, що охоплював території України, Польщі та прикордонні регіони Чехословаччини. УПА діяла в умовах повного оточення, без тилу, проти кількох держав одночасно. Ключовим є те, що ще в 1943–1945 роках було укладено міждержавні домовленості між СРСР і Польщею, Чехословаччиною та Румунією про спільні каральні заходи проти українського підпілля. Фактично йшлося про міжнародну антиповстанську коаліцію, яка координувала армійські, прикордонні та спецслужбові операції проти УПА. У цій ситуації рейди УПА на територію Чехословаччини були вимушеною відповіддю на спільну блокаду, а не “проникненням” у чужу державу в кримінальному сенсі. Справжня ціль рейдів до Чехословаччини, згідно з багатотомною працею “Літопис УПА” (зокрема матеріалам, присвячених закордонним рейдам зібраним у 48-му томі), мала чітко визначені стратегічні завдання:
- прорив з оперативного кільця польсько-радянських військ;
- маневр і збереження боєздатних відділів, а не контроль території;
- інформаційно-політичний вимір — донесення до країн Заходу факту продовження українського антикомуністичного спротиву;
- контакти з місцевим українським населенням (передусім русинами-українцями Східної Словаччини) для забезпечення боєздатності частин.
Зокрема, у показаннях колишнього голови МНВ (чеськ. Místní národní výbor) Яна Бліхи з села Прікра щодо подій кінця серпня 1945-го року згадується, що “бандерівці” ходили селом від хати до хати та просили щось поїсти. Під час збирання продуктів вони говори-ли мешканцям, аби ті зібралися в центрі села, бо хочуть там щось сказати. Далі він пояснював, що люди їх називають бандитами і бояться їх, однак вони не бандити, а регулярна армія, яка воює за свою Україну. До мешканців села вони поводилися дружньо й не вчинили щодо них жодного насильства, нікого не пограбували. Взяли лише те, що їм самі мешканці дали. Після закінчення промови вони покинули село разом із продуктами.
Висновки
Аналіз чеського історіографічного дискурсу засвідчує, що низка антиукраїнських наративів совєтського походження й надалі відтворюється в публічному просторі Чехії — включно з матеріалами, оприлюдненими на офіційних історичних ресурсах, пов’язаних із державними інституціями. Йдеться не про поодинокі помилки чи застарілу термінологію, а про структурну інерцію радянських інтерпретацій, у яких український визвольний рух подається крізь призму криміналізації, дегуманізації та політичної редукції.
Попри наявні спроби корекції цих підходів у сучасній чеській гуманітаристиці, вони поки що не трансформували суспільну уяву в належний спосіб. У масовій свідомості й надалі співіснують нові академічні напрацювання та старі міфологеми, сформовані в умовах радянського контролю над історичною наукою. Така подвійність створює простір для відтворення спрощених і політично заанґажованих образів української історії, зокрема історії УПА та повоєнного визвольного руху.
Проблема, однак, не обмежується питанням історичної справедливості чи міжнаціонального діалогу. Збереження радянських наративів у публічному дискурсі безпосередньо впливає на рівень стійкості чеського суспільства до зовнішніх інформаційних впливів і пов’язаних з ними загроз. У ситуації триваючої інформаційної війни Росії проти Заходу такі інтерпретаційні залишки стають зручним інструментом маніпуляції, адже вони резонують із уже наявними уявленнями та страхами, не потребуючи складної арґументації.
Чеський випадок демонструє, що деконструкція радянських міфів, окрім питання академічної доброчесності, є також складовою інформаційної безпеки держави. Без системного перегляду історичних наративів, особливо тих, які сформовані в часи комуністичного домінування, чеський інформаційний простір і надалі залишатиметься вразливим до ворожих впливів, що дедалі виразніше набирають загрозливих масштабів.
