Що означає бути українцем сьогодні? Питання, котрого ще двадцять років тому намагались уникати, перетворилося на лінію розмежування — культурну, мовну та політичну. Українська ідентичність опинилася під прицілом не лише ракет, а й чужих наративів, що роками вбудовувалися в наше культурне тіло. Російська, натомість — навчилася маскуватися під українську: підсовувати свої символи замість наших, свою пам’ять у ролі “спільної історії”, свою мову як “зручну альтернативу”. До останнього вона працювала тихо, як вірус, що прагне замістити систему зсередини.
Та саме зараз українськість проявляється найясніше. Вона вже не про етнічні корені й не про набір фольклорних атрибутів. Це про вибір — свідомий, довільний, але невідворотний. Про право називати речі своїми іменами, відкидати нав’язану “спільність” і відновлювати власні сенси. Бути українцем — це повернути собі правона автентичність, яку століттями розмивали і вбивали під виглядом “братерства”.
Українська ідентичність зі спадку перетворилась на свідому позицію. Вона відроджується там, де ми відмовляємося приймати російські культурні коди як частину себе; там, де мова, культура, пам’ять перестають бути нейтральними речами й стають політичним актом. Із абстракції вона поступово переростає в щоденну оборону власного простору свободи, особистого права бути собою.
Національна ідентичність у ХХІ столітті
У світі, де кордони стають умовними, а культури взаємодіють на швидкості інтернет-з’єднання, національна ідентичність перестає бути питанням етнічності. Вона не зберігається ні у генах, не закріплена у фольклорі, не прописана у віросповіданні. Сьогодні нація постає як спільний вибір: колективне рішення бути разом, говорити однією символічною мовою, розділяти спільні сенси, нести колективну відповідальність. Бенедикт Андерсон назвав націю “уявленою спільнотою” — не тому, що вона вигадана, а тому, що народжується у свідомості людей, які ніколи не зустрінуться особисто, але ділять історію, цінності та політичну долю.
Це уявлення тримається на поєднанні двох площин — об’єктивної та суб’єктивної. Об’єктивна — це те, що можна виміряти й зафіксувати. Громадянство. Мова, якою говорять у публічному просторі. Державні інституції, що формують правила гри. Територія, де твориться політичний проєкт. Спільна історична пам’ять, не як набір дат, а як згода інтерпретувати минуле певним чином. Суб’єктивна площина — складніша. Це те, що не піддається обчисленню: відчуття приналежности, внутрішня солідарність, готовність розділити відповідальність за майбутнє. Людина може не мати “ідеальних” характеристик, але належати до нації значно глибше, ніж той, хто формально відповідає всім об’єктивним критеріям, але не визнає себе частиною спільноти.
В українському випадку баланс між цими площинами довго був зруйнований. Імперська політика системно стирала об’єктивні ознаки української ідентичности — мову, історію, політичну суб’єктність — і нав’язувала свої коди під виглядом “спільної культури”. Росія створила ситуацію, коли людина могла вважати себе українцем суб’єктивно, але жити в російських культурних координатах об’єктивно. Саме тому питання ідентичности в Україні не є теоретичним — це питання виживання. В сьогоденному українському контексті бути частиною нації означає не лише відчувати чи декларувати, а й діяти. Ідентичність тримається на усвідомленні, що твої щоденні рішення — мова, якою говориш; символи, які визнаєш; історія, яку захищаєш — формують те, чим є твоя спільнота. Нація перестає бути долею й стає практикою. Українська нація сьогодні твориться саме так: через свідомий вибір вийти з чужого культурного поля і повернути собі право на власне ім’я.
Українська ідентичність: історія постійного відновлення
Українську ідентичність інколи намагаються трактувати як щось етноцентричне чи надмірно оборонне. Та ця оборона виникла не з бажання замкнутися, а з досвіду століть, коли різні сусідні держави — Росія, Польща, Угорщина — по-різному, але послідовно намагалися обмежити розвиток української культури, мови й політичної суб’єктности. Коли твою ідентичність системно підмінюють на чужу, будь-яка спроба відновити своє виглядає “радикалізмом” лише в очах ворога, хоча насправді це звичайний акт самозбереження.
Росія — найтриваліший і найагресивніший приклад. Валуєвський циркуляр (1863) і Емський указ (1876) забороняли українську мову в освіті, книгодрукуванні й публічності. Совєтська політика русифікації довершила роботу, створивши покоління “совєтських людей”, які жили в українському середовищі, але мислили російськими кодами. Це був свідомий соціальний експеримент, спрямований на витіснення української ідентичности. Але Росія не була єдиною. Польська держава міжвоєнного часу проводила політику “пацифікації” українського руху в Галичині та Волині. Українські школи закривали, місцеву церкву обмежували, а українську інтеліґенцію переслідували. Існував концентраційний табір Береза Картузька, створений з метою безсудового ув’язнення активістів етнічних меншостей — переважно українців. Польська влада намагалася асимілювати українців у проєкт “єдиної польської нації”, де українськість допускалася лише як фольклор, але не як політична суб’єктність. Навіть топоніміка змінювалася, щоб витіснити українську присутність із публічного простору. Угорщина, контролюючи Закарпаття в різні періоди (особливо до 1918 року та під час окупації 1938-1944 рр.), активно мадяризувала місцеве населення. Українські школи замінювали угорськими, адміністрація витісняла місцеву мову, а українську ідентичність або ігнорували, або зводили до регіонального діалекту без політичних прав. А сьогодні Будапешт системно просуває наратив окремішности “русинів” від українців, повторюючи старі імперські практики.
Усі ці режими діяли по-різному, але з одним наслідком: українська ідентичність мусила виживати між кількома зовнішніми центрами сили, кожен із яких намагався претендувати на її культурний простір. Тому українська ідентичність ніколи не була етноцентричною. Вона не будувалася на винятковості крові чи мрії про “етнічну чистоту”. Навпаки — вона завжди була відкритою: поліетнічною, різноголосою, здатною сприймати різні культурні досвіди. Але вона не могла дозволити собі розчинення. Бо там, де українська культура не обороняла власні межі, їх заповнювали чужі проєкти.
Сьогоднішня увага українців до мови, пам’яті та власної історичної візії — це наслідок багатовікового тиску, коли нам постійно доводилося відвойовувати право називати себе самостійною спільнотою. Українська ідентичність — не про відмежування від інших, а про захист від зникнення в чужих схемах. Це не етноцентризм, а випрямлена спина після довгого періоду чужих рук на нашій шиї.
Мова як серцевина, але не єдина основа
Мова — найвидиміший шар ідентичности, але помилково зводити всю українськість лише до мовної ознаки. Українська мова — не тотем і не догма. Вона радше нервова система культури: саме через неї передається досвід, гумор, світобачення, історична пам’ять. Коли зникає мова, втрачається живий зв’язок із власною традицією — те, що не відновиш інструкцією чи законом.
Українська історія зробила мову чутливою темою. Після століть русифікації, полонізації, мадяризації мова перестала бути просто комунікацією — вона стала полем бою. Не тому, що українці прагнули мовного максималізму, а тому, що мова виявилася останнім рубежем, який відділяв українську ідентичність від повного розчинення в чужих проєктах. Для імперій мовна підміна завжди була ключовим інструментом: зміна назви, топоніма, наголосу — і ти вже ніби “свій”, але не зовсім той, ким був учора. Саме так російська ідентичність десятиліттями входила в український простір під виглядом “природної двомовности”.
Та важливо інше: українська ідентичність не виключає тих, хто тільки наближається до мови. Мова не є бар’єром, а навпаки — дверима, які відчиняються щораз ширше. Українцем стає не той, хто володіє ідеальною граматикою, а той, хто усвідомлює, що мова — це опора майбутнього спільноти, яка нею послуговується. Вона робить ідентичність цілісною.
Мова — не єдиний маркер, та без неї нація втрачає можливість говорити про себе власними словами. І в цьому — її незамінність: вона не визначає українськість сама по собі, але робить можливим її існування. В українців немає “великого красивого” океану, який би гарантував безпеку від вторгнення, чи складної системи вірувань і суворих правил, які допомогли єврейському народові зберегти свою ідентичність крізь віки бездержавності. Але в нас є українська мова.
Російськомовність як канал нав’язування ворожих наративів
Проблема російської мови в Україні ніколи не була про фонетику чи побутові звички. Йдеться про те, як через мову вбудовуються наративи. Російська мова десятиліттями була головним інструментом імперської політики: через неї в Україні поширювалися російські уявлення про “спільну історію”, “братні народи”, “спільний культурний простір”. Там, де звучала російська, непомітно осідали сенси, що підважували українську суб’єктність. Навіть тепер, під час війни росіяни вимагають статусу державної для російської мови в Україні. Саме таким чином — через тиск, силу і агресію російська стала каналом, через який імперія заговорила голосом місцевого населення.
Це не провина людей, а наслідок роботи системи. З часів Російської імперії їх мова мала статус “престижної”: нею говорила адміністрація, чиновництво, армія, університети, а також аферисти, злодії і повії. Совєтська доба лише закріпила цю ієрархію: українська трактувалася як побутова, домашня, “селянська”, тоді як російська — як мова кар’єри, культури, модерности. У цій моделі вибір на користь російської нав’язувався як “чинник успіху”, а українська автоматично марґіналізувалася.
Ця поведінкова інерція частково зберігається донині. Агресивність російськомовної моделі — це про нав’язане очікування, що саме російська має бути мовою “зручности”; про рефлекс, де дві людини переходять на російську не тому, що так краще порозумітись, а тому, що традиційно саме вона вважалася “нормою”. Така модель витісняє українську з публічного простору навіть без прямого насильства: досить того, що один говорить настирливіше, упевненіше — і простір автоматично “зсувається” в бік російської.
Саме так працює культурна інерція імперії: не через окупаційні накази, заборони, спалення книжок, а через щоденні мікровибори, які здаються дрібницями, але з часом формують середовище. Чи може існувати конструкт “російськомовні українці”? Може — але з розумінням, що ця російськомовність не нейтральна. Вона виникла не природним шляхом, а як результат системної політики, що формувала цілі покоління українців у чужій культурній парадигмі, націленій на експансію. Це не тавро, але й не випадковість — це колоніальна спадщина, яку потрібно осмислювати, а не романтизувати.
Об’єктивні та суб’єктивні чинники національної ідентичности
Коли говоримо про українську ідентичність, легко спокуситися шукати її в очевидних маркерах: мова, паспорт, походження. Це об’єктивні ознаки, але навіть вони не дають повної відповіді. Бути українцем означає поєднувати умовні зовнішні критерії з усвідомленою внутрішньою позицією — і лише так ідентичність стає живою, а не декларативною.
Серед об’єктивних критеріїв перше місце займає громадянство. Воно формально визначає приналежність до політичної спільноти й накладає юридичні права та обов’язки. Але паспорт сам по собі не робить з людини українця.
Коли Україна відновила незалежність у 1991 році, її паспорт отримали усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежности України постійно проживали на її території — автоматично. Це включало не лише корінних українців, а й значну кількість росіян та їхніх нащадків, які перебували тут в рамках радянської адміністративної системи.
Станом на останній перепис населення в УРСР (1989) росіянами себе визнали 11 355 582 особи.
Цілком резонно можемо припустити, що саме ця група, формально рівноправна, фактично мала інший політичний досвід і культурні коди, що не збігалися з прагненням українців будувати власну державу. Їхня політична воля неодноразово впливала на ключові події: наприклад, на виборах 1991 року вони стали перешкодою для приходу проукраїнського кандидата В’ячеслава Чорновола, а згодом активно підтримували проросійські партії, впливаючи на політичні процеси та формування державної політики.
Тому також надзвичайно важливою є участь у політичній нації — розуміння, що твої дії, голоси й вибори впливають на спільне майбутнє країни. Вживання української мови у повсякденному житті є ще одним маркером, що дозволяє бути повноцінним учасником культурного й суспільного життя. Додатково до цього йдуть спосіб життя та культурні практики: участь у спільних святах, відтворення традицій предків, читання української літератури і медій, користування символами й наративами української культури. І нарешті — повага до українського політичного проєкту: розуміння його цінностей і готовність їх підтримувати навіть у непрості моменти.
Суб’єктивні критерії не менш важливі, бо саме вони відрізняють хто формальний “українець” від справжнього.
- Самоідентифікація — відчуття себе частиною української спільноти, незалежно від мови чи місця народження.
- Готовність діяти на користь української спільноти — волонтерство, захист культурного простору, політична активність, мовна стійкість тощо.
- Відчуття приналежности — внутрішнє усвідомлення, що твоє життя і майбутнє тісно пов’язані з долею України.
- Спільна пам’ять і символічний простір — розділення історії, героїв, культурних кодів, які творять колективну свідомість, здатну протистояти чужим наративам.
Поєднання об’єктивних і суб’єктивних ознак створює живу українську ідентичність: паспорт і мова — лише зовнішні точки, тоді як політична позиція, культурний вибір і відчуття належности визначають, хто справді є частиною нації. В історії України саме відсутність цього поєднання в частини її громадян й спровокувала численні політичні кризи та уповільнила процес формування справжньої української політичної суб’єктности. Бути українцем — це щоденний усвідомлений вибір підтверджувати свою участь у долі нації.
Ідентичність як дія
Історія незалежної України показала: можна жити на цій землі десятиліттями, мати всі формальні ознаки громадянства — і водночас залишатися осторонь процесу творення українського простору. Особливо це помітно у тих, хто користується українським паспортом як інструментом зручности, та не усвідомлює, що громадянство — це не лише право.
Що робити таким “формальним українцям”? Насамперед визнати, що нейтральності не існує. В умовах колоніальної спадщини і війни “просто жити”, не замислюючись над тим, як твої слова, культурні практики та політичні дії впливають на країну — це теж позиція. Бути українцем означає не лише “належати”, а обирати сторону. І цей вибір відбувається не між українським і російським, а між відповідальністю і самоусуненням.
Українська ідентичність сьогодні народжується у вчинках. У тому, чи готова людина підтримувати свою громаду, стати поруч із тими, хто захищає свободу, чи здатна переосмислити власні звички й мовні практики, аби не відтворювати колоніальний порядок. Це рутинна дія, яка щоразу підтверджує вибір на користь свободи.
У час війни ця формула особливо очевидна. Ідентичність проявляється у волонтерстві, у готовності до служби у війську, в мовній стійкості — від публічної позиції до відмови споживати російський контент. Вона проявляється в тому, як людина реагує на несправедливість, як говорить про Україну за кордоном, які політичні рішення підтримує і кого обирає представляти її інтереси. Кожен з цих кроків — частина великої мозаїки спільної відповідальности.
Ідентичність не можна один раз проголосити і покласти на полицю. Її доводиться підтверджувати знову й знову — мовою, діями, позицією. І що більше українців роблять цей вибір усвідомлено, то сильнішою стає сама Україна.
Джерела та рекомендована література:
Бенедикт Андерсон. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. Київ: Критика, 2001.
Сергій Плохій. Брама Європи. Історія України. Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016.
Тімоті Снайдер. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569–1999. Київ: Дух і Літера, 2012.
Орест Субтельний. Україна: Історія. Київ: Либідь, 1991 (та пізніші перевидання).
Roman Szporluk. Russia, Ukraine, and the Breakup of the Soviet Union. Stanford: Hoover Institution Press, 2000.
Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної української нації XIX–XX століття. Київ: Критика, 2019.
