Русини та український націєтворчий процес

Етнонім «русин» історично є архаїчною самоназвою східнослов’янського населення, яке в сучасній науковій та політичній традиції ідентифікується як українці. Упродовж століть цей термін функціонував як загальна назва християн східного обряду, зокрема в межах Речі Посполитої та Габсбурзької монархії. Лише в середині XIX століття, під впливом модерних процесів націєтворення й розвитку парламентських інституцій в Австро- Угорській імперії, етнонім «русин» почав набувати додаткового політичного й ідеологічного навантаження.

Удругій половині XX століття, зокрема з 1960-х років, у західній академічній літературі з’являється концепція, що трактує русинів як окрему етнічну спільноту. Найпослідовніше цю позицію відстоює канадський історик угро-русинського походження Пол Роберт Маґочі, який розглядає “русинську традицію” як самостійну лінію розвитку в Карпатському регіоні. У межах цієї концепції він запроваджує поняття “карпаторусини”, виокремлюючи їх від решти на Галичині, але зараховуючи сюди різні гірські групи населення Карпат — зокрема бойків, лемків і гуцулів — наголошуючи на їхніх спільних культурних рисах і відмінній від наддніпрянської історичної траєкторії.

Подібну логіку поділяє й дослідниця Александра Вікторек (Georgetown University), яка описує русинів як згуртовану, самосвідому етнічну спільноту з потенціалом до націєтворення, що має спільну історичну пам’ять, міфи походження, територіальну прив’язаність та елементи спільної культури.

Хоча ця тема залишається досить непопулярною для широкого кола науковців, відповідні наративи поступово проникають у дискурс міжнародних організацій і бюрократичних інституцій. У цих середовищах держава Україна нерідко постає в негативному світлі — через звинувачення в “насильницькій українізації”, “невизнанні національних меншин”, що завдає репутаційних збитків і створює плацдарм для дипломатичного тиску.

Зокрема, нещодавно на одному із засідань 18-го Конґресу ООН з питань національних меншин відбувся виступ мешканки Закарпаття, блогерки Ґабріелли Дерепи. Говорячи про екологічні наслідки масштабної забудови Карпат і соціальну напругу, що загострилася після повномасштабної війни через притік внутрішньо переміщених осіб, вона представилася карпато-русинкою та заявила, що належить до “бездержавного народу”. У своєму виступі Дерепа також стверджувала, що національні меншини Закарпаття часто стигматизуються через нібито “відмінні геополітичні погляди”, а карпато-русини, на відміну від угорської чи румунської меншин, позбавлені можливості захищати свою мову й культурну окремішність, оскільки не визнані в Україні.

Ця стаття має на меті простежити історичні процеси формування української національної ідентичності, проаналізувати витоки сучасного політичного русинства та окреслити чинники, що сприяють його активному просуванню в публічному просторі.

---

Історичний контекст

Звертаючись до міждисциплінарних досліджень, зокрема публікацій у журналі Nature, присвячених ранньому розселенню слов’ян, дослідники зазначають, що осердям цього процесу були території між півднем сучасної Білорусі та північчю України. Розселення, яке розпочалося орієнтовно в V–VI століттях н.е., відбувалося переважно у західному та південно-західному напрямках і лише частково — на схід та північ. Ця динаміка має принципове значення для розуміння культурної та мовної спорідненості слов’янських племен, що заселяли центральноєвропейський і карпатський регіони. Дані археології та популяційної генетики загалом підтверджують цю модель.

Упродовж наступних століть на цих територіях формується протодержавне, а згодом державне утворення Русь, політичний і культурний центр якого до монгольського вторгнення 1240 року перебував у Києві. Русь об’єднувала просторово й культурно різнорідні регіони — від південних схилів Карпат до північних земель навколо Новгорода. Водночас етнонім “русин” у джерелах Х–ХІІІ століть функціонував як позначення населення Русі передусім слов’янського походження і не застосовувався до угро-фінських груп, включених до складу держави. Для означення належності до Русі в ширшому, політико-територіальному сенсі використовувався прикметник “руський” (руськъ, русьскъ), який не мав етнічного значення.

Питання про те, чи можна вважати етнонім “русин” безпосереднім маркером окремої етнічної спільноти, залишається дискусійним; у сучасній історіографії він здебільшого трактується як політико-культурна та конфесійна самоназва середньовічного населення Русі, а не як означення сформованого етносу в модерному розумінні. У подальші століття, зі зміною політичних кордонів і появою нових ідентифікаційних категорій — таких як “малороси”, “великороси”, “литвини” тощо, — самоназва “русин” поступово набуває регіонального характеру. Зокрема, в ХVIII–ХІХ століттях вона активно використовується для означення греко-католицького населення українських земель у складі Габсбурзької монархії.

Перші концептуальні розбіжності у трактуванні “русинської” ідентичності виникають у працях Пола Роберта Маґочі. Він протиставляє історичний розвиток Підкарпатської Русі та Галицько-Волинського князівства, стверджуючи, що ці регіони, заселені русинським населенням, формувалися в принципово різних політичних і соціокультурних умовах. Саме ця відмінність, за Маґочі, є ключовим аргументом на користь окремішності карпаторусинів від українського національного проєкту. Водночас у межах цієї логіки девальвується той факт, що лемки, бойки та гуцули історично проживали не лише в Підкарпатті, а й у Галичині, яка була активним осередком українського національного руху.

Вирішальним етапом для формування відмінних ідентифікаційних траєкторій стала пізньомодерна доба — починаючи від скасування кріпацтва в Австрійській імперії та подальший розвиток парламентських інституцій у Галичині. У межах Угорського королівства, до якого належала Підкарпатська Русь, подібні процеси лібералізації були суттєво обмежені характером угорської національної політики. Поки в Галичині в контексті “Весни народів” формувався світський прошарок української інтеліґенції, значною мірою вихідців із селянського середовища, у Підкарпатській Русі роль інтелектуальних і культурних лідерів майже повністю зберігалася за греко-католицьким духовенством.

За цих умов галицькі русини поступово інтегрувалися в модерний український національний проєкт, усвідомлюючи свою мовну й культурну спорідненість із наддніпрянською Україною. Натомість значна частина русинської еліти по інший бік Карпат залишалася в межах традиціоналістських уявлень, нерідко орієнтуючись на культурний і релігійний авторитет Російської імперії, як противагу угорському впливові. Саме на перетині цих двох ідейних векторів — українського модерного та архаїчного русського (фактично імперського) — і формується той конфлікт ідентичностей, який згодом буде переосмислений у термінах “русинського питання”.

---

Боротьба концепцій

У той час як більша частина українських етнічних земель у складі Російської імперії зазнавала системних заборон і репресій, спрямованих проти української мови та культури (розгром Кирило-Мефодіївського братства у 1847 році, Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876 року), простір Галичини, Закарпаття та Буковини перетворився на ключову арену змагання національних ідентифікаційних проєктів. Саме тут перехрещувалися політичні та культурні впливи Австро-Угорської та Російської імперій, створюючи відносно плюралістичне середовище для формування й конкуренції різних концепцій нації.

У цьому контексті кристалізувалися дві основні ідеологічні течії — українофільська та русофільська (москвофільська), кожна з яких намагалася дати відповідь на базове модерне питання: ким є місцеве руське населення і яким має бути його національне майбутнє.

Українофіли виходили з уявлення про українську націю як окрему, самобутню спільноту зі своєю мовою, культурою та історичною традицією. Вони обстоювали право українців на культурний розвиток і політичне самовизначення, активно розвивали освіту українською мовою, видавничу справу, пресу та мережу громадських і політичних організацій. Як зауважує Пол Роберт Маґочі у праці “The Roots of Ukrainian Nationalism“, українофіли розглядали національне пробудження як ключовий інструмент модернізації суспільства та захисту від асиміляційного тиску. Особливого значення ці ідеї набули в Галичині, де австрійська модель управління залишала простір для обмеженої культурної автономії.

Русофіли, натомість, орієнтувалися на ідею культурної, історичної та духовної єдності з Росією. Вони вважали місцеве руське населення складовою ширшого “загальноросійського” народу й стверджували, що його розвиток можливий лише в межах великоросійської культурної та політичної традиції. У Галичині та на Закарпатті ця течія знаходила підтримку передусім серед частини греко-католицького духовенства та консервативної інтеліґенції, для яких релігійна спадковість і церковна традиція відігравали визначальну роль у самоідентифікації.

Окреме місце в цій конфігурації, за Маґочі, посідають так звані традиціоналісти або старорусини. Ранній рух за культурне самоствердження русинів розпочався передусім у середовищі греко-католицького духовенства, особливо на територіях сучасної Словаччини. Як зазначає Александра Вікторек, центральною постаттю цього етапу був Олександр Духнович (1803–1865) — греко-католицький священник зі Східної Словаччини, якого в сучасній русинській історіографії часто називають “батьком русинської мови” та ініціатором національного пробудження.

Посилаючись на працю професорки Елейн Русінко “Straddling Borders”, Вікторек змальовує інтелектуальний портрет Духновича. “Він здобував освіту в Ужгородській гімназії, де мовами викладання були латина й угорська, а згодом — у греко-католицькій семінарії, де навчання велося переважно латиною, з окремими курсами церковнослов’янською. Перші літературні тексти Духнович писав угорською мовою. У 1833 році його було призначено на парафіяльну службу в русинських селах Словаччини — призначення, яке він спершу сприйняв як приниження. Втім, саме цей досвід став поштовхом до його звернення до “мови народу”, яку він, утім, прагнув максимально наблизити до церковнослов’янської традиції.” А вторки з мальовують п ортрет л юдини, д ля котрої угорська ідентичність не була легким завданням, а русинське походження поставало альтернативним полем професійної реалізації.

Вікторек також звертає увагу на коло інтелектуальних впливів Духновича. “Він уважно студіював праці панславістських і національних мислителів — серба Вука Караджича, словаків Яна Коллара та Павла Шафарика, поляка Адама Міцкевича, а також російських авторів і теоретиків — Ломоносова, Державіна, Карамзіна та Пушкіна.” Показово, що в цьому переліку відсутні русинські/українські інтелектуали. Але навіть якби там були Сковорода, Шевченко чи Котляревський — чи мали б вони вплив на його світогляд?

Для Духновича поняття “Русь”, “русин” і Російська імперія фактично були тотожними поняттями: русини мислилися ним як гілка єдиного народу, достатньо потужного, щоби створити й утримувати велику імперію. Ця позиція стала ідейною основою для подальшого русофільського культурного руху в регіоні.

У середині XIX століття в Пряшеві формується русофільське літературне товариство під проводом Духновича, яке спочатку використовувало штучну мовну суміш місцевих говірок, церковнослов’янської та російської мов — язичіє, а згодом перейшло на нормативну російську. З 1866 року активну роль у цьому середовищі відігравало Товариство святого Василія Великого, яке стало ідейним суперником української “Просвіти”.

Пояснюючи цю послідовну орієнтацію на Росію, Маґочі наголошує, що фундаментом старорусинської ідентичності була насамперед релігія: східний обряд, уявна спадковість із Руссю через церковну традицію, богослужбову мову та церковнослов’янську писемність. Саме релігійний чинник, а не модерна національна свідомість, визначав межі й напрямок цього ідентифікаційного проєкту.

---

Зацікавлені сторони

Із середини XIX століття можна зафіксувати формування русофільської течії, притаманної як Галичині, так і Підкарпатській Русі. Одним із головних каналів її поширення виступала греко-католицька церква, яка за умов конфесійної специфіки регіону та відсутності кодифікованої світської літературної мови відігравала роль ключового інституційного посередника між селянським середовищем і ширшими культурними впливами. На фоні відсутності доступної освіти (через угорську мову викладання), ранні русофіли — яких у джерелах часто називають рутенофілами або старорусинами — уявляли “національний шлях” через ідею єдності з так званим триєдиним руським народом, до якого зараховували карпаторосів, малоросів і великоросів.

Важливо наголосити, що саме в цей період концепція модерної української нації перебувала на етапі формування. На цьому тлі розгорталося ідейне протистояння, яке неминуче привернуло увагу імперських центрів сили — держав, що політично поділяли регіон і прагнули інструменталізувати локальні ідентичності відповідно до власних стратегічних інтересів.

Тоді як населення Підкарпатської Русі формувалося під впливом церкви, залежної від Будапешта, кадрово інтегрованої в угорську систем, у Галичині, що перебу-вала під австрійським управлінням, відбувалися модернізаційні процеси: держава провадила відносно ліберальну політику щодо національних рухів, зокрема через систему церковного та освітнього самоврядування, і допускала політичне представництво в крайових і загальноімперських парламентах.

Ситуація в Підкарпатській Русі, яка входила до складу Угорського королівства, була протилежною. Угорська влада реалізовувала послідовну асиміляційну політику, водночас толеруючи русинську ідентичність доти, доки вона залишалася регіональною та деполітизованою. У цьому контексті греко-католицька церква виконувала функцію інтеграції русинського населення в угорську державну систему, заохочуючи “локальний патріотизм” замість модерної національної самоідентифікації. Українофільські ініціативи в семінаріях і пресі систематично блокувалися, тоді як лояльне духовенство отримувало підтримку. Мукачівська єпархія була включена до механізмів угорської політичної лояльності, а українофільські проєкти не мали жодної інституційної опори.

Якщо в Галичині підтримка українського національного руху з боку австрійської адміністрації частково зумовлювалася прагненням послабити вплив Російської імперії та мінімізувати ризик територіальних претензій з боку династії Романових, то угорська влада вбачала в українофільстві на Підкарпатті безпосередню загрозу власній територіальній цілісності. Русинів розглядали як потенційно інтегрованих до ширшого українського національного простору — Галичини та Наддніпрянщини. Принципова різниця полягала в тому, що австрійська модель допускала органічний розвиток галицької спільноти, тоді як угорська адміністрація намагалася конструювати контрольовану, штучно деполітизовану регіональну ідентичність.

Неочікуваним, але вкрай важливим театром цієї ідеологічної боротьби стала Північна Америка. Після скасування кріпацтва в Австро-Угорській імперії розгорнулася масштабна трудова міграція до Сполучених Штатів, пік якої припав на 1880–1890-ті роки. Міграція мала здебільшого “човниковий” характер: за оцінками Маґочі, близько третини заробітчан після кількох років праці за океаном поверталися додому.

До середини 1880-х років у США фактично не існувало греко-католицьких парафій для вихідців з українських етнічних земель. Навіть після їх поступового виникнення в багатьох осередках міграції бракувало власного духовенства й храмів, а питання церковної юрисдикції залишалося невизначеним. За цих обставин розпочався масовий процес переходу частини греко-католицьких громад до православ’я.

Цілі парафії приєднувалися до Північноамериканської єпархії Російської православної церкви. Для окреслення важливості і масштабів цього процесу є те, що дзвони для храму першої русинської парафії, яка повернулася до православ’я, були подаровані царем Миколою II. Повертаючись на батьківщину — тимчасово або на постійно — емігранти привозили з собою не лише фінансові ресурси, а й нові уявлення про релігійну та національну ідентичність, сформовані в американському контексті.

На початку XX століття рух повернення до православ’я поширився вже безпосередньо в Карпатському регіоні й насамперед у тих селах, куди масово поверталися трудові мігранти зі США. Греко-католицькі священники, які схилялися до переходу в православ’я, отримували підтримку з різних середовищ. Важливу роль у цьому відігравали молоді русофільські світські діячі з Буковини — брати Олексій і Георгій Геровські, онуки підкарпатського русофільського політика Адольфа Добрянського, близького до кола Олександра Духновича. Вони сприяли навчанню русинських священників у православних монастирях Російської імперії.

Фінансова та ідеологічна підтримка нових православних громад надходила до Карпатської Русі й опосередковано, через організації на кшталт Галицького російського благодійного товариства в Санкт-Петербурзі та Карпаторуського визвольного комітету в Києві — так звані rolling rubles — грошові перекази, що скеровувалися з Російської імперії. Кошти й друковані матеріали передавалися православним активістам у США, а ті, повертаючись у рідні села, поширювали їх разом із відповідною агітацією. Особливо популярними були брошура “Где искать правду?” (1894) русинсько-американського священника Олексія Товта та книжка активіста російської православної церкви Михайла Сарича “Братский привет братьям и сестрам карпаторуссам, живущим в пределах Карпатских гор и в Америке, шлет Михаил Сарыч из столицы православного русского царя” (1893).

У сукупності ці процеси дають змогу з сучасної перспективи чітко простежити як угорські, так і російські канали впливу на формування того, що сьогодні часто подається як “карпаторусинська ідентичність”.

---

Новітній час

Для кращого розуміння подальшої трансформації ідентичностей важливим є процес входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини після розпаду Австро-Угорської імперії. Наприкінці Першої світової війни русинське населення регіону опинилося в ситуації політичної невизначености: розглядалися варіанти автономії, незалежности або входження до складу нових чи відновлених держав. Для артикуляції цих позицій виникли численні політичні структури — так звані “національні ради”, які діяли як на самій Карпатській Русі, так і в еміграційному середовищі.

Визначальну роль у формуванні політичного курсу відіграла русинська еміграція у Сполучених Штатах Америки. У 1918 році Греко-католицький союз разом з іншими організаціями, зокрема Об’єднаними товариствами, утворив Американську національну раду угро-русинів. Ухвалена нею резолюція передбачала створення незалежної Карпатської республіки з можливим об’єднанням Галичини, Буковини та Підкарпатської Русі.

Ключовою фігурою цього процесу став русинсько-американський адвокат Ґреґорі Жаткович. Саме його Рада уповноважила підготувати меморандум президентові США Вудро Вільсону. Первісно Жаткович відстоював ідею повної незалежности Підкарпатської Русі або, як компроміс, широкої автономії у складі іншої держави. Після консультацій із президентом Чехословаччини Томашем Ґарріґом Масариком та американською адміністрацією він дійшов висновку, що найбільш реалістичним варіантом є приєднання регіону до Чехословаччини на правах автономії (26.10.1918 “Філадельфійська угода”).

У листопаді 1918 року це рішення було винесене на плебісцит серед членів Греко-католицького союзу. Більшість учасників голосування підтримала курс на об’єднання з Чехословаччиною. Жаткович поінформував про результати плебісциту чехословацький уряд і представників Державного департаменту США. Входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини було леґітимізоване як “вираження народної волі” та закріплене в міжнародних післявоєнних угодах.

У міжвоєнний період Підкарпатська Русь отримала ширші громадянські й культурні права, ніж будь-коли раніше. Чехословацька влада визнавала етнокультурну близькість русинів до у країнського народу, проте утримувалася від активного втручання в процеси формування ідентичності. Держава декларувала право русинів на самовизначення, що на практиці означало співіснування кількох конкурентних культурних проєктів.

Починаючи з 1920 року, русинів було офіційно визнано національною меншиною в Словаччині, а використання русинської мови дозволялося в освіті та медіа. До 1938 року діяло 168 русинських шкіл, ще у 43 навчальних закладах русинську мову викладали принаймні частину навчального часу. Викладання здійснювалося у формі, напрацьованій після Пряшівської мовної конференції 1920 року, присвяченої можливій кодифікації русинської мови. Окрім русинської, викладання також велось українською, чеською, угорською та російською, в залежності від специфіки громади.

Попри ці зусилля, русинська мова так і не була кодифікована в єдиному стандартизованому вигляді. Однією з головних причин була територіальна розпорошеність русинського населення між кількома державами — Чехословаччиною, Польщею та Румунією, що унеможливлювало вироблення спільної мовної норми. У межах самої Чехословаччини термін “русинська мова” залишався розмитим і охоплював як місцеві говірки, так і елементи української чи російської мов. Брак літератури, конкуренція престижних мов (словацької, угорської, церковнослов’янської), а також ідеологічний тиск русофільських та українофільських середовищ ускладнювали процес кодифікації.

Єдиний греко-католицький єпископ регіону, владика Петро Ґойдич, намагався запровадити стандартизовану форму народної русинської мови для використання в церковних школах і неодноразово звертався по підтримку до Праги. Проте його ініціативи не були реалізовані.

У Підкарпатській Русі в цей період розгорнулася своєрідна “війна граматик”. Прихильники російської, народної русинської та української мовних моделей пропонували різні варіанти писемної норми. Зокрема, Євменій Сабов намагався вибудувати русинську граматику за зразком російської. Натомість українофільське середовище просувало впровадження літературної української мови. Найвпливовішим представником цього напряму був мовознавець Іван Панькевич, якого чехословацька влада залучила до підготовки граматики для населення Підкарпаття. Видання його граматик у 1922, 1927 та 1936 роках послідовно наближали мовну норму до стандартної української.

Показовим підсумком цього ідентичнісного протистояння стали події березня 1939 року. У ніч на 15 березня в місті Хуст Сойм Карпатської України проголосив незалежність української держави. Президентом було обрано Августина Волошина, українську мову затверджено державною, а синьо-жовтий прапор і тризуб — державними символами.

Русинської держави в окремому, модерному етнополітичному сенсі проголошено не було. Русинський рух так і не виробив єдиного державницького проєкту. Його еліти коливалися між регіональною автономією, лояльністю до зовнішніх політичних центрів або орієнтацією на імперські протекції, що різко контрастувало з оформленим українським національним проєктом.

---

Угорська окупація

Проте ця стратегія виявилася значно життєздатнішою в умовах угорської окупації Закарпаття у 1939–1945 роках. Уже 17 березня 1939 року прем’єр-міністр Угорщини Паль Телекі публічно заявив про намір уряду запровадити автономію на щойно приєднаній території. Ці заяви підтримали карпаторусинські діячі Андрій Бродій і Штефан Фенцик, які виступали за скликання Підкарпатських національних зборів як початковий етап реалізації політичної та культурної автономії краю.

Втім, на практиці питання автономії більше системно не порушувалося. Натомість її ініціатори — Андрій Бродій разом з одинадцятьма іншими карпаторусинськими активістами, серед яких Штефан Фенцик, Олександр Ільницький, Йосиф Камінський та інші, — прийняли призначення на посади депутатів і сенаторів парламенту Королівства Угорщина. Таким чином автономістська риторика була інтегрована в рамки угорської державної системи без реального надання самоврядних повноважень регіону.

Хоча угорський уряд не впровадив жодної форми автономії чи територіального самоврядування для Підкарпаття, він дозволив і частково заохочував культурну та освітню активність у русинському середовищі. Угорську та русинську мови було проголошено офіційними мовами краю. На початку 1941 року за державної підтримки було створено Підкарпатське наукове товариство (Подкарпатское общество наук), задекларованою метою якого було “сприяння формуванню окремої національної ідентичності серед русинів”. У результаті після 1939 року угорський режим сформував у Підкарпатті інституційну основу для русинофільської орієнтації, яка раніше існувала переважно на рівні окремих діячів і гуртків.

Натомість становище українофільського середовища було радикально іншим. Лідери, ідеологи та активісти українського національного руху — передусім пов’язані з Карпатською Січчю та Українською національною партією — зазнали масових арештів, інтернувань і страт. Карпатська Січ залишалася ключовою українською національно-визвольною організацією регіону та не припинила опору після окупації. Станом на березень 1939 року її чисельність оцінюється приблизно у 15 тисяч осіб, що свідчить про її масовий характер.

У ході бойових дій та подальшого партизанського спротиву проти угорських військ загинуло, за різними оцінками, щонайменше близько тисячі січовиків. Це засвідчує, що український опір не обмежувався коротким періодом березневих боїв 1939 року, а тривав і надалі. Окупаційна адміністрація систематично провадила слідчі справи проти так званих “небажаних елементів”, насамперед осіб і груп, які пов’язували свою діяльність з ідеєю відновлення української державності.

Репресії, переслідування, фізичне винищення та вимушена еміграція в сукупності призвели до майже повного руйнування організаційного потенціалу українського національного руху на Закарпатті в роки угорської окупації.

---

Совєтський період

У західній науковій літературі совєтський період на Закарпатті часто інтерпретується крізь призму так званої “українізації”. Цей підхід ґрунтується на тезі, що після завершення Другої світової війни СССР, інкорпорувавши Закарпаття, запровадив політику ототожнення русинів з українцями, ліквідувавши будь-які інституційні форми окремої русинської ідентичності.

Водночас такий наратив часто ігнорує той факт, що саме радянська влада завершила фізичне та символічне знищення української політичної еліти Закарпаття. Показовим є арешт і смерть президента Карпатської України Августина Волошина, який помер у 1945 році в Бутирській тюрмі НКВС у Москві. Це вписується у загальну модель радянської політики — ліквідацію будь-яких автономних центрів політичної суб’єктності, незалежно від їх ідеологічної орієнтації.

Отримавши повний контроль над регіоном, радянська держава більше не потребувала раніше зручного для зовнішньої політики міфу про “окремий народ”. Навпаки, будь-які прояви відмінної національної ідентичності розглядалися як потенційна загроза політичній стабільності та територіальній цілісності СРСР. У цьому сенсі зникнення русинства з офіційного радянського дискурсу було не наслідком “українського національного проєкту”, а логічним етапом імперської уніфікаційної політики.

Попри це, в інтерпретаціях кон’юнктурних дослідників і в масовій свідомості відповідальність за насильницьку асиміляцію часто перекладається саме на українську ідентичність. Зокрема Александра Вікторек зазначає: “Нові комуністичні уряди запровадили офіційну класифікацію русинів як українців у межах України, Чехословаччини та Польщі. Школи, де навчання раніше велося російською або місцевими говорами, були перетворені на українські, а русинські організації — перейменовані. Внаслідок цього багато людей від самого початку сприймали українську ідентичність як елемент примусової політики комуністичного режиму — у політичному контексті, який часто був жорстоким”.

Водночас існують свідчення, що ускладнюють таке узагальнення. Зокрема професор Микола Мушинка, уродженець Пряшівщини, згадував, що виростав у русофільському с ередовищі, де ототожнення русин = русский було нормою, а його власна освіта формувалася в російськомовному культурному каноні в угорський і ранній совєтський період. Втім саме читання українських творів — насамперед Шевченкової «Катерини» — викликало глибоку емоційну реакцію його батьків і односелян, ставши для нього важливим імпульсом до переосмислення власної ідентичности.

Загалом, становище русинських груп у різних державах суттєво відрізнялося. Лемки з території післявоєнної Польщі були насильно виселені — частково — до Радянської України, частково на так звані “відновлені землі” Польщі внаслідок масової депортаці — операції “Вісла”. Ця метода позбавила переселенців можливості зберігати традиційний спосіб життя та сприяла швидкій асиміляції. Певні радикальні кола виправдовують цей вчинок як відплату поляків за волинську трагедію.

Для русинів у Словаччині совєтська модель “українізації” також не відповідала регіональним освітнім і культурним запитам. Запроваджувана літературна українська мова не узгоджувалася з місцевими мовними практиками, а закритість кордонів унеможливлювала живу комунікацію з совєтською Україною як культурним центром.

На самому Закарпатті етнічна й соціальна структура зазнала глибоких змін унаслідок асиміляційної політики Союзу, індустріалізації, міграцій та адміністративних практик, що остаточно зруйнували довоєнні форми локальної самоорганізації.

---

Незалежність

Після розпаду совєтської системи в Закарпатті майже миттєво відновилася вся строкатість політичних ідентичностей і програм. Одними з найактивніших носіїв ідеї так званого політичного русинства стали колишні функціонери компартійної номенклатури, які швидко переформатувалися під нові умови. Водночас ідеологічний ґрунт для цього процесу був закладений ще в період пізнього СССР, зокрема під час “відлиги”.

Доктор історичних наук Степан Віднянський у праці “Русинство в Україні: сепаратизм чи політичні маніпуляції?” (2017) наголошує, що ще наприкінці 1980-х років партійні медіа свідомо загострювали історичні, ментальні та культурні відмінності між Закарпаттям і сусідньою Галичиною. Паралельно просувалася ідея створення в області вільної економічної зони на базі підприємств союзного підпорядкування та іноземного капіталу, а для місцевих керівників організовувалися так звані “русинські семінари”, покликані сформувати ідеологічні кадри русинського сепаратизму. Показовим є й те, що обласна партійна номенклатура не чинила жодних перешкод проведенню 17 лютого 1990 року установчого зібрання культурно-освітнього Товариства підкарпатських русинів, яке вже за два дні було офіційно зареєстроване, тоді як реєстрацію обласної організації Народного Руху України місцева влада затягувала близько пів року.

У наступні десятиліття ця лінія проявлялася в серії маргінальних, але резонансних політичних акцій — від спроб просування ідеї автономії Закарпаття у 1991 році до самопроголошення “незалежності Карпатської Русі” головою так званого “Сойму підкарпатських русинів”, православним священником Дмитрієм Сидором у 2008 році під час його перебування в Мінську. Жодна з цих ініціатив не отримала масової підтримки місцевого населення, однак вони виявилися достатніми для підтримання інтересу до теми з боку зовнішніх і внутрішніх політичних акторів.

Кульмінацією цього процесу стало оприлюднення масиву приватного листування радника президента Російської Федерації Владислава Суркова — так звані Surkov Leaks, які українські хакерські спільноти (“КіберХунта” та інші) опублікували у жовтні 2016 року. Серед оприлюднених матеріалів містився документ під назвою “План із забезпечення федерального статусу Закарпаття”, який фактично описував сценарій перетворення Закарпатської області на автономне утворення під політичним і силовим контролем Москви.

За інформацією Служби безпеки України, цей документ, а також низка інших матеріалів із переписки Суркова, повністю збігалися з документами, вилученими СБУ раніше в межах кримінальних проваджень щодо закарпатського сепаратизму. Зокрема, текст “плану федералізації” майже дослівно відповідав матеріалам, знайденим у одного з організаторів русинського сепаратистського руху, який діяв під контролем російських спецслужб. Йдеться про Петра Гецка — одного з ключових фігурантів цього середовища, відомого тим, що ще з часів Революції Гідності відкрито виступав проти Майдану і називав себе “прем’єр-міністром Республіки Підкарпатська Русь”.

У січні 2014 року Гецко публічно звертався до Володимира Путіна із закликами ввести “миротворчі сили” та “нейтралізувати галицький нацизм у Закарпатті”, вимагаючи визнання незалежності так званої Республіки Підкарпатська Русь. Із весни 2014 року він фактично діяв у координації з кремлівськими структурами: переїхав до Москви, регулярно з’являвся в ефірах російських державних телеканалів і на окупованих територіях України. У своїх заявах Гецко стверджував, що має намір восени 2014 року проголосити “республіку”, не виключаючи силового сценарію, та публічно заявляв про нібито наявні людські й збройні ресурси для захоплення влади в області. Ці заяви концептуально збігаються з положеннями “плану федерального статусу Закарпаття”, виявленого в переписці Суркова.

Згідно з цим планом, Росія розглядала можливість створення на Закарпатті самопроголошеного автономного утворення — так званої “русинсько-угорської автономії” — шляхом силового захоплення регіональної влади. Підготовчий етап передбачав масштабне інформаційно-психологічне нагнітання напруженості: через анонімні листівки, написи на будівлях, чутки та інформаційні вкиди в соціальних мережах планувалося сформувати образ “геноциду русинів, угорців та інших національних меншин” з боку української держави. Окремо зазначалася необхідність тиску на місцевих чиновників, силовиків і бізнес-середовище шля-
хом погроз “жорстких санкцій” з боку сусідніх держав — Угорщини, Румунії та Словаччини — у разі спротиву “автономізації”.

Наступний етап передбачав відкриту силову фазу: одночасне захоплення адміністративних будівель в Ужгороді, Мукачеві та Хусті, включно з приміщеннями обласної державної адміністрації та підрозділів МВС і СБУ, після чого планувалося проголошення Тимчасового уряду русинсько-угорської автономії. Характерною деталлю є те, що склад цього “уряду” був сформований у Москві заздалегідь.

З огляду на географічну ізольованість Закарпаття від Росії, у плані окремо передбачалося залучення третьої сторони — Угорщини. Документ містив пряму вказівку “опрацювати питання залучення Угорщини до забезпечення захисту Закарпаття і Тимчасового уряду автономії шляхом введення угорських збройних сил під виглядом миротворців”. Для створення відповідного приводу пропонувалося використати медійні провокації, зокрема інсценування або використання жертв насильства як представників угорської громади з подальшим покладанням відповідальності на “бандерівців”, праві сили та проукраїнські спецслужби. Таким чином Москва намагалася створити формальне обґрунтування для зовнішнього втручання під прикриттям “захисту національних меншин”.

---

Безпекові ризики

Попри на перший погляд фантастичний характер описаних задумів, матеріали так званих Surkov Leaks переконливо свідчать, що подібні сценарії системно опрацьовуються на рівні вищого політичного керівництва РФ у співпраці з Угорщиною й досі. Йдеться не про марґінальні ініціативи окремих активістів, а про складову ширшої стратегії дестабілізації прикордонних регіонів України.

Ця логіка цілком узгоджується з висновками Тараса Кузьо, який ще у 2005 році наголошував, що Росія послідовно відтворює совєтську практику створення та підтримки потенційних “гарячих точок” у зонах етнічної чи регіональної чутливості. Автор порівнює такі кейси, як Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах і Придністров’я, з постсовєтськими спробами політизації ідентичностей у прикордонних регіонах України. Йдеться про навмисне конструювання або радикалізацію “окремішності”, яку в разі потреби можна використати як привід для зовнішнього втручання або тиску на центральну владу.

У цьому світлі події навколо Закарпаття постають як потенційне продовження знайомої моделі. Частина положень “Плану із забезпечення федерального статусу Закарпаття” фактично повторює інструментарій, застосований Росією в інших регіонах постсовєтського: інформаційні провокації, штучне нагнітання міжетнічної напруги, створення образу “утисків нацменшин” і підготовка силового сценарію під прикриттям “миротворчої місії”.

Показово, що окремі елементи цих планів знаходили практичне втілення у наступні роки. Так, у лютому 2018 року в Ужгороді відбулася спроба підпалу офісу Товариства угорців Закарпаття. Як встановило слідство, атаку здійснили найманці з польського ультраправого середовища, які діяли за координації осіб, пов’язаних із проросійськими структурами. Метою було розпалення міжнаціональної ворожнечі та створення інформаційного приводу для міжнародного тиску на Україну.

Ключового значення в цьому контексті набуває свіжа інформація про викриття у травні 2025 року угорської шпигунської мережі на Закарпатті. За даними СБУ, діяльність агентури була спрямована на збір розвідданих щодо обороноздатності регіону, виявлення вразливих місць у системах захисту, а також на вивчення суспільно-політичних настроїв місцевого населення — зокрема його потенційної реакції на гіпотетичне введення угорських “миротворців” або військових підрозділів.

У сукупності ці факти підтверджують, що Закарпаття й надалі перебуває в полі інтересів експансивних режимів як можливий простір для відкриття гібридного тиску чи відкритої агресії. В такій перспективі політичне русинство постає не як самодостатній суспільний рух, а як інструментальний наратив, здатний за сприятливих умов виконати ту ж функцію, яку в інших регіонах реалізовували під приводом “захисту співвітчизників” або “відновлення історичної справедливості”. Саме ця спадковість совєтсько-російських практик робить Закарпаття частиною ширшої геополітичної логіки Москви і Будапешту, в якій політичне русинство має стати зручним інструментом для виправдання інвазії.

---

Політичне русинство як ідеологічний проєкт зазнало поразки не через «зовнішній тиск», а через власні внутрішні суперечності. Повномасштабна війна Росії проти України остаточно позбавила його простору для маневру: будь-яка декларована або прихована солідарність із Москвою — зокрема ідея «триєдиного народу», від якої частина діячів нині поспіхом відмовляється, — стала політично токсичною й морально неприйнятною. Додатково дискредитувала цей рух співпраця окремих русинських структур з угорськими спецслужбами, що перевела питання ідентичності з культурної площини у сферу інструментальної геополітики.

Водночас крах політичного русинства не означає заперечення регіональної своєрідності Закарпаття. Навпаки, повне прийняття місцевих особливостей, побутових практик, усної традиції, регіональних форм самоопису є необхідною складовою здорового процесу формування ідентичності. Історичний досвід показує, що перехід від регіональної ідентичності до національної є природним шляхом розвитку спільноти, а не насильницьким актом чи «відмовою від себе».

Русинська ідентичність у діаспорних середовищах формується за іншою логікою, ніж у регіоні походження. Відірваність від щоденної мовної практики, соціальних зв’язків і локального культурного контексту унеможливлює її природний розвиток. У таких умовах ідентичність або фіксується в архаїчних формах, або набуває ідеологічного характеру, що робить її особливо вразливою до зовнішнього політичного впливу.

Таким чином, питання майбутнього Закарпаття не зводиться до протиставлення «регіонального» й «національного». Йдеться про поступове включення регіональної специфіки в ширший український ідентифікаційний простір, де локальна відмінність не заперечується, але втрачає статус політичного інструмента. Саме цей процес, а не відтворення штучних і залежних проєктів ідентичності, визначає реальні траєкторії розвитку спільноти.

---