Невід’ємною частиною російської національної ідеї, відколи можемо її прослідкувати в історіографії і літературі, завжди була імперська і великодержавницька ментальніть. Причиною цього було те, що Росія (а радше, Московщина) почала швидко розширяти свої володіння ще до того, як російська нація як така мала змогу розвинутись і самовизначитись. Лишень в 60-х роках минулого століття, за часів хрущовської “відлиги”, почала формуватись ідентичність росіян, побазована на етноцентричних засадах. Російські народники і націоналісти почали розглядати російський імперіалізм будь то за царизму, чи за комунізму як тягар, який російська держава, а зокрема її лідери, насадили на власний народ, розчиняючи його культуру та історію чужою культурою та історією, перешкоджаючи розвиткові самобутності російського етносу. Пошук власної національної ідентити серед росіян триває і досі. На цих сторінках пропонуємо читачеві статтю росіянки Емілії Ільїної, надруковану в “Літературній Україні” від 27-го вересня 1990 року, яка, власне, відображає деякі питання, що постають у зв’язку з таким переосмисленням.
Підготувала Мар’яна Буджерин
ЧИТАЮЧИ “ВЕЛЕСОВУ КНИГУ”
текст: Емілія Ільїна (перекладено з російської)
“Я не хотів би мати іншої історії, крім тієї історії наших предків, що є такою, якою нам дав її Бог.” А. Пушкін
“Історія, в певному сенсі, є священною книгою народів.” М. Карамзін
Що ми знаємо про ранньохристиянський період східних слов’ян? Розкриймо будь-яку брошуру, статтю будь-якого автора-історика — дореволюційного, совєтського, або еміґрантського, що пише в умовах духовної свободи Заходу, і — дивовижна одностайність: історія Росії скрізь і в усіх починається з 14 сторіччя. А раніше? Коли йдеться про те, що було раніше, то всі, як один, описують, розглядають історію України, Київську Русь.
Але Київська Русь “прописана” на території України, там жили й творили свою історію предки теперішніх українців. А де ж історія російського народу, наша історія до 14 сторіччя? Чим займалися наші предки, якими вони були? Хто нам скаже, якщо в нас немає власної історії до 14, сторіччя, якщо у нас немає власного історичного минулого?
Особливо, з наукового погляду, чудесна “Історія СССР”. Починається вона з розповіді про державу Урарту на озері Ван. Урарту — держава стародавніх вірменів, але далі ніде в “Історії СССР” не знайдете й згадки про Вірменію, хібащо згадується її активність чи пасивність у революції 1917 року. Така ж лоґіка панує і щодо фактів історії України і українського народу.
Така ж лоґіка є не лише в “Історії СССР”, але й у будь-якого російського історика також і в стосунку до Білорусі і білоруського народу. Згадали, де не можна цього обминути, про Велике Князівство Литовське — як сторінку російської історії, а далі мовчанка, ніби білоруський народ зник, подібно до скитів.
Ми, росіяни, всі більш чи менш добре знаємо історію Київської Русі. Але що було там далі? Як Київська Русь перетворилась на Запорізьку Січ? І як Запорізька Січ — цей своєрідний, єдиний і неповторний в історії людства державний утвір з демократичними законами, з високою освіченістю громадян, — як ця Запорізька Січ перетворилась на РУЇНУ — так українці називають той період історії своєї батьківщини, коли таку блискучу історію України було перетворено на “витоптаний пустир історії”. За наказом Катерини Другої столицю Запорізької Січі на острові Хортиця генерал Текелій зрівняв із землею, переорав; останнього “президента” (Кошового отамана) Запорізької Січі Петра Калнишевського запроторено в Соловецький манастир, де він після двадцятилітнього ув’язнення осліп і помер; а всю вищу старшину (адміністрацію) Запорізької Січі заслано в Сибір. Так перестала існувати Запорізька Козацька Республіка. Цю сторінку історії українського народу російські історики чомусь іґнорують.
Як поводяться російські історики з історичним матеріалом? Не можемо нічого сказати про творчість тих істориків, що були попередниками Карамзіна. Але ось перед нами Карамзінова “История Государства Российского”. Під заголовком “Древние сведения о России” Карамзін пише про таврів, кіммерійців, гіпербореїв, про Ольвію, Пантікапею, Фанаґорію, про скитів, ґотів, сарматів, аланів, венедів; про латиські народи (мов би передбачив СССР!). Немає тільки Урарту і озера Ван.
Але, вибачте, що ж тут відноситься до історії Росії хоча б територіально? Чи, може, наші (росіян) предки висували форпости за тисячу кілометрів на південь для зв’язку з сарматами? Карамзін посунув історію Росії на південь, заніс у нашу (російську) історію, так би мовити, чужий елемент. Злегка торкається він і властиво нашої, російської історії часів сарматів: “…Так звані слов’яни, які після Різдва Христового заснували Новгород…”. А далі йде історія Києва і Київської Русі. Чим керувався великий історик, творячи свою “священну книгу”? Переконано писав неправду, або ж, бажаючи догодити імператорові, вихваляв діла царів “дому Романових”, як нібито “Рюриковичів”. Але Романови були Рюриковичами, як то кажуть — “через дорогу навприсядки”; Анастасія Романова одружилася із Іваном Грозним — оце і вся спорідненість, “нашому тинові двоюрідна ліска”.
Історики забувають, що слова “Русь”, “руський” у часи Київської Руси відносилися природно до території навколо Києва, а це історія України, а не Росії. І щойно кілька століть пізніше, коли на території Київської Руси вже забули те слово “Русь”, воно “ожило” в Московському царстві. Історикам не можна не знати того, історики працюють на історичному матеріалі. Знають, але “забувають”.
Французи не претендують на території і середньовічну культуру Баварії, бож баварці колись називались франками. Таке ж саме сталося і з Нормандією — де нормани, а де Нормандія. Але там усе ясно, ніяких претензій, ніяких непорозумінь немає. А що пишуть про нашу, російську ранньохристиянську історію європейські історики? Візьмімо солідне видання “Історію людства”, працю багатьох німецьких об’єктивних істориків, видану в Санкт-Петербурзі на початку 20-го століття. Брехливі або фальсифіковані тлумачення, стереотипні великодержавницькі штампи, що якось виникли чи їх створено істориками імперської Росії, а відтак — засвоєні істориками, що написали “Історію людства” застосовуються постійно. Ось приклад:
“Включення Росії в балтійську торгівлю було особливо важливою і знаменною подією. Вона відноситься до початку 12 століття. Щоправда, ще в часи Генріха Другого і Салійців райнські й верхньонімецькі купці вели торгівлю з Києвом, великим центром Південної Росії. В Києві концентрувалась російська торгівля з припонтійськими державами і Грецькою імперією”.
В Києві 12 століття концентрувалась “російська торгівля”. І це пишуть історики! Плутають двоє різних слів: “руський” і “російський”. Останнє слово, як термін, що означає нашу (росіян) національну приналежність, виникло не так давно. Ще за царя Олексія “Тішайшого” не було “росіян”, а були московити, рязанці, новгородці. Слово “руський” не ідентичне з сучасним російським словом “русский” у значенні самоназви росіян. Слово “руський” походить із старої, вже мертвої церковнослов’янської мови і належить Київській Русі, Слово ж “русский” — із сучасної російської мови, і його значення всім зрозуміле.
Німецьким історикам такі помилки можна вибачити, але коли такі письмові “помилки” зустрічаються в сучасних російських істориків знайте: цей історик або невіглас, тобто не історик, або так званий великодержавник, що також несумісне з наукою. Наука — умоглядна істина (В. Даль), наука несумісна з політиканством, до якого прямо й безпосередньо належить великодержавництво.
Часто росіяни, і найчастіше — не до речі, повторюють фразу Олега: “Матір’ю всіх руських городів хай буде Київ”. Можна з певністю сказати, що Олег не знав ніяких інших “руських” городів, крім Києва, Вишгорода, Чернігова та Новгород-Сіверська. Новгород Великий не був “руський”, це був город новгородців.
На тій же сторінці “Історії людства” німецький історик говорить про Україну; “Жоден народ не створив такої поетичної творчости, як український”… Он як! Виходить, на території “Росії” жили все таки колись українці і створили свій чудовий героїчний епос, свої поетичні думи? Справді, все воно було саме так, усі жили на своїх місцях і не звертали уваги на майбутні інтерпретації істориків. “Русскі” (росіяни-москалі) жили на території Вятської, Тверської, Орловської і інших російських губерній, українці — на своїй землі, і всі щось творили, українці — свої думи, росіяни — казки і биліни. Тільки чомусь російським історикам більше цікава історія українського народу, і вони “приносять” ці чужі сторінки в історію російського народу, іґноруючи при цьому рідну історію (маю на увазі історичні події до 14 сторіччя).
В книжці Дітвидаву про староруську зброю говориться про Суздальські літописи. Очевидно, також і на інших російських територіях писались літописи, але про це російська історія промовчує. Одночасно з існуванням Київської Руси існували також громадські об’єднання наших (російських) предків, крім Пскова і Новгорода; але й про Псков і Новгород також мало говориться в російській історії, нашим історикам блиск Київської Руси затінив світ! Рід бояр Романових досліджують з 13 сторіччя — значить є щось із документів. Це й повинно бути в основі російської історії, а не “Повість временних літ”.
Немає того блиску, що в Київській Русі? Але це наше. Покищо не чути про пожежі в російських бібліотеках, “історики” в цивільному ще не добрались (або добрались, але без крику й вогню?) до Суздальских, Тверських, Вятських та інших літописів, ще не спалили їх, як Бібліотеку Україністики в Києві. Правда, скрізь, по всіх уцілілих церквах і манастирях містяться тепер товарні склади або стайні. Якщо десь були манастирські архіви, їх за 70 років “проґресивної” совєтської влади давно з’їли гнилизна й щури.
Наша російська земля така широка і багата (“порядку лише в ній нема”), що є підстави сподіватися, що дещо десь збереглось, буде зібране і ляже в основу “Історії Російського Народу”, в “Історію російського Права”, в “Історію Російської Держави” — без чужих “приєднань”, якими б яскравими вони, ці запозичення з історії народу.сусіди, не були. Наші діти зі своєї рідної історії мають вивчати в школах те, що відбувалось, століття за століттям, на нашій історичній території, те, що творили наші предки.
Академік Д.С.Ліхачов пише: “Національне безконечно багате. Тут суперечки немає. Та ще в такого багатомільйонового народу, як російський. Навіть якщо взяти російське багатство тільки в одній ділянці — в літературі, і навіть беручи тільки сучасну літературу, то який же ще народ має таке багатство?”.
Але ні, нам (росіянам) ще мало. Ми ще перехоплюємо багатство наших “молодших братів”. Фінську “Калевалу” ми не зарахували до “давньорусскої” літератури, і Грузинського “Витязя у тигровій шкурі” — також, а от українське “Слово о полку Ігоревім” — це “наше!” “Слово” написане старовинною мертвою мовою. “Коні ржат за Сулою, звенит слава в Києві, труби трубят в Новгороді (Сіверському, 100 км від Києва), стоят стада в Путивлі”. Путивль — це Сумська область, Новгород Сіверський — Чернігівська, Київ — столиця України, Сула — річка в Україні, ліва притока Дніпра… Що ж тут російське (“древнерусское”)? Можливо, “древнерусский” письменник бував у відрядженні в Київській Русі, написав “Слово о полку Ігоревім” і залишив там на пам’ять?
Д.С.Ліхачов знає про існування України й українського народу. Хотілось би від нього почути, чому “Слово о полку Ігоревім” твір “древньорусской” літератури, а не давньо-української. Але в нас навіть такого поняття-терміну, як “давньоукраїнська література” не існує. Все “русское”!
Д.С.Ліхачов пише (“Заметки о России”, вид. Советская Россия, 1984): “Ми не знаємо про себе найпростіших речей. І не думаємо про ці прості речі”. Можливо, це є відповідь на питання, чи задумуються російські вчені над російською історією: а що ж було в нас до 14 століття? Архітектура була — церкви й живопис були — є ікони, фрески. А література, літописи? А життя народу? Де наша історія до 14 століття? Невже ж і далі нам рахувати існування нашого народу з Урарту на озері Ван, потім — Київська Русь, потім — Велике Князівство Литовське, і тільки тоді — Московське царство? Якщо у нас до 14 ст. не було ані історії, ані літератури — то не так страшно, ми ж бо за 17, 18, 19 століття стільки всього придбали, так розбагатіли на історію, літературу! Навіщо ж присвоювати чуже? Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, “Повість временних літ”, Нестор, Київська Русь, Київ — усе це належить Україні. Добровільно відмовитись від цих скарбів, пограбованих нашою розбійницькою російською силою — наш борг. Доктор Д.С.Ліхачов у своїх “Поучениях” пише: “Приємно робити подарунки”. А повертати господареві його власність, кимось раніше від нього відібрану, мусить бути ще приємніше. Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетворили її в пустелю. Та одночасно опустошили й свою власну історію.
Прославлений у Європі середньовічний Київ до 19 століття перетворився на глуху провінцію, заріс травою. Мандрівник часів середньовіччя монах Алепський писав, що в тогочасній Україні навіть жінки були письменні. А в 19 сторіччі населення України було доведене до суцільної неписьменности, бо до цього прагнула російська імперська сила; і Петро “Великий”, і Олександр “Освободитель” видавали укази, що забороняли українську мову. А коли б не сталося так зване “воссоєдінєніє”, тобто . приєднання України до Росії, то Гоголь писав би рідною мовою, і хто знає, до яких вершин злетів би його геній. Гоголь так рано і так траґічно закінчив життя, можливо — саме тому, що усвідомив: він своїм генієм служить культурі держави, що поневолила український народ, зруйнувала культуру українського народу. Писав же він Максимовичеві: “Він не їхній, він наш, Київ”. І хто знає, якби Київ був столицею власної держави, можливо і Ганна Горенко (справжнє ім’я й прізвище Анни Ахматової) творила б у себе вдома, на землі батьків, і Україна мала б (ще) одну велику Українку.
1987 рік. Скорочено.
