Тепер, коли музика перетворилася на безкінечний потік цифрових даних, що розчиняються в інформаційному шумі, існують люди, які прагнуть надати звуку ваги — метафорично і буквально. Нещодавно мені випала нагода поспілкуватися з одним із засновників лейблу “ТІЛЬКИТАК Records” — Олегом Петровським та його помічницею Вікторією Онуцькою. Наша розмова, попри перешкоди відеозв’язку та відлуння воєнних буднів, стала чимось більшим за звичайне інтерв’ю. Це була подорож у глибини української ідентичності, закарбованої на вінілових доріжках.
Ця стаття виникла як результат тривалого очікування та щирого захоплення справою, яку робить команда лейблу. Починаючи розмову, я мимоволі згадав про якесь дивне “прокляття” українських лейблів — технічні негаразди, втрачені доступи, постійні виклики. Проте, як тільки на екрані з’явилися обличчя Олега та Вікторії, стало зрозуміло: попри всі негаразди, якісна та автентична українська музика має надійних покровителів.
Історія “ТІЛЬКИТАК Records” — попри успішний бізнес-план, виникає як логічне продовження життєвого шляху меломана. Олег несе в собі любов до платівок ще з 80-х років. Навіть коли вініл вже вважався анахронізмом через появу в магазинах компакт-дисків, у його крамницях завжди залишалося місце для вінілових платівок.
“Зараз, коли ринок вінілу переживає друге народження, воно сприймається інакше. Це вже не просто музичний носій, це, перш за все, фетиш”, — ділиться своїми думками Олег. Його бачення майбутнього водночас прагматичне й апокаліптично-романтичне: він вірить, що якщо колись зникнуть хмарні сховища та цифрові мережі, саме вінілова платівка, за наявності старого програвача, зможе донести звук нашої епохи до майбутніх поколінь.
Поштовхом до створення видавництва став особистий досвід Олега під час блекаутів 2022-го. Переїжджаючи з понівеченого Харкова до Хмельницького, він здивовано запитував замовника з Одеси, де тоді тижнями не було світла: “Навіщо ти купуєш платівки зараз?“. Відповідь була простою і водночас пророчою: “Ну, воно ж колись з’явиться“. Саме в той момент Олег зрозумів: попит на справжність не зникає навіть у темряві.
Вікторія, яка приєдналася до команди, привнесла в лейбл енергію колекціонера, якому не вистачало автентичної музики і архівних записів. Євген Шпарага, інший співзасновник та ідеолог видавництва, окрім знакових для української сцени альбомів, формував каталог метал сцени, намагаючись повернути увагу колективам, що перебували поза увагою мейнстриму.
“Ми всі були колекціонерами, і нам просто не вистачало української музики певної якості. Я починала свою колекцію з фанку 70-х, який купувала на барахолках за копійки, а за два роки він став коштувати тисячі“, — згадує Вікторія. Її прагнення до автентичності, до музики, що має “коріння”, стало одним із наріжних каменів місії лейблу — зберегти весь шлях української музики: від 70-х до сьогодення.
Цікаво, що формування каталогу часто стає результатом внутрішніх дискусій, які Вікторія жартома називає “змовами”. Так сталося зі Степаном Гігою. Олег довго пручався цій ідеї, але Вікторія разом із Євгеном переконали його.
“Степан Гіга — це був мій перший в житті концерт, бо бабуся мене водила“, — додає Вікторія. Результат виявився приголомшливим: реліз Гіги став одним із найуспішніших проєктів лейблу, довівши, що межа між гайпом та питомою популярною культурою є дуже тонкою, а пам’ять поколінь — непохитною.
Робота “ТІЛЬКИТАК Records” має багато спільного з працю археологів. Їх архівні релізи це не просто перевидання класичних альбомів з минулого — вони шукають оригінали записів, які часто вважалися втраченими. Особлива гордість лейблу — співпраця з художнім керівником ансамблю “Арніка” Віктором Васильєвим. Команда лейблу надає перевагу працювати з авторами напряму, навіть якщо права формально належать великим лейблам (в цьому випадку мова йде про совєтську “Мелодію” -ред.), що часто нехтують інтересами творців.
Також видавництво розпочало активну співпрацю з архівом кіностудії Довженка. “Вони віднайшли багато речей, які ніколи ніде не звучали. Ми будемо робити з ними платівки“, — захоплено маніфестує Вікторія.
Окремим викликом є пошук якісних вихідників. Олександр, який приєднався до команди — з Хмельницького (раніше відомий своїм каналом “Обережно розмагнічено”), став фахівцем лейблу по музиці 70-90х, займається реставрацією та оцифровкою старих плівок. Іноді доводиться задіювати ціле ком’юніті колекціонерів, щоб знайти потрібну версію пісні, якої немає навіть у самих виконавців. Так було з групою “Вхід у змінному взутті” (ВуЗВ), де записи довелося збирати буквально “по зернятах” із касетних архівів.
Для команди якість звуку — це питання честі. Особливо за це піклується Євген. Хоча на дешевих програвачах магія якісного звучання майже невловима, справжня апаратура дозволяє музиці “поглинути” слухача.
“Ми стараємося робити найкращий можливий мастеринг (останній етап обробки музичного запису перед публікацією – ред.). Був випадок із гуртом ТОЛ, коли вокаліст почув запис і сказав, що в одному каналі 96 відсотків звуку, а в іншому 100 — і ми все переробляли, щоб було ідеально“, — розповідає Вікторія.
Мастеринг під вініл вони замовляють або в Лондоні, або у відомого українського майстра Телезина. Це дорогий і складний процес, але саме він перетворює платівку на об’єкт мистецтва. Для Олега прослуховування вінілу — це своєрідна медитація: “Ти не можеш поставити платівку і кудись бігти. Ти повинен сісти і слухати. Це ставлення до життя“.
Географія клієнтів лейблу вражає не менше, ніж їхній каталог. Хоча 90% замовлень припадає на Україну, платівки “ТІЛЬКИТАК Records” уже дісталися всіх континентів. Перше замовлення на 0%Mercury прийшло з Японії, що неабияк здивувало команду.
“Ми навіть на станцію Вернадського в Антарктиду передали наші платівки, бо бачили, що в полярників є програвач. Хотіли, щоб там звучало українське“, — усміхається Вікторія.
Зараз лейбл виходить на новий рівень — співпрацює з виробництвами у Нідерландах та Чехії. Це дозволить українській музиці потрапляти в міжнародні каталоги, де її зможуть відкрити для себе іноземці, які не мають стосунку до діаспори, але цінують якісну музику.
Під час нашої бесіди ми не могли оминути тему державної підтримки культури. Відповідь Олега була радикальною, але чесною: “Я б їх усіх розпустив. Можливо, тоді українська культура почала б розвиватися краще“. На його думку, державні інституції часто заповнені людьми, яким культура байдужа, а їхні методи лише гальмують живі процеси.
“ТІЛЬКИТАК” обирає інший шлях — шлях незалежного бізнесу, який сам диктує правила гри, опираючись на власний смак та запит аудиторії. Вони доводять, що український вініл може бути прибутковим, якщо підходити до нього з любов’ю меломана та перфекціонізмом професіонала.
Плани лейблу на найближчий рік виглядають як мрія будь-якого українського аудіофіла. Окрім завершення антології “Арніки” та видання всіх альбомів Ірини Білик (включаючи збірку раніше не виданих синглів), команда працює над релізами “Кобзи”, “Кому Вниз” та україномовної творчості гурту “Люк”.
Одним із найамбітніших проектів може стати співпраця з Любомиром Мельником — піаністом-віртуозом зі світовим визнанням і відданим культурним амбасадором України.
Під завершення нашої розмови ми дійшли несподіваного, але цілком закономірного висновку. Команда “ТІЛЬКИТАК Records” це своєрідна рятівна місія культурної спадщини для ери постінтернету; це про пам’ять, це про вайб минулих поколінь — без накипу совєцької пропаганди і зляканого конформізму. І, водночас, тут пишеться саундтрек важких двадцятих років ХХI ст. Це пульсація серця, яке відмовляється зупинятися навіть у найважчі часи.
