В міжнародному колі науковців, котрі займаються вивченням питання націоналізму, не досягнуто консенсусу щодо значення мови в процесі національного будівництва. З одного боку, наводяться в приклад такі держави, як Швейцарія і Бельгія, в котрих офіційна багато- та двомовність відповідно є частиною національної свідомости, а не її руйнівником. З іншого боку, такі країни, як США та Австрія, приміром, мають спільну мову з іншими народами, що не заваджає їм розвивати свою унікальну ідентиту. Ще третій приклад це Ірландія, де, незважаючи на мовну англізацію, національна ідея зберегла виразний антибританський характер.
Однак, дослідники погоджуються в тому, що національна ідентита є явищем самовизначення ентосу. Тобто тут вирішальними є суб’єктивні, внутрішні чинники, які етнос вибирає сам для означення власної особливости і відмінности від інших. Для українського народу ідея мови як символа нації завжди була центральною у процесі такого самовизначення.
Відкриваємо обговорення цієї теми статею пані Лариси Масенко, мовознавиці, члена редколегії часопису „Урок української“. Чи вважати метою статті заклик до мовної нетолерантности за принципом “око за око“?Чи радше авторка закликає до піднесення української мови на належний їй рівень, той, якого їй століттями перешкоджала досягнути відверта антиукраїнська мовна політика держав, що панували на наших землях? І котрий зі шляхів більш ефективний і вірний для України?
Підготувала Мар’яна БУДЖЕРИН
Мові належить головна об’єднуюча роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. На етнічному рівні самоусвідомлення — спільна мова, а вже потім звичаї й релігія, дає народові відчуття своєї єдності і водночас відокремлює його від інших народів. Доки народ спілкується своєю мовою, доти він зберігає себе, не розчиняючись в інших етносах як субстрат інонаціональних утворень.
Класичний приклад притаманної простому народові стихійної мовної стійкості, ототожнення своєї мови із своєю нацією дав Ярослав Гашек у одному з епізодів „Пригод бравого вояка Швейка“. Швейком командує підпоручник Лукаш, його земляк, але розмовляють вони різними мовами. Лукаш належить до германізованих чехів і говорить лише по німецьки. На запитання Лукаша, чому він розмовляє чеською мовою, Швейк відповідає: —“Бо я чех, пане підпоручнику”. “А я тоді хто?” — питає Швейка Лукаш. “Не знаю”, — відповідає Швейк.
За цим нехитрим діалогом постає глибина національного розколу, що його спричиняє відчуження від рідної мови окремих соціальних груп. В імперських умовах першою асимілюється, як правило, вища верства підневільного народу, оскільки денаціоналізація здійснюється передусім через введення імперської мови в систему освіти. “Кадетська школа виховала з нього гібрида,” — писав Я. Гашек про підпоручника Лукаша. “В товаристві говорив по-німецьки, писав по-німецьки, але книжки читав чеські, а коли викладав у школі однорічників, що складалася з самих чехів, казав їм на вухо:
„Будьмо чехами, але про це ніхто не повинен знати. Я “теж чех“.
Він дивився на чеську національність, як на якусь таємну організацію, яку найкраще обходити здалеку”.
Таких же “гібридів” виховувала з дітей української еліти освіта в самодержавній Росії. “Московська школа на нашій Україні,” — писав І.Нечуй-Левицький, “багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем’я, од сім’ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину…”.
Загалом у плані досліджень з соціальної й національної психології цікаво було б порівняти ступінь піддатливості різних
національних еліт до асиміляції з панівною нацією в однакових умовах поневолення, оскільки, як зауважив відомий американський соціолінґвіст У.Лабов, мовні проблеми слід вирішувати, завжди пам’ятаючи про те, що вони врешті-решт є проблемами аналізу соціальної поведінки.
Так, цікавий факт психологічного захисту від асиміляції, що виявлявся у своєрідній мовній поведінці жіноцтва польської шляхти, зустрічаємо в опублікованих у Парижі спогадах Олександра Давидова з роду декабристів, маєток яких знаходився у Кам’янці на Черкащині. Згадуючи своє життя у Кам’янці на початку нашого століття, зокрема приятельські стосунки, які на той час установились між російським і польським панством, чиї маєтки були розташовані по сусідству, Олександр Давидов писав:
“Тільки дві невеликі хмаринки затінюють мені приємний спогад про моїх друзів-поляків. Перша — їхня пристрасть до родовитости й гордість нею… а друга — невикорінний жіночий шовінізм, що виявлявся в тому, що навіть з нами, першими, хто простягнув їм руку примирення, вони ніколи не говорили російською, лише французькою. Пам’ятаю, як одна польська пані, дружина мого доброго приятеля, невдовзі після революції написала мені листа цілком грамотно, російською мовою. Під час зустрічі я сказав їй, що й не здогадувався, що вона так добре володіє російською. “Та я ж навчалася в Київській гімназії’, — відповіла вона, і ми обидва засміялися. Ми, росіяни, ніколи не надавали значення цій формі протесту польських дам і тим самим позбавляли її будь-якого сенсу.”
О. Давидов із зверхністю великоросійського аристократа не добачає смислу у своєрідній формі мовного протесту польських дам. А проте, з точки зору нації, що втратила незалежність, така мовна поведінка польських жінок мала свій високий смисл. Не переходячи на мову завойовника навіть у приватних приятельських контактах, вони протистояли русифікації, оберігаючи свою мову від руйнації. Виявляючи мовну стійкість у спілкуванні з російськими дворянами, шляхетні полячки нехтували вузькими елітно-клановими інтересами і зберігали солідарність зі своєю національною спільнотою. Можливо, саме тому перед поляками і в найтяжчі часи національного поневолення не поставала загроза втрати мови.
Провадячи безкінечні дискусії з приводу мовних проблем, ми часто зводимо їх до абстрактного теоретизування, не враховуючи людського фактора мовної поведінки, а саме він визначатиме майбутнє української мови. Адже конфліктують
не українська і російська мови, конфліктують їх носії. Як зазначає видатний французький мовознавець А.Мартіне:
“мова перемагає своїх суперників не завдяки якимось внутрішнім якостям, а тому, що її носії є войовничішими, фанатичнішими, культурнішими, заповзятливішими”.
Втрата мовної стійкості і пов’язаного з нею почуття національної солідарності може призвести до зникнення великого за чисельністю народу, натомість розвиненість цих рис дає сили і невеликому народові вберегти себе від поглинання імперським Молохом.
Колективний інстинкт самозахисту, що чинить опір проникненню чужої мови в тих випадках, коли вона загрожує існуванню своєї, виявлявся, зокрема, у відомій “неввічливості” литовців, латишів і естонців, котрі у ситуаціях міського спілкування не бажали “розуміти”запитання перехожих, що звертались до них російською мовою.
Національні інтереси побудови суверенної держави і використання досвіду мовного планування європейських країн у добу виходу з колоніальної залежності визначили сучасну мовну політику прибалтійських держав. Перше, що вони зробили, звільнившись з цупких обіймів “старшого брата”, це заблокували через низку законів розкладовий вплив колишнього колонізатора всередині країни, поставивши російськомовне населення перед вибором: або виявити лояльність до мови і культури країни, в якій мешкає, і таким чином влитись у спільне з корінним населенням будівництво незалежної держави, або втратити в цій державі важелі суспільного впливу.
Безперечно, українська ситуація значно складніша за прибалтійську. Тут хворобливий асиміляційний процес проник глибше і зачепив самі основи національного духовного життя. Наше суспільство втратило природні реакції самозахисту, які спрацьовують на рівні колективного інстинкту, що чинить опір проникненню чужої мови в тих випадках, коли вона загрожує існуванню своєї. Українцям часто ставлять за зразок для наслідування толерантність фінів у вирішенні мовних проблем, обминаючи при цьому детальніший розгляд історії продуманої мовної і демографічної політики, яку свого часу застосували фіни для відродження й поширення своєї мови. У зв’язку з цим дозволю собі процитувати уривок з листа професора Юрія Шевельова, видатного мовознавця й поліглота, що має можливість спостерігати мовну ситуацію тієї ж Фінляндії і Бельгії зсередини, а не збоку:
“Ще Ніцше казав: “Не міг би жити ні один народ, що не цінував би себе, а бажаючи зберегти себе, він не сміє цінувати себе так, як цінує його сусід”. Просто кажучи, він повинен бути переконаний, що його — краще. А це нам заборонено. Усі однаково добрі. А коли одна мова імперська, а друга реґіональна, то неважко уявити, чим закінчиться. А з другого боку, принижувати сусіда — і неетично, і загрожує сумними наслідками, аж до погромницьких. І що робити?.. У таких обставинах людина кидається до аналогій. Візьмімо Чехію. Після Версальського миру вона не забрала жодних привілеїв у німців. Німці в Чехії зберегли свої (себто імперські) права, включно власного університету. Чим це закінчилося? Коли німці окупували Чехію, наскільки знаю, ні один німець не боронив свою другу нібито батьківщину — обкарнану тепер Чехію. Наслідок — після війни всі німецькі інституції закрито і всіх німців виселено (підкреслення Шевельова. Л.М.). Мораль вивести неважко.
Фінляндія жила сотні років під Швецією. Тепер шведів у Фінляндії чи то 6, чи 9 відсотків. За законом країна має дві державні мови. Ось я у Фінляндії, іду в Гельсінках до крамниці. По-шведськи я вмію, по-фінськи — ні. Говорю по-шведськи. Дивляться на мене, як на божевільного, — нічого не розуміють (а в школі ж вивчали). Пояснюю, що я не фінський швед, який не хоче говорити по-тутешньому. Що я живу в Швеції. Моментально всі мене розуміють. Вони думали, що я тутешній. Знову ж таки мораль вивести неважко. Державна мова сама собою, конституція конституцією, а фіни фінами. Бельгія двомовна. Французи думають, що їхня мова має бути для всіх зрозумілою. Фламандці сумніваються. Я хочу їхати автобусом до Мішелену. Питаю в шофера. Ні, автобус до Мішелену не йде. Перевіряю. Він іде до Міхеліну (фламандська назва). Знову ж конституцію не порушено. Але, будь ласка, французе, навчися місцевої мови. В останню хвилину я встигаю на автобус. А він уже мало-мало не вирушив. І місцеві французи знають, як тут зветься Мішелен. Це все ніби й не зовсім на тему. Тема в нас була інша — чи ми хочемо бути з фінами, з фламандцями“.
Ось як, виявляється, виглядає зблизька „толерантність“ фінів і фламандців. І цілком можливо, що „нетолерантні“ прибалти мають значно вищі шанси побудувати цивілізовані європейські держави, ніж ми, “толерантні”.
Текст: Лариса Масенко
