25 лютого 2022 року російський снаряд влучив в Іванківський краєзнавчий музей, поставивши під загрозу спадщину Марії Примаченко. Пожежа, що миттєво охопила дах, могла назавжди знищити унікальні твори, якби не героїзм місцевих жителів: Анатолій Харитоненко та Ігор Ніколаєнко, ризикуючи життям, виносили картини крізь дим і вогонь. Ця подія стала трагічною точкою відліку для нової хвилі світового зацікавлення мисткинею.
Сьогодні світ переживає справжній “бум” на Примаченко: її твори стають частиною головної програми Венеційської бієнале (“Молоко снів”), експонуються в Нью-Йорку, Лондоні та Варшаві, а провідні видання присвячують їй розлогі тексти. Проте десятиліттями радянська пропаганда старанно формувала образ “бабусі-самоучки”, чия творчість — лише наївна ілюстрація народного побуту.
Насправді Примаченко — глибока концептуальна мисткиня, чиї фантастичні образи сьогодні стають символом української стійкості та навіть реальною зброєю. Продаж її картини за пів мільйона доларів на аукціоні для потреб ЗСУ та використання її звірів у колекціях сучасних брендів (91LAB, RCR Khomenko) доводять: її спадщина — це не застигле минуле, а живий, актуальний символ української нації. Тож, настав час поглянути на мисткиню по-новому та побачити справжню Марію крізь призму її власного, сильного і химерного всесвіту.
Київський період та професійне середовище: шлях до усвідомленого мистецтва
Радянський міф про Марію Примаченко як про “дику” геніальну самоучку, що малювала виключно за покликом інтуїції, розбивається об факти її київського періоду. У 1935–1936 роках вона потрапила до Центральних експериментальних майстерень у Києво-Печерській лаврі — закладу, який для сільської дівчини став аналогом Гарварду чи Оксфорду. Це не було аматорським гуртком; Марія опинилася в епіцентрі українського модернізму, де викладали такі велетні, як Василь Касіян, Іван Падалка та Василь Седляр. Примаченко була інтегрована у професійне середовище: вона жила в гур-тожитку, слухала лекції з історії мистецтва, відвідувала музеї та оперні вистави, що згодом відобразилося у її графічних замальовках. Її успіх на вступному іспиті, де вона миттєво вразила комісію вправністю ліній, доводить, що вона вже мала сформований талант, який у Києві отримав професійне огранювання.
Визначення “наїв” щодо Примаченко є серйозним спрощенням. Її творчість — це усвідомлений художній метод, що базувався на експериментах з кольором і формою. Особливу роль у формуванні її стилю відіграла кераміка: робота з об’ємом у лаврських майстернях заклала фундамент для її специфічної “двомірної” пластики звірів. Навіть пізніше, коли вона була змушена перейти на папір, її образи зберігали “керамічну” декоративність та монументальність. Крім того, її роботи мають концептуальний вимір: авторські підписи-примовки є невід’ємною частиною задуму, перетворюючи кожне полотно на складне філософське висловлювання, що виходить далеко за межі традиційного фольклору. Таким чином, київський період остаточно перетворив Марію з обдарованої селянки на суб’єктну мисткиню, чий стиль був результатом і особистої уяви, і фахового досвіду.
Париж 1937-го: Золота медаль та міфи про Пікассо
Світове визнання Марії Примаченко нерозривно пов’язане із Всесвітньою виставкою 1937 року в Парижі, яка стала благодатним ґрунтом для появи численних міфів. Радянський павільйон, девізом якого було “Мистецтво та техніка в сучасному житті”, мав демонструвати тріумф соцреалізму. Народному мистецтву в цій ідеологічній системі відводилася роль декоративного фону, що ілюстрував “правильну” творчість мас, а не повноцінне авторське висловлювання. У той час, коли її химерні звірі підкорювали Європу, сама художниця залишалася “невиїзною” — вона не мала внутрішнього паспорта до 1953 року і навіть не була запрошена на захід.
Найстійкішим міфом того періоду є розповіді про захоплення Пабло Пікассо та Марка Шагала її творчістю. Легенда стверджує, що Пікассо називав Марію геніальною, а Шагал під впливом її звірів почав малювати власних істот. Однак історики мистецтва наголошують на відсутності жодних документальних підтверджень цим фактам. Ба більше, перша персональна виставка Примаченко відбулася лише у 1965 році в Києві, тож імениті майстри могли бачити лише окремі роботи в межах колективного павільйону. Як з’ясувалося, міф про Пікассо був штучно використаний у 1960-х роках художницею Євгенією Дмитрієвою для “адвокації” Примаченко перед радянськими чиновниками, аби ті нарешті визнали її талант і надали Шевченківську премію.
Аналогічна ситуація і навколо золотої медалі виставки. Хоча Марія згадувала про нагороду, яку отримала разом з Іваном Гончаром за розпис кераміки, документальних підтверджень цьому немає, на відміну від срібної медалі її колеги Параски Власенко. Ці легенди, попри їхню сумнівність, допомогли мисткині вижити в системі, проте сьогодні вони лише заважають бачити її справжню, самодостатню велич, яка не потребує порівнянь із західними авторитетами.
Світлини надані фондом родини Марії Примаченко/ Prymachenko family foundation
Радянська фаворитка чи забута вдова?
Попри міжнародне визнання, повсякденність Марії Примаченко в рідній Болотні була далекою від ідеологічних міфів про “щасливу народну мисткиню”. Радянська влада десятиліттями ігнорувала її потреби: до 1964 року Марія не отримувала навіть мінімальної пенсії. Вона жила у столітній дерев’яній хаті, що поступово руйнувалася, і була змушена працювати на городі та в полі, попри важкі наслідки дитячого поліомієліту, паралізовану ногу та нестерпні болі. Щоб заробити, вона також вишивала й шила для місцевих жінок оригінальні весільні сукні: фасон і крій визначала “на око”,
а замість ножиць просто рвала тканину.
Влітку 1960 року Примаченко написала відчайдушного листа до голови Спілки художників України Михайла Дерегуса. У ньому вона описала нелюдські умови життя, холод та зношений ще з 1930-х років протез, нагадуючи, що сотні її творів наповнюють державні музеї. Цей лист залишився без відповіді. Лише після резонансної статті Григорія Мєстєчкіна “Людям на радість” (1961) чиновники нарешті звернули увагу на художницю, надавши будматеріали, проте грошей на робітників чи нові фарби все одно не виділили.
Шлях до Шевченківської премії став для Примаченко справжнім ідеологічним боєм, де на її боці виступили шістдесятники та Василь Касіян. Перша спроба 1964 року завершилася відмовою. Під час другої спроби 1966 року нагорода опинилася під загрозою через ідеологічного секретаря Андрія Скабу, який зневажливо відгукнувся про її виставку. Ситуацію врятувала лише тактична хитрість Мєстєчкіна, який залучив символічну підтримку першого секретаря Петра Шелеста: його формальна записка про пошану до мисткині змусила комітет проголосувати “за”. Ця перемога нарешті забезпечила Марії офіційне визнання та фінансову допомогу, хоча її побут до останніх днів залишався надзвичайно скромним.
Творчий метод: тексти, символи та підсвідоме
Творчий метод Марії Примаченко виходить далеко за межі традиційного декоративного розпису, створюючи особливий концептуальний вимір, де зображення та текст утворюють нерозривну цілісність. Її мистецтво — це самовираження підсвідомого, обрамлене в дитячу форму, яка залишалася незмінною протягом усього життя художниці.
Важливим прихованим елементом її робіт є унікальні авторські підписи-примовки. Вони не є простою формальною деталлю; тексти розгортають глибиннісмисли, пояснюють задум і задають вектор прочитання, без якого багато полотен втрачають свій філософський рівень. Через ці підписи Примаченко часто іронізувала над людською еволюцією, як у роботі “Мільярд літ прогуло, такої мавпи не було”, або передавала метафізичне відчуття трагедії.
Важливою складовою її методу є складна система фольклорних символів, через які вона кодувала особисті та соціальні драми. Сюжети про любов і весілля насправді є автобіографічним жанром, що відображає життєві ситуації самої мисткині. Наприклад, популярний у її творах образ “напоїти коня” в народній традиції символізував фізичне кохання, а вбраний у стрічки та вінки кінь позначав весільний обряд. Особливе місце посідає образ “гільця” (весільного дерева), яке для Марії було не лише атрибутом свята, а й символом цілого всесвіту — “деревом життя”.
Через призму мистецтва Примаченко також рефлексувала над жіночою долею та соціальною несправедливістю. Її інтерпретації шевченківської “Катерини” та образи самотніх матерів прямо перегукуються з її власною історією самотнього виховання сина та життям у патріархальному селі. Вона сміливо зображувала “незручні” теми: п’янство чоловіків, домашнє насильство чи нерівні шлюби, супроводжуючи їх гострими примовками. Це доводить, що Примаченко була не “наївною” майстринею, а глибокою спостерігачкою, яка перетворювала народні пісні, новини з радіо та власні болі на універсальні художні коди, актуальні й сьогодні.
Чорнобиль: передчуття та особиста трагедія
Марія Примаченко, чиє рідне село Болотня розташоване лише за кілька десятків кілометрів від Чорнобильської АЕС, сприймала катастрофу не лише як екологічну подію, а як метафізичний акт, який вона передчувала задовго до вибуху. Їй снилися віщі сни про височезне полум’я за лісом та димохід, що сягає неба прямо від її хати. Мисткиня Крістіна Катракіс згадує, що за кілька днів до аварії Марія подарувала їй картину із зображенням “червоного звіра, який проковтнув зорі”, що стало для дівчинки символічним пророцтвом майбутньої біди.
У ранок 26 квітня 1986 року, поки радянська влада замовчувала масштаби трагедії, Марія малювала свою знамениту “зелену мавпу”. Коли син Федір приніс звістку про вибух і запропонував тікати, художниця відповіла категоричною відмовою: “Треба малювати, щоб люди бачили, яка краса була на землі”. Цей вибір залишитися в зоні небезпеки був не наївністю, а свідомою місією збереження пам’яті про нищену природу Полісся. Примаченко не боялася “атома” через свій вік, проте щиро хвилювалася, чи не боятимуться люди її “заражених” радіацією картин.
Чорнобиль став для Марії глибокою особистою драмою: її племінник Валерій Ходемчук став першою жертвою катастрофи. Він чергував біля насосів у ніч вибуху, і його тіло назавжди залишилося похованим під руїнами четвертого енергоблока. Марія присвятила “Валерику” серію робіт, де пташка шукає чоловіка, чиє тіло “розлетілося по всій Україні”, метафорично передаючи жах ядерного розпаду. Її образи, як-от “Квітки виросли коло четвертого блока”, стали універсальним кодом трагедії.
Сучасна рецепція
Спадщина Марії Примаченко переживає етап постмодерного переосмислення, де її образи остаточно виходять за межі музейних рам та ідеологічних рамок і стають частиною світової попкультури. Її фантастичні звірі більше не сприймаються як “декоративні елементи”, а стають основою для колаборацій із провідними fashion-брендами. Масштаб її впливу простягається від 7-метрової репродукції “Голубки” у Сан-Франциско до величезного гобелена в Лондоні, вишитого українками, що втікали від війни. Окрему сучасну біографію отримало й полотно “Квітки виросли коло четвертого блока”. Колекціонер Ігор Понамарчук разом із дружиною Дар’єю Добріян передали твір із приватної сімейної колекції на благодійний аукціон Фонду Сергія Притули. Родина Марії Примаченко підтримала продаж і відмовилася від роялті на користь ЗСУ. Картину продали за 500 000 доларів. За ці кошти придбали 125 бусів Volkswagen T5 для українських військових. Нові власники вирішили, що полотно залишиться в Україні й буде передане одному з київських музеїв. Так історія картини стала прикладом згуртованості довкола спільної справи та найкращою відповіддю на радянську спробу перетворити Примаченко на пасивну “народну майстриню”. Її образи сьогодні фізично захищають країну й водночас повертаються до музейного життя.
Сьогодні Фонд родини Марії Примаченко, крім благодійної діяльності, опікується захистом і збереженням творчої спадщини та імені художниці. Він працює з архівними матеріалами, особистими речами й маловідомими історіями з життя мисткині та її родини. Фундація також реалізує колаборації — від одягу до предметів інтер’єру, популяризуючи творчість художниці в Україні та світі. Окремий напрям роботи — створення музею-резиденції в селі Болотня, для якого Фонд планує залучати партнерів і фінансову підтримку. Всесвіт Марії, що пережив Голодомор, декілька окупаційних режимів і був заряджений “атомом” Чорнобиля, повертає собі право належати культурному простору Свободи.
Марія без міфів — чому вона важлива зараз?
Сьогодні постать Марії Примаченко остаточно виходить з тіні радянських ідеологем. Деколонізація погляду на її творчість дозволяє побачити в ній не “народну примітивістку”, а суб’єктну мисткиню. Мистецтво Марії Примаченко сьогодні функціонує у глобальній візуальній культурі подібно до символів поп-арту, які свого часу вийшли за межі галерей і стали універсальною мовою сучасності. Її яскрава, майже вибухова колористика, сміливі контрасти та впізнавані образи мають ту саму здатність миттєво комунікувати з глядачем незалежно від культурного контексту. Проте, на відміну від попарту, що черпав свої символи з масової культури та культури споживання, Примаченко створила власну міфологію, засновану на природі, народній уяві та глибинній пам’яті українського Полісся.
Її життя в селі Болотня було не пасторальною ідилією. Марія Примаченко стала свідком найстрашніших трагедій ХХ століття. Проте її мистецтво не капітулювало перед жахом, а незмінно залишалося життєствердним, а вона продовжувала творити, аби показати світові, “яка краса була на землі”. Це не означало втечі від реальності, а навпаки, художниця не боялася вдивлятися і в монстрів, народжених війнами, голодом, тоталітаризмом чи Чорнобилем, і переносила їх до власного бестіарію, де вони втрачали свою руйнівну всемогутність, стаючи не символами приреченості, а свідченням того, що людська уява й сила духу здатні позбавити страх його абсолютної влади. Саме це робить її творчість настільки потрібною для сучасної України. Події в Іванкові, коли люди ризикували життям заради порятунку картин, довели: спадщина Марії Примаченко для українців — це одна з тих безумовних цінностей, заради яких варто пройти через вогонь.
Читайте також:
“Енді Воргол: легенда поп-арту з лемківським корінням“
“Як Михайло Бойчук створив український авангард“
