До 80-ліття Музею визвольної боротьби України в Празі (1925-1948)
25 травня 1925 р. в будинку Українського вільного університету в Празі (вул. Štěpanská 49/II) відбулися перші Загальні збори новозаснованого Товариства „Музею визвольної боротьби України”, статут якого був затверджений Міністерством внутрішніх справ Чехословаччини 1 січня 1925 року. В них взяло участь 48 осіб, в основному, викладачів УВУ. Загальні збори поклали початок новій установі загальноукраїнського і навіть всесвітнього значення, бо статут поширювався на всі країни світу, де живе українська людність. Чому таку установу було засновано саме на еміграції?
Відповідь на це питання треба шукати в катастрофічному стані музейної справи на рідних землях. Як відомо, до Жовтневої революції в 1917 році в Україні було багато приватних та громадських музеїв: в палацах шляхти, при наукових та педагогічних установах. Більшовицька влада їх націоналізувала як пам’ятки буржуазії – експлутаторів пролетаріату. Фонди цих музеїв були знищені, розкрадені, або вивезені за кордон, де їх влада обміняла на зброю та іншу техніку. „Буржуазні” музеї в Україні були перетворені на музеї „революції”, „робочого класу”, „атеїзму”, а їх колишні директори – професіонали музейної справи – замінені партійними функціонерами, часто без якої-небудь освіти, але безмежно віддані більшовицькій ідеології.
А чому музей було засновано саме в Празі? Бо Прага в міжвоєнному періоді була і найвизначнішим центром української еміграційної інтелігенції у світі. Це проявилося і на складі Управи Товариства МВБУ.
Головою Товариства було одноголосно обрано проф. Івана Горбачевського (1854-1942), який у Празі мав вже „домовське право”, бо жив там ще від 1883 р., коли його, 29-річного асистента, було запрошено з Відня на посаду професора Карлового університету та директора Інституту лікарської хімії та біології. Тут він чотири рази переобирався деканом медичного факультету, а в 1902-1903 навчальному році був навіть ректором Карлового університету. І. Горбачевський вів усі переговори (інколи дуже складні) з найвищими органами Чехословаччини про затвердження статуту Товариства МВБУ та заснування Музею.
Його заступником було обрано не менш популярного вченого й публіциста Олександра Лотоцького (1870-1939) – колишнього голову Української Національної Ради в Петрограді (1917), міністра ісповідань Директорії (1918) та надзвичайного посла УНР в Туреччині (1919-20).Скарбником Товариства було обрано генерала Миколу Омельченка Павленка, секретарем – Мирона Коновальця. Членами управи стали Олександр Колесса, Василь Біднов та Володимир Старосольський.
Директором Музею Загальні збори обрали справжнього спеціаліста в цій області – проф. Дмитра Антоновича (1877-1945) – сина засновника української історичної науки Володимира Антоновича, який в Києві виховав цілу школу українських істориків. Д. Антонович був одним з членів цієї школи. Крім історії він вивчав у Київському університеті ще й історію італіського мистецтва та його зв’язки з Україною. Був одним із засновників Революційної української партії та редактором часописів „Гасло”, „Селянин”, „Воля”, „Дзвін” та „Сяйво”. В Центральній Раді він займав посаду міністра мистецтва (1918), за Директорії був головою Української дипломатичної місії в Римі (1919-20). До Праги він прибув з кількома пакунками важливих урядових документів, які старанно зберігав у своії скромній емігранській квартирі, щоб передати їх у новозаснований Музей. Протягом двох місяців (червень-липень 1925) до фондів МВБУ поступило майже десять тисяч експонатів від вісьмох колективних і 27 індивідуальних жертводавців. Крім того, у Музей потрапили архіви військових таборів з Йозефова, Німецького Яблонног, Ліберця, дипломатичних місій України за кордоном, Українських Січових Стрільців, Української Республіканської Капели О. Кошиця, Головної команди УГА та інші. За всю історію у фондах МВБУ не було одного купленого експонату. Всі були даровані.
Першим місцем зберігання цих скарбів національної культури була одна кімната у Фолькенштейнському палаці (вул. Лазенська ч. 11). З них було влаштовано і першу виставку, яку можна було відвідувати щодня від 10-ї до 12-ї години. До кінця 1925 року кількість матеріалів МВБ майже подвоїлася. Довелось шукати для них нові приміщення. Управа музею найняла три кімнати на Малій Страні (вул. Кармелітська ч. 12). Для МВБУ відкривалася перспектива дальшого успішного розвитку. В одній кімнаті розташовалася постійна експозиція, в інших – депозитарій, склади та канцелярія. Оплату за оренду цих приміщень повністю покривало Міністерство закордонних справ ЧСР, яке тоді щедро фінасувало й усі інші українські установи й організації. Та восени 1926 р. воно категорично заявило: „Якщо хочете, щоб ми Вам і надалі оплачували оренду за приміщення, віддайте у нашу власність матеріали МВБУ”. Для Управи Товариства МВБ така вимога була абсолютно несприятлива і міністерство припинило дотацію. На щастя, воно погодилося тимчасово безплатно переховувати спаковані матеріали МВБУ в одному із своїх празьких складів.
Закриття МВБУ на самому початку його існування для української громади Праги було справжньою катастрофою. Управа Товариства МВБУ, не покладаючи рук, інтенсивно шукала нові простори для діяльності Музею, але це було не легкою справою, бо в неї не було основного — грошей. Весь її „капітал” обмежувався членськими внесками (10 крон на рік) та скромними пожертвами убогої гуманітарної інтелігенції. Для утримування такої могутньої установи цього було замало. Незважаючи на те, приплив матеріалів для Музею не припинився. Їх, здебільшого в нерозпакованих пакунках, скринях та валізках укладали на різні місця Праги. Найцінніші зберігалися на квартирі директора Дмитра Антоновича. Всі спроби Управи знайти „сольвентного” спонзора виявились марними і Музеєві грозило остаточне заникнення.
Та в 1929 р. Прагу відвідав багатий український підприємець Григорій Каленик Лисюк (справжнє прізвище Василь Лепикаш; 1889- 1980), колишній революціонер, в’язень сибірських таборів ще за царської влади, а в 1917 р. співзасновник добровільного міліцейського об’єднання „Вільне козацтво”, яке стало на захист Української держави. Його частини відзначалися у кількох боях проти більшовиків, а влітку 1918 р. увійшли до складу Армії УНР. Г. К. Лисюкові показали матеріали Музею і він був приголомшений їх великою кількістю і на перший погляд зрозумів значення цих матеріалів для істиорії України. Тут же він підписав офіційну угоду, згідно з якою зобов’язався до кінця життя фінансувати оренду всіх приміщень МВБУ, яка тоді становила 300 доларів на рік.
На підставі цієї угоди Управа Товариства наприкінці 1929 р. найняла три просторі кімнати та один гараж в кварталі Жижков (Карлов простект — Каrlova třída ч. 14), де МВБУ після чотирьохрічної перерви продовжував свою діяльність. Не були це абиякі простори, але „ліпше щось, як нічого”.
Від 1930 року робота в Музеї закипіла на повну силу. Вона зосередилася, головним чином, на опрацювання придбаних матеріалів, яких за п’ять років набралося кільканадцять тонн. Їх треба було класифікувати, описувати й каталогізувати. Цю кропітку і важку роботу безплатно виконував цілий штаб добровільних співробітників МВБУ, головним чином, членів Товариства. До найактивніших членів належали колишній голова Союзу визволення України Степан Смаль-Стоцький (1851-1938), один з перших академіків Всеукраїнської академії наук в Києві (1918) та посол ЗУНР у Празі, Дмитро Дорошенко (1882-1951) – колишній міністр закордонних справ Української держави, пізніше – директор Українського наукового інституту в Берліні; Василь Біднов (1874- 1935) – колишній професор Кам’янець- Подільського університету (1918-20), пізніше – професор Празького та варшавського університетів, генерал-полковник Михайло Омелянович-Павленко (1878-1952) – легендарний командир армії УНР під час 1-го Зимового походу 1920 р., пізніше — міністр збройних сил екзильного уряду УНР; Мирон Коновалець (1894-1980) – журналіст і громадський діяч, довголітній скеретар управи ”Рідна школа” (1927-39), правний референт УЦК (1940-45) та голова Спілки українських журналісітв на чужині (1950-56). Кожен з них на підставі матеріалів МВБУ писав свої наукові та публіцистичні праці.
Душею МВБУ, був його директор Дмитро Антонович (1877-1945) – справжній музейник професіонал, який не раз у Музеї і ночував. В 1923 році він був ініціатором заснування Української академії пластичного мистецтва в Празі та її першим директором. Тісно співпрацював з Високим педагогічним інститутом ім. Драгоманова та Українською господарською академією в Подєбрадах. В усіх цих чотирьох українських вузах він викладав історію мистецтва та інші мистецтвознавчі дисципліни. Головним предметом його зацікавлення була музейна справа.
Його заслугою всі три приміщення МВБУ та Жижкові заповнилися матеріалами від підлоги по стелю. В кімнатах не можна було навіть повернутися. Заступником директора був його улюблений учень в УВУ Симон Наріжний (1898-1982).
Із складної ситуації МВБУ знов виручав той же американський підприємець Григорій Каленик Лисюк, якій при своїй черговій породожі в Прагу підписав новий договір про фінасування дальших чотирьох приміщень МВБУ в тому ж будинку на Карловому проспекті. Отже, в сімох приміщеннях і двох складах Музеєві було вже просторніше. Найбільші колекції в Музеї становили архіви Високого педагогічного інституту ім. Драгоманова, Української господарської академії в Подєбрадах, українських таборів військовополонених, Посольства УНР у Відні та інших містах Західної і Центральної Європи.
27 червня 1933 р. Загальні збори Товариства МВБУ звернулися до українського громадянства із закликом уважати день 22 січня Днем Музею визвольної боротьби України. Цей заклик був щиро привітаний і в Музей посипалися нові поповнення. Ті ж збори прийняли рішення, що для Музею визвольної боротьби України українська громадськість повинна побудувати власний будинок. Про це ми поговоримо в дальшому продовженні серіалу.
Микола Мушинка
Витяг із Статуту Товариства „Музей Визвольної Боротьби України”
Метою Товариства „Музей Визвольної Боротьби України” є: наукове вивчення всього, що торкається визвольної боротьби, шляхон збирання, переховування, опису всіх предметів та матеріалів, зв’язаних з цими завданнями та уможливлення на їх підставі наукової праці (§ 2). Для досягнення цієї мети, Товариство має:
а/ організувати таутримувати музей і архів, де будуть зібрані матеріальні пам’ятки української визвольної боротьби: книги, часописи, образи, фотографії, вбрання військове та зброя, пам’ятки, що стосуються певних подій та осіб, та взагалі всякі матеріали і предмети, які зв’язані з подіями визвольної боротьби або мають самі по собі історичну чи наукову вартість,
б/улаштовувати вистави зібраних пам’яток,
в/ організувати та утримувати при музею студію для науквого опрацювання та використання музейних збірок, г/ улаштовувати наукові та популярні відчити,
д/ видавати каталоги, часописи, книги та репродукції.
Яко юридична особа, Товариство має право набувати рухоме та нерухоме майно, права та забов’язання (§ 3). Товариство складається з дійсних членів, якими можуть бути фізичні та юридичні особи (установи) української народности, почесних членів та членів-співробітників (§ 4). Органами Товариства являються: Загальні Збори членів Товариства, яко вищий розпорядчий орган Товариства; Управа Товариства, яка складається з Голови Товариства, його заступника, 5 членів Управи та двох делегатів від Українського Університету в Празі. Управа Товариства має право організувати спеціальні наукові зібрання та спеціальні комісії з точно означеною метою (§§ 8, 13. 18). На випадок розвязання Товариства, останні Загальні Збори вирішують питання про те, куди має бути передано майно Товариства. Коли би таких зборів не можливо було скликати, то все майно Товариства (в тому числі все зібране в Мезеї) має перейти у власність Всеукраїнської Академії Наук у Києві, або Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові ( § 21). Статут цей затверджено Міністерством Внутрішніх Справ Ч. С. Р. 16 січня 1925 року.
