15 травня цього року в празькому клубі „У Старе пані“ відбувся дуже незвичайний концерт. Публіка, що зібралася у невеличкому залі одного з найвідоміших осередків джазової культури, мала унікальну нагоду насолодитися народними співами українського Полісся та Полтавщини у виконанні Мар’яни Садовської, яка буквально зачарувала присутніх своїм глибоким голосом.
У цьому номері хочу запропонувати до уваги читачів „Порогів“ статтю, яка виникла в результаті декількох зустрічей та електронного листування з цією надзвичайно цікавою та симпатичною співачкою, музиканткою та акторкою після її виступу в Празі.
Мар’яна Садовська народилась та виростала у місті Лева. Деякі львів’яни мабуть пам’ятають її як акторку ще з вистав молодіжного Львівського театру ім. Леся Курбаса. В 1991 році Мар’яна переїхала до польського села Гардженіце, де стала частиною знаменитого експериментального театру під керівництвом Влодзімєжа Станєвського. В цьому серці театральних практик Мар’яна протягом майже 10 років була відповідальною за все пов’язане з музикою, яка традиційно вважалася найважливішою складовою у театрі Станєвського. Молода співачка трактує часи, проведені в Гардженіце, як шлях із дитинства у зрілість: „Гардженіце – це моя школа, адже саме там я мала можливість сформуватися і стати тим, ким я сьогодні є“.
Але, як це зазвичай буває, в певний момент надходить час „закінчувати навчання“ і починати випробовувати власні сили. Після Гардженіц Мар’яна виїхала до Сполучених Штатів, де мала річну стипендію та працювала в Нью-Йорку в мистецькій групі „Яра“ театру „Ля МаМа“. Окрім участі у виставах театру, вона продовжувала вести май-стеркласи, на яких вчила своїх переважно іноземних студентів співати колядки, веснянки та купальські пісні. Мар’яна гастролювала в Швеції, Англії, Бельгії, Німеччині, Бразилії, Японії, Єгипті, Боснії, Росії та інших країнах світу. В 1998 році Польська Театральна Спілка нагородила її званням кращої акторки року а в 2001 році Бен Ратліф, відомий музичний критик газети „Нью-Йорк Таймс“, написав про неї статтю, яка починалася словами:
„Інколи музиканта настільки переповнює вроджене бажання спілкуватися, що його послання стає універсальним. Саме це можна сказати про українську співачку Мар’яну Садовську.“
Мар’яна не виконує пісні з книжок. Кожну мелодію вона навчилася від кон-кретних людей, з якими познайомилася, збираючи народні пісні й ритуали в українських селах. Її подорожі почалися ще на початку дев’яностих. У 1993 році до фольклорної експедиції по Україні приєдналася група митців, музикантів та дослідників з різних країн. Сольний компакт-диск улюблених пісень Мар’яни під назвою „Пісні, які я вивчила в Україні“ вийшов вісім років після цієї експедиції.
У відповідь на запитання, чому вона привезла до Праги саме пісні Полтавщини та Полісся, і чи здається їй цей фолькльор більш цікавим чи може багатшим, молода акторка мені розповідала наступне:
„Мої експедиції по Україні почалися із запису пісень які співалися в моїй родині. Спершу я збирала пісні своєї бабці, її сестер, переселенців з Холмщини, та тітки-волинячки, яка співала повстанські пісні. Потім записувала спів їхних односельчан, потім сусідні села. Тоді я не зосереджувалася на фолькльорі якогось конкретного регіону.
Підчас навчання у Львові та зустрічей з хором „Черемош“ я відкрила для себе пісні Гуцульщини та Лемківщини. А з колективом „Древо“ ми вперше зустрілися в Києві. Майже одразу після цього я здійснила подорож на Полтавщину та Полісся. Ця подорож була для мене справжнім відкриттям, оскільки на західній Україні чомусь досі вважається, що українські традиції збереглися лише в їхньому, не знищеному інмперіалізмом регіоні. Виявилося, що це не зовсім правда. Звичайно, міста східної України мало чим нагадують про українську культурну спадщину: назви та зовнішній вигляд вулиць, численні пам’ятники Леніну, російський суржик та інші відгуки „совєтської“ доби. Але ось села виглядають інакше. Всього декілька годин від Києва, Полтави чи іншого великого міста можемо знайти казкові та мальовничі місця, ніби з Шевченківських віршів. Саме тут, де люди все ще вміють розмовляти з рослинами та природними стихіями, можемо насолоджуватися надзвичайно соковитою та співучою мовою, зустріти мавок та русалок і відкрити для себе глибоку криницю культурної спадщини Київської Русі.
Важко сказати, який з регіонів України є багатшим чи біднішим своєю пісенною культурою, адже всі вони такі різні! Полтавщина, наприклад, має небувале багатоголосся. На Поліссі, яке не зазнало знищення від жодної з армій (ні нацистської, ні радянської) але не вбереглося від „лишаїв“ радіації, ще живі найдавніші обряди „Водіння Куста“ та русальні обряди. Поділля, що недалеко біля Хмельницького, має багаті традиції суто жіночих передвесняних колодок, тобто обрядів, пов’язаних з родючістю, і лише там зберігся давній обряд хрестин. На Покутті співають весняні гагілки та колядки про створення світу.
Кожний регіон є особливим та неповторним. Сподіваюсь, що надалі продовжуватиму збирати фольклор різних регіонів України. В найблищих планах маю подорожі на Вінниччину, Черкащину та до Пряшівського регіону.“
Слухаючи Мар’янин спів я помітила, що багато з присутніх у празькому джазовому клубі мали на очах сльози. Її спів був насправді вражаючим, і в мене не було жодного сумніву, що він йшов від самого серця. Але, окрім безперечної майстерності Мар’яни, мене також вразив той глибокий сум та жаль полісських пісень.
Після концерту я поділилася своїми враженнями з молодою співачкою і спиталася чи не здається їй, що вміння співати та створювати такі соковиті пісні є певною компенсацією за всі життєві негаразди, які переживали ці регіони. Це запитання було, на думку Мар’яни, найважчим, тому що відповідь на нього вимагала інтервенції до особистих переживань людини. На її думку, спосіб та умови життя, а також природнє оточення, мають досить великий вплив на характер пісенного фолькльору певного етносу. Але головним в піснях вона вважає певну рівновагу між сумом та радістю:
„Протягом одного вечора жінки можуть плакати та співати довгу баладу про розлуку матері та її доньки, але буквально за хвилину вже посміхатимуться, співаючи про старого діда, що надумав оженитися“.
Мар’яна написала, що вміння врівноважити глибину суму та карнавальну радість у піснях було однією з найважливий „наук“, яку вона привезла зі своїх численних подорожей Україною. Користуючсь нагодою, я в Мар’яни спитала, які вона має враження від сучасної ситуації українського села, адже після концерту вона казала, що гроші з проданих дисків ідуть конкретним співакам з Крячківки, Лісового, Сварицевичів та інших українських сіл, в яких вона збирала пісні, що увійшли до диску „Будемо весну співати. Пісенне Древо“. Молода співачка мені відписала наступне:
„Я дуже пишаюся тим, що нам вдалося випустити компакт диск із записом моїх вчителів з Крячківки та Сварицевичів. Це для мене завжди було суттєво, і я повторюю на кожному своєму концерті, що я не співаю анонімні „народні“ пісні. За кожною піснею є чиєсь життя, чиясь доля. Кожна пісня є пам’яттю поколінь, які передавали свої багатства від бабусь онучкам. Я цьому навчилася від Ганни Чудинович, Галини Попко, Тетяни Кривен-ко, Уляни Кузло та інших, імена яких не перелічиш в одній статті.“
Кожний, хто придбав її диски міг помітити, що на сольному диску Мар’яни та на записах з сіл всі автори та співаки перелічені поіменно. Для неї було важливим на концерті згадати також тих, кому завдячує за запис пісень, та тих, кого вже немає серед живих. Вона пише:
„Я дуже хочу, щоб про цих конкретних людей з конкретних українських сіл дізналися. Це мабуть вперше, коли гроші за продаж дисків ідуть безпосередньо співакам, які собі зможуть за них купити дрова на зиму, або відремонтувати дах чи заплатити за операцію. Сподіваюся, що ця безпосередня допомога якось допоможе покращити насправді жахливе становище українських сіл. Тому кожен, хто купує диск „Древа“ робить свій внесок до полегшення щоденного важкого життя сільських жителів.“
Автентичні народні співи виконуються на Поліссі та Полтавщині без музичного супроводу. Але Мар’яна їх співає під акомпанімент досить екзотичного інструменту, який вміє „підспівувати“ майже людським голосом. Після концерту співачка розповідала, що вибір індійської гармоніки був для неї „випадковою неминучістю“. Мар’яна жартувала, що вони себе взаємно вибрали, оскільки на цьому інструменті вона грала ще в театрі „Гардженіце“.
„Індійська гармоніка дихає, має свій власний характер та допомагає мені співати на кілька голосів,“ – каже молода співачка про свій інструмент, звучання якого, за її словами, часто прирівнюють до звучання ліри.
Празький концер був спрямований передусім на українських слухачів, хоча в залі були присутні також чехи та деякі іноземці. Спів Мар’яни проник глибоко до сердця всіх присутніх, незалежно від того, чи вони володіли українською мовою. Знаючи, що співачка не вперше виступає перед неукраїнською аудиторією, я її спиталася стосовно універсальності та зрозумілості українського фольклору для неслов’янської публіки. Відповідь була просто поетичною:
„Підчас подорожей я багато разів чула фрази типу „Ну от, тепер я виспівала тобі все своє життя „, або „ а зараз заспіваю тобі мою пісню „ та „а це – пісня моєї матері „. Федір Роздабара з Крячківки мені неодноразово казав, що пісню треба любити, як свою кохану, її треба носити в серці аж вона виросте, зміцніє та настоїться. Пісня – це є не просто набір звуків та слів, це не екзотична мелодія та текст, це пульсування живого сердця, це душа, це саме життя“.
Українські народні пісні у виконанні Мар’яни знайшли своїх прихильників у багатьох країнах світу. Вона не просто переспівує пісні бабців, але віднаходить свій особистісний варіант, відкриває в цих піснях сучасні ритми, співає їх своїм голосом, із своїм досвідом та „своїм життям“. Окрім того, Мар’яна Садовська не працює лише з українською піснею, її цікавлять не тільки особливості українського фольклору, але також універсальні риси, які можна знайти в різних культурах. Найцікавішим вона вважає порівняння та співвіднощення різних технік голосу:
„В обрядовій музиці існують свого роду музичні символи, або архетипи, які є тотожні та зрозумілі в різних кутках світу. У цьому я переконалася співаючи українські весільні пісні на коптійському весіллі в Каірі та тоді, коли в Ірландії „розмовляла“ лемківськими меланхолійними баладами з ірландцями, які співали свій автентичний фольклор. Або, зрештою, на концерті у Нью-Мехіко, коли отримала запрошення від місцевих індіанців виступити в їхніх селах, оскільки символи української обрядовості їм здалися дуже близькими та зрозумілими.“
На завершення я запитала у Мар’яни, де би вона хотіла жити, якби мала можливість, незалежно від обставин, вільно вибирати. Вона відповіла, що ідеальною вважає ситуацію, коли може провести частину року в Німеччині, де має коханого чоловіка, актора Андре Ерлена, який займається драматургією та працює як художник, а іншу частину – на батьківщині, з якою глибоко емоційно пов’язана.
