Микола Леонтович та історія «Щедрика» — це захопливий літопис того, як українська народна мелодія перетворилася на всесвітньо відомий різдвяний гімн «Carol of the Bells». Видатний український композитор та хоровий диригент присвятив життя акапельному мистецтву, створивши фінальну версію свого шедевра у 1914 році (прем’єра відбулася у 1916-му).
За свій віртуозний підхід до хорового виконавства Леонтович отримав на Заході прізвисько «український Бах». Проте доля генія була трагічною: 23 січня 1921 року його життя обірвав постріл агента радянських спецслужб. Попри намагання режиму стерти пам’ять про митця, музика Леонтовича виявилася сильнішою за кулі, об’єднавши покоління та ставши найпотужнішим інструментом української культурної дипломатії у світі.
У творчості Леонтовича чітко виявився подвійний сенс: з одного боку – глибока патріотична посвята народній традиції, з іншого – прагнення говорити зі світом універсальною мовою мистецтва. Саме твори Леонтовича стали першопрохідцями української музики у світовому контексті. “Щедрик” і до сьогодні звучить на камерних сценах і у філармоніях, підводячи нас до думки, що музика може бути могутнім інструментом впливу на глобальну авдиторію.
“Щедрик”: від Леонтовича до світової слави
Щедрівка “Щедрик” мала довгий і захопливий шлях від київського театру до найвідоміших концертних залів світу. Ця пісня вирізнялася не лише прекрасною мелодією, а й силою свого символізму: у ній через образ щедрувальника співається про багатство, врожай і добробут. За словами дослідників, саме “Щедрик” став культурним феноменом, що вже більше століття замиловує як українців, так і закордонних слухачів. Після створення “Щедрика” Леонтович займався педагогікою та музичною діяльністю в Києві, але світову популярність йому приніс початок діяльності Української республіканської капели.
Наприкінці 1918 року уряд Симона Петлюри поставив амбітну задачу: показати світові існування та культурну самобутність новоствореної Української Народної Республіки. Одним із інструментів стало створення мистецького хору – під орудою талановитого диригента Олександра Кошиця – і відправлення його у західне турне. Уже з перших концертів “Щедрик” став улюбленим твором капели, захоплюючи аудиторії своєю мелодійністю й енергетикою. За два роки (1919–1921) Українська Республіканська Капела провела понад 200 концертів у 45 містах 10 країн Західної Європи. У списку міст – Прага, Відень, Париж, Лондон, Варшава, Будапешт та інші (у числі – багато європейських столиць). Саме там, часто на найпрестижніших сценах (“Konzerthaus” у Відні, “Salle Gaveau” у Парижі, “Queen’s Hall” у Лондоні тощо), звучав український “Щедрик” і закохував у себе слухачів. Такі мистецькі ініціативи Симона Петлюри дали змогу “через музику” розповісти світові про існування української держави і доводять свою дієвість до сьогодні.
Виступ Української Республіканської Капели (хор Кошиця) на західній сцені у 1919–1920 роках – найкращі співочі голоси УНР промовляли про Україну перед європейськими елітами. Хор виступав не в національних строях, а в елегантних фраках, доводячи, що “Україна — не сільська, а європейська нація”.
Не менш знаковим було й американське турне капели Кошиця. У жовтні 1922 року “Щедрик” прозвучав уперше для північноамериканської аудиторії – на престижній сцені Carnegie Hall у Нью- Йорку. Після цього колектив (тепер уже як “Ukrainian National Chorus”) проїхав через понад 150 міст США та Канади з майже 500 концертами. Після цього тріумфу мотив “Щедрика” міцно вкоренився навіть у джазовій музиці, його можна почути у відомому стандарті “Summertime”. Американці, захоплені мелодією Леонтовича, вперше записали її ще у 1922 році, хоча й часто називали “Щедрик” народною російською піснею.
Невдовзі (1936 р.) американець українського походження Пітер Вільгушкі (Петро Вільговський) написав англомовний текст під назвою “Carol of the Bells”, після чого твір став символом різдвяних свят у всьому світі. Так “Щедрик” Леонтовича, пройшовши шлях від українського театру до американських радіоефірів, підняв українську пісенну спадщину на найвищий щабель світової популярності.
Капела Кошиця: українська культурна дипломатія
Діяльність капели Олександра Кошиця – успішний зразок культурної дипломатії УНР. Інструментом “м’якої сили” вона стала цілком свідомо. Як наголошують дослідники, у міжнародних відносинах культурна дипломатія розглядається саме як складова м’якої сили держави: вона допомагає формувати імідж країни, зміцнювати довіру та досягати зовнішньополітичних цілей. Саме за таких підходів України учасники капели влаштовували своєрідні концерти–”презентації”: програми цих концертів починалися виконанням гімну країни та супроводжувалися українською символікою, щоб глядач зрозумів – це посланці нової держави. Уже у першій європейській гастролі рецензенти зазначали: “Україна — не Росія”, а голос її народу в музиці – відмінний від інших. Цей меседж був чітким: українці показали Європі “душу і музичну творчість свого народу”, бо поїздка мусила бути “пропагандистською у зв’язку з національно-державним відродженням України” (як згадував у щоденнику сам Кошиць).
Капела перевершила всі очікування. Після двох років концертів українську культуру у Європі обговорювали усі – від простих слухачів до голів держав і прем’єр-міністрів. За підсумками турне було зроблено понад 1300 публікацій у зарубіжній пресі, у сотнях рецензій фігурували компліменти на адресу українського мистецтва. Австрійська газета писала, що українська “культурна зрілість має стати для світу легітимацією її політичної незалежності”. Бельгійські критики після одного з виступів навіть вигукували: “Слава Україні! Слава її мистецтву!”. У сукупності це демонструє: українська музика, втілена “Щедриком” та іншими хоровими творами, дійсно стала могутьнім дипломатичним послом країни. Не випадково сьогодні, через століття після початку цих турне, мелодія “Щедрика” залишається впізнаваною у всьому західному світі. Визнання твору Леонтовича – ще одне підтвердження його ролі “м’якої сили” України. Адже в умовах гібридних викликів культурна дипломатія допомагає Україні консолідувати підтримку міжнародного співовариства.
Культура як “м’яка сила” України
Поняття “м’якої сили” (soft power) у міжнародних відносинах означає здатність держави впливати на світ не примусом чи силою зброї, а через привабливість своєї культури, цінностей і політичної моделі. Саме культурна дипломатія та культурні продукти дозволяють країні сформувати позитивний імідж і “говорити зі світом”, не посилаючись ні на армію, ні на геополітичні інтереси Україна мусить сприймати свою культуру як саме такий ресурс. І зразком цього був, зокрема, Микола Леонтович. Коли “Щедрик” увійшов до шкільних програм чи репертуарів хорів у Європі та США, кожен раз лунала не просто красива мелодія, а послання, що українське мистецтво — на рівні світових стандартів.
По суті, промоція “Щедрика” є прецедентом того, як один твір може стати культурним посланням про незалежну Україну. Як ми це бачимо, за допомогою мистецтва країни-постачальники культурних цінностей “сіють своє зерно” в інформаційній війні чи дипломатичному діалозі. Леонтович і Кошиць це чудово показали сто років тому: через музику відбулась найуспішніша спроба України донести до Західного світу ідею своєї самобутності, заперечивши імперський наратив.
Сьогодні, коли Україна знову змушена доводити своє право на існування та власний голос, наслідувати цей приклад означає розвивати власні культурні проекти. Зараз цінність “Щедрика” розуміють і вчителі пісні у США, і в київській консерваторії – адже кожна дитина, яка дізнається, що ця всесвітня колядка – саме українська, автоматично усвідомлює, наскільки глибокий внесок наша країна робить у світову культуру. Цей простий факт може стати могутнім аргументом і проти російської пропаганди, і на підтримку української державності за кордоном.
Комплекс меншовартості і визнання наших геніїв
Та є й інша сторона медалі: ми часто визнаємо своїх геніїв лише тоді, коли їх починають визнавати інші. Це явище тісно пов’язане з відомим “комплексом меншовартості”, який багато разів описували українські інтелектуали. Так, видатний лінгвіст Юрій Шевельов вважав, що серед головних вад України – саме “комплекси жертви, другорядності та меншовартості”. І прикладом подолання цих комплексів він вважав свій власний життєвий шлях: Шевельов показав, що українська наука та культура можуть “виходити на світовий рівень”, маючи “власний голос і позицію”, незалежно від Росії. Леонтович показав те ж саме в музиці: його “Щедрик” обійшов усі сумніви, коли розвісив у світовій свідомості яскравий штамп “країна з насамперед досвідченою музичною традицією”.
Натомість забуття і принизлива обставина, коли інші приписують нашу творчість собі, лише закріплюють невпевненість. Прикладом є й те, що в радянський час “Щедрик” сприймався на Заході часто як російська пісня. Лише наприкінці ХХ століття українці повернули собі авторство цього твору. Олексій Сокирко підкреслює: “Відсутність знань про свою еліту у минулому формує комплекс меншовартості”. Зрештою, великих людей починають цінувати, тільки коли їх визнають у Вестмінстері чи Сорбонні, а не “просто тому, що вони наші”.
Леонтович став джерелом гордості не лише для тих, хто народився в Україні, а й для діаспори в Америці й інших країнах. Його доля нагадує, що геніїв треба відкривати своїм дітям і студентам раніше, ніж їх прославить закордонна преса. Адже кожен українець за кордоном є маленьким культурним дипломатом. Саме тому віра в себе та власну культуру може бути уроком: цінуймо нашу спадщину без постійного підтвердження чужим схваленням.
Микола Леонтович, його життя і творчість стали символом потенціалу української культури. На прикладі “Щедрика” показано, що наша музика може “говорити зі світом” напряму та ефективно, слугуючи справді м’якою силою країни. Історія зі світовим тріумфом “Щедрика” доводить: щоб здобути визнання, Україні не обов’язково шукати “срібний ґудзик” у Москві чи Вашингтоні. Ми маємо все, щоб заявити про себе самостійно. Тож варто взяти приклад із Леонтовича й Петлюри: розбудовувати українську культуру, виходити на міжнародний рівень і довіряти – у першу чергу – власному голосу. У такому разі світ визнає наших геніїв не після того, як вони прославляться в США, а саме через їхній внесок, який спочатку дійде до серця кожного слухача, незалежно від кордонів.
Читайте схожі матеріали на Порогах:
“Як Михайло Бойчук створив український авангард”
