Перша жінка-офіцер: незламний шлях Олени Степанів

Олена Степанів перша жінка офіцер — постать, яка стала символом української військової історії та активної залученості жінок до визвольної боротьби українського народу. Її ім’я можна сміло внести в список найвизначніших українок XX століття, чия постать поєднала військовий чин, наукову працю та досвід опору імперії. Вона увійшла в історію як перша жінка-офіцер в українських військових формаціях XX століття, здобувши звання хорунжої у лавах Українських січових стрільців та Української галицької армії. У роки Першої світової війни її світлини та поштівки поширювалися в Австро-Угорщині та за її межами, а сам образ жінки-воячки набув широкої популярності серед української молоді. За спогадами сучасників, її фотографії зберігали навіть у Петербурзі, попри загрозу переслідувань з боку царської влади.
Відзначившись у боях на горі Маківка та отримавши срібну медаль “За хоробрість”, Степанів згодом присвятила себе науковій діяльності, здобувши докторський ступінь у галузі географії. Її праці, зокрема монографія “Сучасний Львів”, стали важливим внеском у розвиток української транспортної географії та геополітичного осмислення простору Центрально-Східної Європи. Вчена однією з перших серед українських дослідників обґрунтувала значення Львова як стратегічного вузла між Балтійським і Чорним морями.

Радянська система зробила все, щоб приректи її ім’я на забуття. У 1949 році Олену Степанів заарештували, понад двісті книг з її бібліотеки було знищено як “націоналістичні”, а саму дослідницю у шістдесятирічному віці відправили на виснажливі торфорозробки до мордовських таборів. Після повернення з ГУЛАГу вона жила у скромному будинку у Львові, позбавлена можливості повноцінно працювати та продовжувати наукову діяльність. Протягом десятиліть її ім’я залишалося маловідомим і витісненим із публічної пам’яті.

Сьогодні повернення постаті Олени Степанів до українського історичного простору набуває особливого значення. Її ідеї Балто-Чорноморської взаємодії перегукуються із сучасними концепціями регіональної інтеграції, зокрема з Ініціатива Тримор’я. Водночас її життєвий шлях став символом інтелектуальної витривалості, громадянської відповідальності та вірності власним принципам — навіть у часи репресій, війни та історичного забуття.

Загартована історією: шлях жінки-воїна
Початок XX століття в Європі став епохою глибоких політичних і суспільних трансформацій. Передчуття великих змін охоплювало різні сфери життя, а національні рухи Центрально-Східної Європи поступово формували нові моделі громадянської відповідальності та політичної участі. У Галичині цей процес супроводжувався піднесенням української національної свідомості, розвитком товариств “Просвіта”, “Сокіл” і Наукового товариства імені Шевченка, які виховували молоде покоління в дусі самоорганізації, дисципліни та служіння громаді.

Олена народилася в родині греко-католицького священника на Перемишлянщині. З юних років вона поєднувала гуманітарні зацікавлення з виразним вольовим характером і прагненням до активної громадської діяльності. Важливу роль у її формуванні відіграла участь у спортивно-патріотичному товаристві “Сокіл”, де вона організувала одну з перших жіночих стрілецьких груп. Навчання у Львівському університеті під керівництвом Михайла Грушевського та Степана Рудницького сформувало її інтелектуальний світогляд і зацікавлення історією та географією.

Початок Першої світової війни поставив перед Оленою вибір, який суперечив суспільним уявленням про роль жінки того часу. Намір вступити до війська викликав значний спротив і недовіру, адже військова служба залишалася винятково чоловічою сферою. Попри це, вона систематично готувала себе до фронтових умов: проходила фізичні вправи, відвідувала заняття з військової підготовки, опановувала основи медичної допомоги та поводження зі зброєю.

У спогадах сучасників і пізніших переказах збереглася версія, що для оформлення військових документів Олена сфотографувалася у чоловічому однострої, аби полегшити вступ до легіону. Хоча цей епізод не має повного документального підтвердження, він став частиною історії про жінку, яка змогла подолати ґендерні бар’єри та здобути офіцерське звання в українських військових формаціях.

Військова служба стала для Степанів випробуванням фізичної витривалості та психологічної стійкості. Під час бойових дій у Карпатах стрільці здійснювали багатокілометрові переходи в складних зимових умовах, а бої за гору Маківка стали одним із ключових епізодів її фронтової біографії. За свідченнями сучасників, Степанів брала участь у допомозі пораненим та користувалася авторитетом серед стрілецтва. Її відзначили срібною медаллю “За хоробрість”.

У 1915 році вона потрапила в російський полон і пройшла через табори в Ташкенті та інших містах Російської імперії. Важкі умови утримання серйозно підірвали її здоров’я. Попри це, Степанів зберегла внутрішню стійкість і після звільнення у 1917 році повернулася до громадської та військової діяльності.

Другим великим випробуванням у житті Степанів стали радянські репресії. У 1949 році її заарештували за звинуваченням у “буржуазному націоналізмі” та засудили до десяти років таборів. Значну частину ув’язнення вона провела в мордовських таборах, працюючи на важких торфорозробках.

Навіть у цих умовах Степанів не припиняла інтелектуальної праці. За спогадами близьких, вона займалася математикою, вивчала іноземні мови та намагалася підтримувати внутрішню дисципліну як форму спротиву деградації, на яку була спрямована табірна система. Після звільнення через погіршення стану здоров’я вона повернулася до Львова, однак залишалася під постійним наглядом радянської влади та була фактично усунута від повноцінної наукової діяльності. Попри пережиті репресії, Степанів зберегла вірність власним переконанням і для багатьох сучасників стала символом незламності української інтелігенції XX століття.

Стратегічне бачення Олени Степанів
Після завершення активної військової та громадської діяльності Олена Степанів присвятила себе науці, зосередившись на дослідженнях у галузі географії, економіки простору та транспортних зв’язків. Здобувши докторський ступінь у галузі географії, вона сформувалася як одна з помітних українських дослідниць міжвоєнного періоду, поєднавши академічну працю з ширшим геополітичним баченням ролі України у Центрально-Східній Європі.

Особливе місце в її науковому доробку посідає праця “Сучасний Львів” (1943), у якій Степанів розглядала місто не лише як культурний центр, а і як важливий транспортний та економічний вузол. Вона звертала увагу на географічне положення Львова на перетині шляхів між Балтійським і Чорним морями, підкреслюючи його значення для торгівлі, комунікації та міжнародних зв’язків. У своїх працях дослідниця аналізувала транспортні коридори, що сполучали порти Балтики — Данциґ і Кеніґсберґ — із чорноморським регіоном через Львів, Одесу та Констанцу.

Для української географічної думки того часу такий підхід був новаторським, адже Степанів розглядала простір не лише як територію, а як систему взаємопов’язаних економічних, політичних і культурних процесів. Її дослідження стали важливим внеском у розвиток української транспортної географії та раннього геополітичного осмислення регіону.

Не менш показовою є її праця “Крим — ключ до Чорного моря” (1943), у якій Степанів аналізувала стратегічне значення Кримського півострова для безпеки та контролю над чорноморським простором. Вона наголошувала, що володіння Кримом має вирішальне значення для політичного й військового впливу в південній частині Східної Європи, а роль Севастополя як воєнно-морської бази не може бути повністю компенсована іншими портовими містами регіону. Її оцінки сьогодні сприймаються як напрочуд актуальні в контексті сучасної російсько-української війни та боротьби України за контроль над власним морським простором.

Погляди Степанів на Балто-Чорноморські зв’язки можна розглядати як ранню спробу осмислення України у ширшому регіональному контексті. Її уявлення про важливість транспортного коридору “Північ — Південь”, економічної інтеграції та стратегічного значення Центрально-Східної Європи перегукуються із сучасними міжнародними ініціативами, зокрема Ініціатива Тримор’я. Водночас значення її праць полягає передусім у тому, що вони демонструють появу українського геополітичного мислення як самостійної інтелектуальної традиції ще в першій половині XX століття.

Наукова спадщина Олени Степанів свідчить про її здатність мислити стратегічними категоріями та поєднувати академічне дослідження з розумінням історичних і політичних процесів. Її праці залишаються важливим джерелом для осмислення місця України в європейському просторі та історії української географічної науки.

У лещатах системи
Другий період “полону” в житті Олени Степанів став випробуванням не лише фізичної витривалості, а й самої можливості зберегти власну ідентичність як української вченої та учасниці визвольного руху. Радянська репресивна система прагнула не просто ізолювати Степанів, а витіснити її ім’я з наукового й суспільного простору, знищивши пов’язані з нею архіви, бібліотеку та пам’ять про її діяльність.

У грудні 1949 року Олену Степанів і її сина, історика Ярослава Дашкевича, було заарештовано. Слідство інкримінувало їй участь в “антирадянській націоналістичній діяльності” та зберігання “ворожої літератури”. Одним із найтрагічніших епізодів стала конфіскація та знищення її особистої бібліотеки й архіву. У лютому 1950 року органи МҐБ спалили понад двісті томів книжок, серед яких були праці Михайла Грушевського, історичні видання, стародруки та матеріали з української історії й культури. Разом із книгами було втрачено частину особистого архіву Степанів — листування, фотографії та документи, пов’язані з періодом визвольних змагань.

Попри вимогу прокуратури засудити її до двадцяти п’яти років ув’язнення, Степанів отримала десять років таборів. Значну частину терміну вона провела в мордовських таборах. Водночас навіть у цих обставинах вона намагалася зберегти інтелектуальну дисципліну: займалася математикою, читала, вивчала іноземні мови та підтримувала листування з близькими. Після дострокового звільнення за станом здоров’я у 1956 році Степанів повернулася до Львова, однак фактично залишалася під наглядом радянських органів. Їй не дозволяли повноцінно працювати за фахом, а конфісковане майно та житло так і не були повернуті. Останні роки життя вона провела у скромному будинку на вулиці Козацькій, де мешкала разом із сином.

Попри складні умови та тривале вимушене замовчування, Степанів залишалася важливою моральною постаттю для українського інтелігентського середовища. Її життєвий шлях став прикладом стійкості людини, яка пройшла через війни, полон, табори та політичні переслідування, але не зреклася власних переконань. Після смерті у 1963 році її ім’я ще довго залишалося поза офіційною радянською історіографією, однак збережена спадщина та праця її сучасників і дослідників повернули пані Олену до української культурної пам’яті.

Архівна спадщина
Сьогодні постать Олени Степанів повертається до українського історичного простору значною мірою завдяки праці її сина — історика Ярослава Дашкевича — та збереженим матеріалам Меморіальної бібліотеки-архіву Ярослава Дашкевича. Цей архів є не лише важливим науковим джерелом, а й унікальним свідченням долі української інтелігенції XX століття, яка пережила війни, репресії та систематичні спроби знищення культурної пам’яті.

Як ми вже згадували, доля її особистої бібліотеки та архіву була драматичною. Після арешту 1949 року радянські органи конфіскували значну частину її книжок, документів і приватного листування. Частину матеріалів було знищено, а деякі книги, за спогадами очевидців, опинилися просто на вулиці після обшуків у помешканні родини. Завдяки небайдужим людям вдалося врятувати окремі примірники, які згодом стали частиною фондів львівських архівів і бібліотек, зокрема бібліотеки імені Василя Стефаника.

Архівна спадщина Олени Степанів охоплює кілька важливих напрямів, що дозволяють побачити її життя в різних вимірах — особистому, військовому, науковому та суспільному.

Епістолярна спадщина. Особливу цінність становить листування з Ярославом Дашкевичем та близькими людьми. У листах, написаних у роки таборів і після звільнення, поєднуються щоденні переживання, інтелектуальні роздуми та прагнення зберегти людську гідність у нелюдських умовах.

Фотографії та візуальні матеріали. Світлини Степанів у стрілецькому однострої стали одним із найвідоміших образів українського жіночого військового руху початку XX століття. Її фотографії поширювалися в Галичині та за її межами, а сьогодні залишаються важливими історичними документами, які фіксують появу жінки-воячки в українському публічному просторі.

Особисті речі та матеріальні свідчення. Окрему частину спадщини становлять предмети повсякденного життя: табірний одяг, вишиті речі, записники, побутові дрібниці та предмети, які супроводжували Степанів упродовж останніх років життя. Саме ці речі надають архіву особливої людської вимірності та дозволяють побачити за історичною постаттю конкретну людину з її досвідом втрат, боротьби та виживання.

Важливим елементом збереження пам’яті про Степанів стали також і ніціативи зі створення меморіального простору та впорядкування її архівної спадщини. Матеріали, пов’язані з ушануванням її імені, — від мистецьких робіт до музейних проєктів — свідчать про поступове повернення Олени Степанів до української культурної пам’яті після десятиліть радянського замовчування.

Архівна спадщина Степанів сьогодні є не лише джерелом для історичних досліджень. Вона нагадує про крихкість культурної пам’яті та водночас про здатність суспільства відновлювати втрачені імена й сенси навіть після тривалих періодів репресій і забуття.

Цінність спадщини Олени Степанів у сучасному державотворенні
Наукова та життєва спадщина Олена Степанів сьогодні виходить далеко за межі індивідуальної біографії й дедалі частіше розглядається в ширшому контексті української політичної, інтелектуальної та культурної історії XX століття. Її праці та життєвий досвід дають змогу простежити формування українського геополітичного мислення, а також зрозуміти, як представники української інтелігенції намагалися осмислити місце України в європейському просторі ще задовго до появи сучасних інтеграційних концепцій.

Одним із найбільш актуальних аспектів її наукового доробку залишається бачення України як важливого простору взаємодії між Балтійським і Чорним морями. У своїх працях Степанів підкреслювала значення транспортних маршрутів, економічних зв’язків та стратегічного положення Львова у системі європейських комунікацій. Сьогодні ці ідеї перегукуються із сучасними інфраструктурними та геополітичними проєктами Центрально-Східної Європи, зокрема з ініціативою Тримор’я та розвитком транспортного коридору Via Carpatia.

Не менш актуальним залишається її аналіз стратегічного значення Криму та Чорноморського регіону, де Степанів наголошувала, що контроль над Кримським півостровом має визначальний вплив на безпеку й політичний баланс у південній частині Східної Європи. У контексті сучасної російсько-української війни ці міркування набули нового звучання, а її тексти дедалі частіше сприймаються як рання спроба українського осмислення геостратегічної ролі Чорного моря.

Водночас значення постаті Олени Степанів полягає не лише в її наукових працях. Її життєвий шлях став прикладом інтелектуальної стійкості та здатності зберігати внутрішню свободу навіть в умовах тоталітарного знеособлення. Переживши війни, полон, радянські репресії та роки замовчування, вона не відмовилася від власних переконань і продовжувала працювати над собою навіть у таборах ГУЛАГу, де займалася самоосвітою та вивченням мов.

Сьогодні постать Степанів також відіграє важливу роль у переосмисленні місця жінки в українській історії. Її участь у військовому русі, науковій діяльності та громадському житті руйнує усталені уявлення про другорядну роль жінок у процесах державотворення й визвольної боротьби. Вона стала одним із символів покоління, яке поєднувало національну ідею з особистою відповідальністю та науковою діяльністю.

Поступове повернення імені Олени Степанів у публічний простір — через дослідження, меморіальні ініціативи, назви вулиць і освітніх установ — є частиною ширшого процесу відновлення історичної пам’яті про діячів українського XX століття, чиї біографії тривалий час залишалися викресленими з офіційної історії. Її спадщина сьогодні є не лише предметом наукового зацікавлення — це важливий елемент сучасного осмислення української державності, культури та історичної тяглості.

Читайте також:
“Далекі обрії Софії Яблонської: історія першої тревел-блогерки”
“Степан Бандера — людина свого часу”