Празький дводенний хакатон став майданчиком для обговорення майбутнього європейської безпеки. Розробники, інженери та військові експерти в інтенсивному форматі спільно працювали над розв’язанням складних технологічних завдань і створенням нових продуктів.
Подія відбулась за участі українських військових, адже сьогодні Україна є визнаним світовим лідером у сфері оборонних інновацій. Наші розробки — від безпілотників до систем великої дальності — проходять перевірку не на полігонах, а в реальних бойових умовах. Одними з тих, хто формує цей унікальний досвід, є представники бригади “Азов”.
У цій розмові з Микитою Пузем ми детально обговоримо проєкт 4308 — інноваційний бізнес- кластер і фреймворк, що через цивільні інструменти та соціальне підприємництво забезпечує потреби військових. Ми поговоримо про те, як українська військова експертиза стає цінним експортним ресурсом для країн НАТО та чому гнучкість наших розробок є ключем до сучасної системи колективної безпеки.
— Розкажіть про проєкт 4308, який ви презентували на хакатоні.
— 4308 — це новий проєкт, який ми запустили на початку цього року. Насамперед це не окрема компанія, а радше фреймворк, бізнес-кластер, що створює нові механізми забезпечення нашої бригади через цивільні інструменти.
У нас уже є фандрейзинговий підрозділ Azov One — благодійний фонд, який залучає кошти на закупівлю обладнання. Але ми розуміємо, що покладатися лише на благодійні внески — не найстійкіша модель. Саме тому виникла ідея 4308.
Сьогодні це кластер різних бізнесів, якими керують або наші давні друзі, яким ми повністю довіряємо, або ветерани бригади. Усі вони працюють за принципом social enterprise — соціального підприємництва. Частина прибутку таких бізнесів від початку закладена на підтримку бригади. Фактично ми створюємо власні джерела фінансування для забезпечення наших підрозділів.
Один із прикладів — бренд одягу 4308. Він одночасно виконує кілька функцій. З одного боку, це комерційний продукт, який приносить прибуток, частина якого спрямовується на потреби бригади. З іншого — це публічна маніфестація підтримки. Люди, які носять цей одяг, демонструють спільність цінностей із нами.
Під брендом 4308.TECH також працюють два хаби — у Києві та Львові. Це простори, де розташовані магазини мерчу, кав’ярні, майданчики для проведення заходів. Усі ці проєкти також розвивають люди, пов’язані з бригадою, зокрема ветерани.
Окремий напрям, до якого я особисто долучений, — надання української військової експертизи приватному оборонному сектору. Під брендом 4308 наші партнери створили консалтингову компанію, яка залучає наших ветеранів і чинних операторів до роботи як експертів. Вони оцінюють та випробовують продукцію українських і закордонних компаній, надаючи якісний, структурований зворотний зв’язок. Компанія працює з виробниками оборонної продукції на комерційній основі, а прибуток після покриття операційних витрат спрямовує на забезпечення підрозділів, представники яких долучаються до цієї роботи.
— Як виникла така комплексна ідея?
— Насправді вона сформувалася дуже органічно. Наші друзі шукали різні механізми підтримки бригади й розуміли, що просто створювати бізнес заради бізнесу немає сенсу. Кожен проєкт повинен нести додаткову цінність. Важливо уточнити, що це не бізнеси бригади, а незалежні ініціативи людей, які знайшли такі механізми й запустили їх за нашої підтримки.
Якщо говорити про бренд одягу, то він просуває концепцію Total Defense і формує цивільну спільноту навколо “Азову”. Це не лише про продаж речей, а й про створення довгострокової культури підтримки.
Те саме стосується й оборонних технологій. Це і додаткове фінансування для забезпечення бригади, і можливість спрямовувати розвиток індустрії у правильному напрямі, допомагаючи створювати якісніші продукти для поля бою. Водночас це підсилює наших партнерів, адже вони отримують доступ до рішень, перевірених в реальних бойових умовах. Для нас це важлива місія.
— Які українські технологічні рішення здатні сформувати сучасну систему безпеки для країн-партнерів і НАТО?
— Передусім варто згадати розвиток безпілотних ударних і розвідувальних засобів середньої та великої дальності. Україна сьогодні, на мою думку, займає лідерські позиції у створенні високотехнологічних систем ураження на дистанціях понад 100 кілометрів. Саме цей напрям може стати одним із ключових експортних продуктів українського оборонно-промислового комплексу та допомогти союзникам у переозброєнні.
Другий напрям — антидронові системи, зокрема дрони-перехоплювачі. Але лише за умови, що вони відповідають сучасним умовам війни. В Україні такі рішення проходять перевірку безпосередньо в бойових умовах. Водночас наші партнери нерідко закуповують техніку з чудовими заявленими характеристиками, яка в реальних бойових умовах виявляється недостатньо ефективною. Саме тут український досвід є надзвичайно цінним.
Хорошим прикладом є спільні підприємства (joint ventures), які вже створюються між українськими та європейськими компаніями. Українські розробники пропонують перевірені рішення, а європейські партнери забезпечують виробничі можливості. У результаті виграють обидві сторони: Україна отримує можливість масштабувати виробництво, а країни-партнери — сучасні системи, адаптовані до реальних умов війни.
— Чи можемо говорити про проблеми, які заважають масштабуванню українських військових технологій для Європи?
— Так, таких проблем кілька. Перша — кадровий дефіцит. Українському оборонно-промисловому комплексу бракує людей, насамперед інженерів. Це однаково відчувають і виробники, і армія.
Друга проблема — недостатня індустріальна база. Україна має величезну конкурентну перевагу в тому, що створює рішення, максимально релевантні реальним потребам фронту. Проте ми не маємо тієї багаторічної наукової та виробничої інфраструктури, яка існує, наприклад, у Німеччині: потужних технічних університетів, лабораторій, дослідницьких центрів, сталих програм підтримки інновацій. Багато розробок створюються завдяки приватним інвестиціям, що також обмежує темпи розвитку. Саме тому спільні підприємства з європейськими компаніями можуть стати важливою відповіддю на цей виклик.
Третя проблема — фрагментація галузі. Сьогодні в Україні працюють тисячі компаній, які виробляють продукцію для оборонної сфери. Часто вони розробляють дуже схожі рішення, але кожне має власні сильні сторони й недоліки.
Наприклад, мультикоптерні дрони виробляють сотні компаній. Було б значно ефективніше об’єднати накопичену експертизу, стандартизувати виробництво та зосередитися на створенні кількох справді найкращих моделей. Тоді замість сотень виробників, які випускають невеликі партії, можна було б мати кілька потужних компаній із масштабним виробництвом, єдиними стандартами якості, логістики та контролю. Саме так, на мою думку, має розвиватися українська оборонна індустрія.
— Після резонансної заяви генерального директора Rheinmetall Арміна Паппергера, який зневажливо назвав українських виробників дронів “домогосподарками з 3D-принтерами на кухні”, виникла дискусія про те, чи не недооцінює європейський оборонно-промисловий комплекс українські інновації та досвід асиметричної війни. Як Ви думаєте, що заважає Європі імплементувати асиметричні безпекові рішення, якими Україна вже володіє?
— Справа не в окремих емоційних реакціях чи заявах. Проблема значно глибша. Історично військові структури та оборонно-промисловий комплекс були надзвичайно інертними системами. Це великі, складні організації, які повільно адаптуються до змін. На жаль, у більшості наших партнерів ця модель досі зберігається.
Водночас уже є позитивні сигнали: тривають реформи, з’являються спроби адаптуватися до нової реальності. Але, на мою думку, цей процес міг би відбуватися значно швидше.
Найкраще це видно на прикладі оборонних закупівель. У більшості країн НАТО стандартний цикл — це тендер і постачання через три-чотири роки. Для мирного часу це було нормально. Але сьогодні цикл військових інновацій виглядає зовсім інакше.
В Україні від появи нової ідеї до її успішного бойового застосування проходить приблизно чотири місяці. За таких темпів дуже важко планувати закупівлі на роки вперед. Наприклад, чи можемо ми сьогодні впевнено сказати, що через шість років нам будуть потрібні саме такі танки, які ми проєктуємо зараз? Не факт. Війна змінюється настільки швидко, що багато нинішніх уявлень можуть втратити актуальність.
Саме тому головною проблемою я вважаю недостатню гнучкість системи закупівель. У багатьох країнах навіть створення експериментального підрозділу для випробування нових технологій або навчання роботі з FPV-дронами пов’язане зі значною бюрократією. Часто вона має об’єктивні причини, але водночас істотно уповільнює впровадження інновацій.
Система залишається надто великою й складною, щоб швидко реагувати на зміни. Проте, спілкуючись із представниками армій наших партнерів, я бачу, що поступові зміни все ж відбуваються, проте їхній темп залишається недостатнім.
— Якщо дивитися на перспективу найближчого десятиліття, якою ви бачите роль України в системі колективної безпеки Європи?
— Я не хотів би навішувати ярлики на кшталт “ключовий гравець” чи “стратегічний партнер”. Натомість можу окреслити напрями, у яких, на мою думку, Україна має розвиватися в довгостроковій перспективі.
Перший — це виробництво та експорт високотехнологічних засобів середньої та великої дальності. Україна вже сьогодні має унікальні компетенції в цьому напрямку, і вони можуть стати важливим елементом переозброєння країн-партнерів.
Другий — це експорт української військової експертизи. Якщо уявити сценарій припинення або заморожування війни, на ринку праці з’явиться велика кількість людей із реальним бойовим досвідом. Це надзвичайно цінний ресурс. Важливо створити умови, щоб ця експертиза працювала і для українського, і для міжнародного оборонно-промислового сектору.
Йдеться не про експорт окремих виробів, а про експорт знань і практичного досвіду. Це можуть бути консалтингові компанії, аналітичні центри (think tanks), експертні програми, які допомагатимуть закордонним виробникам адаптувати свої рішення до сучасної війни та отримувати чесний, практичний зворотний зв’язок від людей, які безпосередньо воювали.
— Чи має Україна достатньо важелів, щоб забезпечити розвиток такого експорту військової експертизи?
— Не можу сказати, що маю достатню компетенцію, щоб однозначно відповісти на це запитання. Я лише хотів би, щоб саме такий сценарій став можливим.
Мені здається, що вирішальну роль тут відіграватимуть економічне відновлення країни та розвиток оборонної промисловості. Якщо активна фаза війни завершиться або буде заморожена, Україна отримає можливість перейти від розв’язання суто тактичних завдань до стратегічного планування.
Саме тоді одним із головних стратегічних напрямів має стати розвиток і міжнародне поширення української військової експертизи. Це той ресурс, який Україна вже має і який може стати її довгостроковою конкурентною перевагою.
— Як знайти баланс між відкритою співпрацеюта захистом чутливої інформації?
— У сучасному світі приховувати інформацію стратегічного характеру стає дедалі складніше. З розвитком інтернету й глобального інформаційного простору тривале збереження таких переваг у секреті практично неможливе.
Тому я більше вірю в ефективність обміну досвідом і співпраці — як через спільні підприємства (joint ventures), так і через горизонтальні зв’язки між компаніями та військовими підрозділами. Безумовно, існує інформація, яка потребує захисту. Але треба розуміти, що жодна технологічна перевага не залишатиметься секретною надовго.
Хороший приклад — розвиток дронів-перехоплювачів для боротьби з розвідувальними безпілотниками. Після появи цієї тактики Україна кілька місяців мала суттєву перевагу. Однак із масштабуванням технології приховувати її стало неможливо. Противник почав адаптуватися, шукати способи протидії, а ми — відповідати новими рішеннями.
Саме так і працює сучасна війна: постійний цикл взаємної адаптації. Ми створюємо нове рішення, противник знаходить спосіб його нейтралізувати, після чого ми шукаємо наступне вдосконалення. На оперативному рівні інформацію, звісно, необхідно захищати. Не варто публічно розповідати про успішні тактики, поки вони ще дають перевагу. Але потрібно розуміти: рано чи пізно ця інформація все одно стане відомою.
Тому інноваційне мислення має бути безперервним. Щойно певне рішення почало ефективно працювати, потрібно вже думати про те, що робити після того, як противник знайде до нього протидію.
Саме швидкий цикл інновацій дозволяє зберігати перевагу. Я б сказав, що це питання насамперед правильного мислення, а не спроб зберегти все в абсолютній таємниці.
— Чи існує ризик, що західні компанії отримають українські напрацювання й фактично використають їх у власних інтересах, залишивши Україну лише полігоном для випробувань?
— Так, це справді стратегічний виклик. Водночас співпраця залишається необхідною. Український оборонно-промисловий комплекс сьогодні не зможе достатньо швидко масштабуватися без доступу до потужної європейської індустріальної бази. Саме в цьому й полягає головна перевага співпраці України та Європи.
На мою думку, це має бути модель win-win. Наскільки мені відомо, вже існують правові механізми, які дозволяють захищати права інтелектуальної власності та інтереси обох сторін.
Водночас важливо пам’ятати, що ми працюємо над спільними безпековими завданнями. Якщо європейські компанії зароблятимуть на державних контрактах, створюючи справді ефективні оборонні рішення, і водночас українські компанії також розвиватимуться та отримуватимуть прибуток, я не бачу в цьому жодної проблеми.
Здорова конкуренція — це завжди рушій розвитку. Вона стимулює інновації й не дозволяє галузі зупинитися. Головне, щоб результатом були реальні технології та рішення, а не красиві презентації без практичної цінності.
— Наш часопис багато пише про політику, культуру та питання ідентичності. Ми переконані, що ця війна відбувається насамперед за ідентичність. Як ви оцінюєте процеси формування сучасної української національної ідентичності?
— Я вважаю, що за останні роки українська нація вже заслужила свою репутацію власними діями. Ми сформували достатньо міцну основу сучасної української ідентичності. Далі головне — підтримувати цей процес.
Водночас я не вважаю правильним нав’язувати цю ідентичність людям, які ще не готові її прийняти. У довгостроковій перспективі Україну рухатимуть уперед саме пасіонарні люди — ті, хто щиро поділяє ці цінності або відкрив їх для себе під час війни. Саме вони формуватимуть майбутнє країни.
Це органічний процес. Для тих, хто готовий підтримувати Україну й працювати заради її розвитку, внутрішня мотивація вже сформувалася. Звичайно, держава може створювати сприятливе середовище для розвитку такої спільноти, але вирішальним усе одно залишається особисте усвідомлення. Якщо воно вже є — людина працюватиме на розвиток країни. Якщо ж його немає, штучно сформувати його навряд чи можливо.
