Ім’я Степана Бандери залишається одним із найсуперечливіших у європейському та світовому дискурсі про ХХ століття. Попри те, що від його смерті минуло вже понад півстоліття, образ Бандери й досі використовується як політичний ярлик і спосіб розділення — передусім щодо України. Його намагаються звести до карикатурного кліше: мовляв, Бандера був нацистом, а отже й ті, хто визнає його важливість для української історії, автоматично прирівнюються до прихильників нацизму. Така спрощена схема давно стала інструментом інформаційної війни, закладеної ще радянською пропагандою.
Сьогодні ми бачимо, що значна частина суспільної думки на Заході ґрунтується не на достовірних фактах чи глибокому вивченні джерел, а на повторенні шаблонів рівня “бабця сказала”. Ці шаблони формувалися десятиліттями — через радянську історіографію, контрольовану пресу, спеціальні операції КДБ та, пізніше, російську державну пропаганду. В результаті ім’я Бандери з історичної постаті перетворилося на пропагандистський символ, який використовують для маркування та дискредитації українців у міжнародному просторі. Завдання цієї статті — повернути дискусію у площину фактів. Тут буде показано, ким насправді був Бандера, в якому історичному контексті формувалися його ідеї, чому вони сприймалися так радикально і які саме обставини призвели до його міфологізації. Автор прагне дати читачеві цілісне розуміння проблематики — від реальних політичних процесів міжвоєнної доби до сучасного використання імені Бандери як інструменту інформаційного тиску.
Людина свого часу
Степан Бандера народився й формувався у період, коли вся Центрально-Східна Європа жила в атмосфері політичного радикалізму та диктатур. Його покоління виховувалося у світі, де сила держави, культ вождя й ідея “національної єдності” були радше правилом, ніж винятком. У цих умовах боротьба за власну державність для українців, розділених між сусідами, набувала форми безкомпромісної національної революції.
Польща, до складу якої після Першої світової війни увійшла Галичина, демонструвала всі ознаки авторитарного правління. Юзеф Пілсудський, маршал і фактичний диктатор, збудував систему, що спиралася на армію, спецслужби й суворий контроль над опозицією. Політика “пацифікації” 1930 року, коли польські каральні загони розгромили десятки українських сіл, показала: для Варшави “українське питання” було проблемою без права на автономію. Символом міжнародного авторитету Пілсудського стало те, що на його похорон у 1935 році приїхав сам Адольф Гітлер. Фюрер у жалобному кортежі поруч із європейськими державними мужами був прямим свідченням: культ “сильного лідера” був тоді європейською нормою, а не виключенням, і поляки сприймали це належним чином.
Подібна ситуація існувала й у сусідній Угорщині. Режим Міклоша Горті, що прийшов до влади після поразки угорської радянської республіки, встановив консервативну диктатуру, яка обмежувала свободи й проводила політику мадяризації. Українці Закарпаття відчували цей тиск особливо болісно: мова витіснялася з освіти, культурні товариства переслідувалися, а будь-які прояви самостійницьких прагнень трактувалися як загроза угорській державності.
Не відрізнялися й інші сусіди. В Італії вже понад десятиліття панував режим Муссоліні, у Румунії владу зміцнювала “Залізна гвардія”, у Німеччині після 1933 року остаточно встановився нацизм. Для молодих націоналістів у поневоленій Україні ці приклади були довколишньою політичною реальністю. Бачення сильної держави, здатної приборкати ворогів і мобілізувати народ, здавалося єдиним можливим сценарієм. У цій атмосфері формувався світогляд Степана Бандери. Для нього прагнення мати власну державність не було лише ідеалом — це була єдина альтернатива існуван ню під диктатурою чужинців. Тому в подальшому його дії та риторика сприймаються як радикальні, але вони були органічним віддзеркаленням доби, де демократія поступалася місцем силовим режимам.
Ідея, час якої настав
На початку 1930-х років українське суспільство перебувало під подвійним тиском: із боку радянського тоталітаризму на сході та політики жорсткої полонізації на заході. Друга Річ Посполита послідовно відмовлялася від наданих українцям прав: обмежувала освіту рідною мовою, ліквідовувала українські школи, переслідувала культурні товариства й змушувала селян втрачати землю через дискримінаційні економічні заходи. Політика “полонізації” особливо активізувалася після 1925 року, що стало одним із головних чинників зростання насильницьких форм спротиву. “Пацифікація” 1930 року, коли польська влада пройшлася каральними акціями селами Східної Галичини, увійшла в пам’ять як травматичний досвід: побиття, обшуки, арешти, знищення майна.
У цьому середовищі радикалізувалася Організація українських націоналістів (ОУН). Молоде покоління, до якого належав і Степан Бандера, робило висновок: мирна боротьба безперспективна. І якщо старші діячі ще намагалися балансувати між політичними вимогами та реаліями, то молодь вдавалася до методів саботажу й терору.
Степан Бандера залишився передусім практиком революційної дії, але його ідейні настанови вже тоді визначали амку діяльності ОУН. У статтях і промовах він обґрунтовував пріоритет національної ідеї над усіма іншими політичними чи соціальними програмами. Критики інкримінують йому етноцентризм: переконання, що саме українська нація є найвищою цінністю, а всі інші ідентичності мають підпорядковуватися їй. Це розглядається як спорідненість із тодішніми європейськими ультраправими ідеологіями.
Однак у специфічному українському контексті 1920–1930-х років цей радикалізм не був доктриною расової вищості, як у нацизмі, а радше реакцією на системну дискримінацію та спробою відновити політичні права позбавленого державності українського народу. Бандера й його середовище бачили завдання не у створенні імперії чи підкоренні інших, а у здобутті мінімуму справедливості — власної держави на етнічних землях.
Бандера, очоливши крайову екзекутиву ОУН у 1933 році, став ініціатором активізації радикальних акцій. Під його керівництвом організація здійснила низку резонансних атентатів проти польських чиновників та тих українців, кого вважали колаборантами. Серед найбільш відомих акцій — убивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава П’єрацького в 1934 році. Цей замах мав символічний характер: П’єрацький був відповідальним за політику “пацифікації”, тож його смерть сприймалася як акт відплати за зневагу до українського населення.
Критики — від польських істориків до сучасних дослідників, як-от Ґжеґож Мотика, — наголошують: терористичні методи ОУН відштовхували потенційних союзників, дискредитували український рух на міжнародній арені й зміцнювали образ “небезпечного радикала”. Водночас симпатики, серед них Володимир В’ятрович, трактують цю тактику як вимушену відповідь на системне насильство з боку держави, яка не залишала жодного легального простору для українського руху.
Суд над Бандерою та іншими членами ОУН у Варшаві 1935–1936 років став спавжнім політичним шоу. Підсудні використали його як трибуну, щоби донести до світу аргументи української сторони. Виступи Бандери вирізнялися різкістю й демонстративною непокорою: він відмовлявся говорити польською, вимагав розглядати справу українською мовою та підкреслював нелеґітимність польської влади в Галичині. Вирок був суворим — смертна кара, пізніше замінена на довічне ув’язнення (очевидно з метою запобігти створенню образу сакральної жертви).
Таким чином, саме в цей період окреслилося лідерство Бандери: з одного боку, його вчинки закарбувалися як символ безкомпромісної боротьби, з іншого — поставили його в категорію “небезпечного екстреміста” в очах багатьох європейських політиків. Для одних він ставав героєм, для інших — терористом. Проте в обох випадках він проявляв себе відповідно до вимог часу, коли терор і диктатури були звичним способом політичної комунікації.
Друга світова, арешт та передумови трагедії на Волині
Вересень 1939 року став катастрофою для польської держави й водночас новим шансом для українського визвольного руху. Пакт Молотова–Ріббентропа та поділ Польщі між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом перетворив українські землі на арену експериментів двох імперій. Для українців це означало чергову втрату перспективи власної державності, але й можливість спробувати використати протистояння диктатур для досягнення власних цілей.
У радянській зоні окупації одразу розгорнулися масові репресії: арешти, депортації, ліквідація громадських організацій, знищення інтелігенції. У німецькій зоні також панувала жорстка політика контролю, проте саме тут змогла розгорнутися підпільна мережа ОУН, яка прагнула зберегти організаційний кістяк.
Водночас війна загострила українсько-польські стосунки. Давні суперечності, що виникли через міжвоєнну політику полонізації, у нових умовах перетворилися на вибухонебезпечний коктейль. Частина польського підпілля розглядала українців як загрозу для відновленої Польщі, а ОУН — поляків як продовження окупаційного тиску. У хаосі й взаємних репресіях визрівали передумови майбутньої трагедії на Волині. Сучасні дослідники підкреслюють: німецька окупаційна влада свідомо стравлювала українців і поляків, аби полегшити реалізацію планів колонізації.
У рамках нацистської програми Generalplan Ost 27 листопада 1942 року розпочалася Aktion Zamość — операція з виселення польського населення регіону Замостя та заселення територій німецькими колоністами. Архівні документи засвідчують, що до виселень і каральних акцій залучали також допоміжні поліцейські загони, сформовані з місцевих українців. Окремі виселені польські села німці заселяли переселеними українцями з інших районів, свідомо провокуючи міжетнічну ворожнечу. Ці кроки отримали назву Ukraineraktion (січень–березень 1943 року). У відповідь польське підпілля організовувало відплатні акції: в кінці 1942–1943 роках лише на Холмщині та Підляшші загинуло 394 українці. Таким чином фундамент кривавих подій Волині було закладено.
Деякі історики інтерпретують події Волині 1943-1944 років — відстоюючи так звану “геноцидальну теорію”, яка стверджує, що УПА запроваджували директиву про тотальне винищення поляків та звільнення території під нову Українську державу. Щоправда, докази, які вони наводять, викликають дуже багато сумнівів. З реальних документів УПА ми бачимо, що їх дії були реактивні, відплатні, або відповідь на польські дії, або захист, або інструкції до захисту населення, а не планування повного винищення польського населення.
При цьому важливо наголосити: Степан Бандера, якого часто звинувачують у “організації Волинської різанини”, у цей час перебував в ув’язненні. Ще 30 червня 1941 року його прихильники у Львові проголосили Акт відновлення Української Держави. Для німців це стало несподіванкою, адже вони бачили в українських націоналістах лише інструмент у війні проти СРСР, а не політичного партнера. Уже 5 липня 1941 року Бандеру заарештували у Кракові. Спершу його тримали під домашнім арештом, однак після відмови відкликати Акт він був переведений до тюрми, а у вересні — відправлений до концтабору Заксенгаузен, де перебував у спеціальному “бункері” для важливих в’язнів.
Цей факт має ключове значення: попри міфи радянської та сучасної російської пропаганди, а також частини польської публіцистики, ОУН не була союзником Гітлера. Її стратегія полягала у використанні протистояння імперій для здобуття незалежності. Коли ж ця стратегія вийшла за межі дозволеного, Бандера для Третього рейху перетворився на небезпечного конкурента.
Діяльність в екзилі та атентат
Після визволення з концтабору Заксенгаузен у вересні 1944 року Бандера не мав ілюзій щодо можливості відкритої політичної діяльності на українських землях. Тому його подальший шлях пролягав у вигнанні, головно в Німеччині, де сформувався осередок української політичної еміґрації.
У післявоєнному світі, розділеному “залізною завісою”, роль Бандери полягала не стільки в організації збройної боротьби, скільки у збереженні та трансляції ідеї незалежної України. Він очолив політичне крило ОУН(б), зосередившись на консолідації української діаспори й веденні пропагандистської боротьби проти СРСР.
Ідейно Бандера розвивав концепцію інтегрального націоналізму, проте в умовах післявоєнної Європи його тези набували іншого звучання. Він більше не говорив мовою міжвоєнного радикалізму, а наголошував на праві націй на самовизначення, необхідності протистояти імперіалізму та відстоювати свободу як базову цінність. Для нього українська держава мала бути побудована на авторитетній, дисциплінованій владі, без елементів тоталітарного контролю, який асоціювався з фашизмом чи більшовизмом.
Критики, як-от німецький історик Ґвідо Гаусманн чи польський дослідник Ґжеґож Мотика, наголошують: навіть у зміненій риториці простежувалися риси жорсткого етноцентризму, що мало небагато спільного з ліберальною демократією. Водночас прихильники, серед них Володимир В’ятрович і Ярослав Грицак, підкреслюють, що Бандера прагнув адаптувати ідеї під нову епоху й не пропонував моделей, подібних до нацистської чи більшовицької. Його головна мета залишалася незмінною — утвердження української державності будь-яким можливим способом.
Саме ця безкомпромісність і зробила його небезпечним у холодновоєнному контексті. Радянський Союз сприймав Бандеру як символ непокори, що живив національний рух не тільки серед еміґрації, а й у підпіллі в самій Україні. Радянська пропаганда систематично демонізувала його постать, називаючи “пособником Гітлера”, “фашистом” і “ворогом народів”, адже реальна політична діяльність Бандери лише ставала моральним стрижнем для нового покоління дисидентів.
Цей страх і став передумовою його ліквідації. Кремль бачив у ньому потенційного каталізатора для майбутніх виступів проти радянської влади. Тому радянські спецслужби організували складну операцію, яка завершилася вбивством Бандери агентом КДБ Богданом Сташинським у жовтні 1959 року в Мюнхені.
Таким чином, політична діяльність Бандери у вигнанні засвідчила трансформацію його ідей: від міжвоєнного радикалізму до концепції боротьби за право національного самовизначення в добу “холодної війни”. А його смерть стала доказом того, що навіть у вигнанні він залишався небезпечним ворогом для радянської імперії.
Міфологізація
Міфологізація Степана Бандери — один із найпотужніших інструментів російської пропаганди, який використовується вже понад сімдесят років. Радянська влада ще за життя націоналіста намагалася створити з нього образ “головного ворога народу”, що уособлював “буржуазний націоналізм” і “фашизм”. Для цього застосовувалися методи інформаційної війни: створення викривлених наративів у газетах, кінохроніках та шкільних підручниках. Бандера поставав як “колаборант Гітлера”, “організатор масових убивств”, “зрадник власного народу”. Така система координат не залишала простору для альтернативного погляду — вона формувала однозначно демонізований образ, який використовувався для виправдання радянського контролю над Україною.
Згодом, після Другої світової війни, цей міф було експортовано у країни Східного блоку. У Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Румунії поширювалися ті самі кліше, які мали на меті уніфікувати ставлення до українського націоналізму як “злочинного явища”. Це сприйняття трансформувалося у стійку упередженість, яка зберігається й сьогодні. Західні дослідники, опираючись на радянські джерела або польську історіографію, некритично відтворювали ці наративи. Внаслідок цього навіть у серйозних академічних працях Бандера часто описується не як політичний діяч у складному історичному контексті, а як символ “екстремізму” чи “радикалізму”.
Російська пропаганда XXI століття активно підживлює цей міф. У сучасних медіа Бандера знову зображується як “лякало”, що має дискредитувати українську державність. Кремль використовує його постать для пояснення будь-якої форми українського спротиву як “неонацизм” або “бандерівщину”. Така риторика стала
частиною гібридної війни проти України, де історичний образ перетворився на зброю. Водночас міфологізація сприяла й парадоксальному ефекту: ім’я Бандери стало символом боротьби за свободу для багатьох українців, особливо після Революції Гідності та початку російської агресії. Саме ця подвійність — демонізація сусідами та героїзація в Україні — демонструє, наскільки потужним залишається вплив радянських схем на сучасне бачення історії.
Подвійні стандарти
Сьогоднішній дискурс про Бандеру часто подається як “українська проблема моральної неповноцінності”. Проте практика європейських держав засвідчує: чимало з них одночасно героїзують або мінімізують роль суперечливих постатей власної історії, які діяли проти сусідів, брали участь у насильстві чи співпраці з тоталітарними режимами. Це створює підґрунтя для аргументу про подвійні стандарти — ось кілька ілюстрацій.
У Польщі яскравим прикладом є героїзація так званих “львівських орлят” — юних добровольців, які в 1918–1919 роках боролися проти ЗУНР та українського війська, тобто фактично проти незалежної української держави. Їх вшановують меморіалами, державними церемоніями, а цвинтар “орлят” у Львові став сакральним символом польської ідентичності. Утім, замовчується сам факт, що ці “герої” воювали саме проти українського національного руху, перешкоджаючи становленню України як держави.
Паралельно в польській політиці пам’яті триває реабілітація й “проклятих солдатів”. Частина цих підрозділів прямо фігурує в документах як причетна до воєнних злочинів. Зокрема, загін Ромуальда Радзя (“Бурого”) відомий масовими розправами над цивільним білоруським і українським населенням: у 1946 році його бійці спалили села на Підляшші, розстрілювали жінок і дітей, нищили православні церкви. Незважаючи на ці факти, сьогодні “Бурий” та інші подібні командири отримують у Польщі вшанування — пам’ятні дошки, вулиці й офіційні державні ритуали.
Україна ж у своїй політиці пам’яті демонструє принципи добросусідства: зокрема, у Львові було відновлено меморіал “орлятам”, попри те, що вони воювали проти української державності. Натомість у Польщі за останні роки зафіксовано показове нищення пам’ятних місць, пов’язаних із загиблими українськими воїнами, що суперечить задекларованим цінностям взаємної поваги.
Така вибіркова політика пам’яті створює сильний контрапункт до польських звинувачень українців у “героїзації бандеризму”. Історія показує: втручання держави в історичну пам’ять, коли один бік підносять до героїв, а інший таврують злочинцями, лише поглиблює взаємну недовіру. Саме політика маніпуляції минулим призводить до нових конфліктів і навіть воєн — що наочно демонструє сьогоднішня агресія Росії, яка також спекулює історичними міфами, виправдовуючи ними свою експансію.
Щодо іншого сусіда України — в Угорщині відбуваються спроби відновити статус регента Міклоша Горті: пам’ятні дошки, політичні акценти на “національному відновленні” і публічні дискусії, що часто применшують роль режиму у співпраці з нацистами. У Будапешті й досі дискусійні монументи і плани меморалів виявляють розбіжність між офіційною риторикою та критичною оцінкою минулого.
У Словаччині помітні суперечки навколо постаті Йозефа Тіса — президент клієнтської “Словацької держави” 1939–1945, котрий санкціонував депортації євреїв. Критики наголошують, що спроби його часткової реабілітації чи “переосмислення” ролі національного лідера точно так само демонструють регіональну терпимість до складних (і злочинних) аспектів національної пам’яті.
До цього додається міжнародний контекст: на Нюрнберзькому трибуналі в 1945–1946 роках ключові провідники нацистської Німеччини та їхні спільники отримали суворі вироки за військові злочини та злочини проти людяності. Натомість українські націоналісти, включно з Бандерою та іншими лідерами визвольного руху, не були судимі міжнародними інстанціями і не визнані “воєнними злочинцями”, адже їхня діяльність не підпадала під ті ж критерії — боротьба за власну державність відбувалася в умовах окупації та тоталітарного гніту.
Отже, аргумент польських чи західних критиків проти вшанування Бандери в Україні часто ігнорує контекст: сусідні країни власними актами пам’яті демонструють, що політика героїзації суперечливих фігур — ширший регіональний феномен. Це не виправдовує історичних злочинів, але — як контрарґумент — підкреслює, що історична політика пам’яті в Центрально-Східній Європі загалом містить подвійні стандарти й політичні вибори, які слід відкрито визнавати та аналізувати.
Замість виснову
Постать Степана Бандери, як і сам визвольний рух, завжди існували на перетині історії та політики. Сьогодні він — постать не лише історична, а й геополітична: його ім’я використовується для маркування української державності та потенційного регіонального впливу. Політичні та економічні передумови блокування України від вступу до ЄС включають не лише стандартні критерії членства, а й емоційні та історичні аспекти, які сусіди й міжнародні гравці часто трансформують у дипломатичні аргументи.
Розглянуті приклади подвійних стандартів у Польщі, Угорщині та Словаччині демонструють, що питання національної пам’яті використовується для стримування потенційного впливу України. Героїзація Бандери в Україні розглядається критично саме тому, що його постать стає символом самостійності й опору імперському тиску — уявній загрозі, яку можна зафіксувати через історичні аргументи. Паралельно, у самих сусідніх країнах тривають процеси героїзації суперечливих постатей власної історії, які не отримують того ж міжнародного засудження, що підкреслює явні подвійні стандарти.
Економічно та політично, ЄС і окремі держави-члени часто апелюють до “історичної чутливості” як аргументу для затримки чи обережності у глибшій інтеграції України. При цьому Бандера постає як символ, який використовують для демонстрації “ризиків радикалізму”, незважаючи на реальні цілі сучасної української держави — демократія, верховенство права, інтеграція в європейські структури.
Внутрішньо для України Бандера лишається об’єднуючою фігурою: його життя і діяльність показують, що боротьба за незалежність — це право нації на самовизначення, а не апологія насильства. Він був типовим представником свого часу: покоління, яке формувалося під тиском окупацій, диктатур і тоталітарних режимів, діяло радикально, проте його ціль була зрозуміла і зріла — власна держава для свого народу.
Символічно, Бандера сьогодні надихає нові покоління українців, які протистоять агресії та прагнуть утвердити державу у сучасному світі. Його образ підкреслює, що боротьба за свободу не обмежується історичним контекстом, а продовжується як моральний та політичний орієнтир. Саме це робить його постать актуальною, одночасно історичною і стратегічною у контексті міжнародних відносин та регіональної політики.
Таким чином, Бандера — не просто історичний діяч, а символ національної самостійності, який на практиці демонструє, як минуле використовується у сучасних політичних і економічних процесах для стримування сильного регіонального гравця — України.
Читайте схожі матеріали на Порогах:
“Русини та український націєтворчий процес”
