Відбулася ця розмова у Вифлеємській каплиці 18 лютого 2026 року в Празі. Любомир Мельник — композитор, піаніст, один із знакових представників неокласичної музики, дипломований філософ і творець власної музичної мови — Continuous Music розповів читачам “Порогів” про музику, українськівсть та сенси, які народжуються між нотами.
Фортепіано у його виконанні отримує майже оркестровий об’єм, де швидкі каскади нот, обертони й резонанси створюють звуковий простір, який можна не лише почути, а й буквально відчути, занурившись у нього. Мельника часто називають найшвидшим піаністом світу через його здатність виконувати надскладні пасажі з неймовірною швидкістю. Проте його музика не про швидкість. Магія Любомира Мельника — у здатності через звук підсилити внутрішні переживання, де фортепіано стає голосом пам’яті, духу і душі.
Джерело світлини: lubomyrmelnyk.com
— У попередніх інтерв’ю ви розповідали, що ваші батьки виїхали зі Львова до Німеччини літерально останнім потягом. Тож ви народилися вже за кордоном. Не маючи жодного контакту з Великою Україною, як вам вдалося зберегти українську ідентичність?
— Через нашу народну музику, поезію і культуру. Не лише Шевченко, але й інші речі — навіть для дітей, як-от Лис Микита. Я це дуже шанував. Для мене це була одна з найвищих форм краси. Це відбувалось ненавмисно, дуже природньо. Моя мама дуже гарно співала. Я чув наші пісні від неї, в записі, і в церкві теж. Служба Божа мала такий яскравий духовний характер. Я дуже любив нашу службу Божу.
— Ви також розповідали, що вас часто представляли як канадського композитора українського походження. Водночас ви наголошували, що Любомир Мельник — це український композитор і що канадського у вас нічого немає. Розкажіть, чому це так важливо для вас?
— Я не мав жодного впливу від канадійських композиторів. Зеро. Нічого. Я відчував, що я є українцем і що моє звучання буде таким, як підкаже моя душа. Єдине, що було для мене справді важливим, — це ембієнт, який я полюбив ще у 1968 році. Але я хотів поєднати його з класичною традицією, бо для мене класика — це найвища міра, що існує.
— Можливо, це хибне враження, але мені здалося, що в академічних колах не завжди прийнято акцентувати на тому, що композитор може мати українське походження або бути пов’язаним з Україною…
— Я думаю, що це абсолютно так. Бо світ не хоче визнавати нашу культуру, нашу націю навіть. На початку моєї кар’єри я це не особливо афішував — не навмисно. Я просто розумів, що люди можуть не зацікавитися моєю музикою, якщо я говоритиму, що я українець. Але згодом я зрозумів, що це важливо.
З іншого боку, ми шануємо Бетховена, бо він є генієм. І в цьому сенсі не так важливо, хто я є. Важливо те, що я роблю з музикою — та краса, яку вона дає світові. Це головне, а не те, звідки я походжу.
Але я говорю, що я українець, щоб люди більше підтримували нас, щоб розуміли наші надії, нашу здатність і те, що ми робимо. Я хочу, щоб моя музика прославляла український народ.
— У вас є якісь твори, присвячені чи натхненні Україною?
— Дуже багато: зокрема “Портрет Петлюри на день його смерті” — 96 хвилин, це найдовший твір, що я маю. “Посланіє: і мертвим і живим і ненародженим“, “Концерт-реквієм“. І тепер новий твір — “Свята тисяча“, присвячений захисникам Азовсталі. Я би сказав, що багато моїх важливих і великих творів є на українські теми.
— Попри великий вплив класичної музики у вашій творчості, інколи складається враження, що ваш підхід і ваш мистецький образ є своєрідною антитезою до академічної традиції. Якщо це так, то який унікальний досвід ваша музика пропонує сучасному слухачеві?
— Моя музика є класичною. Більше того — це, можливо, найкласичніше з того, що люди створюють сьогодні. Але я думаю, що людям потрібно навчитися слухати інакше — не тільки вухом. Треба почути ту саму красу, яка є у Баха чи Моцарта, і зрозуміти, що вона також присутня в Continuous Music.
Continuous Music є продовженням класичної музики та класичної фортепіанної традиції, хоча вона суттєво відрізняється від традиційної фортепіанної музики. Це велика різниця, але в ній можна почути класичний характер: там є мелодія, яка не є поп-музикою, не є джазом і не є роком. Вона має власну, класичну природу.
Можна сказати, що мої мелодії трохи нагадують спів або фольклор. Але це не означає, що вони перестають бути класичними. Багато класичних композиторів використовували фольклорні елементи у своїй музиці — навіть Моцарт робив це.
Я думаю, що для людей, які звикли до класичної музики, моя музика може бути складною для сприйняття. Вона вимагає іншого способу слухання. Класику часто легше зрозуміти, бо люди вже знають, як її слухати. Мої твори теж можуть бути зрозумілими, але багато людей просто не чують того, що в них є.
Я не знаю, чому так відбувається. Можливо, вони не звертають уваги на сам звук фортепіано чи роялю. А для мене це найважливіше — це прекрасний голос інструмента, який неможливо почути так само в іншій музиці. Саме моя музика намагається показати цей голос.
Для мене це очевидно. Але люди, які звикли до класичної традиції, часто не сприймають сам звук фортепіано як щось головне. Можливо, саме тому їм важко почути мою музику. Але я сподіваюся, що з часом вони зможуть її зрозуміти.
— Якщо говорити про частину аудиторії класичної музики, чи можна припустити, що для когось вона є не лише мистецьким досвідом, а й певним маркером престижу? Адже відвідування концертів класичної музики інколи сприймається як ознака певного культурного статусу. Чи існує такий феномен?
— Так і є. На жаль. Але не всі люди такі. Я думаю, багато хто все ж відчуває красу цієї музики. І правда, що інколи класична музика стає просто ознакою престижу. Можливо, проблема в тому, що моя музика в класичному світі не має такого визнання (сміється – ред.). Тому вона залишається для тих, хто справді може почути цю красу.
Я живу для того, щоб ці люди її почули. Але знаєте, все життя я був дуже нещасливий через те, що академічний світ не хотів моєї музики і досі не хоче її слухати. Навіть після 50 років він усе ще відмовляється її чути. Це дуже боліло мені і було великою проблемою в моєму житті.
А тепер я розумію: мені не потрібно, щоб вони любили мою музику. Вони просто чують, що це хороша музика. Для них вона приємна, серйозна, якісна. Вони слухають її саме через це.
Але вони не відчувають тієї великої краси, яку створили Моцарт, Бетховен, Бах і всі великі класичні композитори. Ця краса майже неможлива для пояснення. Вона фантастична.
Я думаю, що моя музика трохи інша, але ця краса є і в ній. І навіть якщо деякі люди не хочуть її приймати, є інші, які можуть її відчути. Саме для них я граю.
Можливо, це трохи релігійна річ. Ісус Христос теж не був прийнятий тими людьми, які мали найвище становище в тодішній церкві. Але він не сумував через це. Він говорив до тих, хто чув його слова, хто розумів їх і відчував їх у своїй душі.
Можливо, так само і з класичною музикою. Не для тих, хто має високий статус у цьому світі, а для тих, хто може відчути саму красу.
Я думаю, що маю бути щасливий, що моя музика є улюбленою для певних людей. І саме це дуже сильно мене підтримує. Бо без тих людей, які приходять на концерти і люблять мою музику, я би пропав.
— Наскільки я розумію, поштовхом до вашої відомості на світовій музичній сцені були організації, не пов’язані безпосередньо з класичною музикою, а радше з нішевою, андеграундною музикою?
— Це було пов’язано з ембієнтною сценою. Наприклад, Ambient Music Festival, Німеччина. Вони були одними з перших, хто привів мене до цього середовища. Хоча, якщо бути точним, першим був німецький композитор Волкер Бертелманн, відомий як Hauschka. Саме він привіз мене до Дюссельдорфа, і там я познайомився з організаторами Ambient Music Festival.
Це був початок. Здається, це було приблизно у 2013 році. Тоді почалися концерти. І весь цей час я перебував у тому середовищі, яке називали інструментальною музикою, ембієнтом або андеґраундом. Я постійно сподівався, що настане момент, коли мене почують ширше. І зрештою з’явився чоловік, який мав зв’язок із Sony Records, і він запропонував мені співпрацю із Sony Classical. Я думав, що це буде великий крок уперед для мене. Мені здавалося, що тепер я опинюся у світі класичної музики, людям буде простіше знайти мою музику, зрозуміти її.
Але, на жаль, сталося інакше. До роботи над тим альбомом долучилася координаторка з Sony, з якою співпраця не вдалась. Це стало великою проблемою.
Це був альбом Illyrian, який випустив Sony Classical. Але, на жаль, вони нічого доброго не зробили з його промоцією. Я казав їм, що потрібно презентувати Continuous Music — як продовження класичної фортепіанної техніки. Що це наступний крок для фортепіано, посткласична музика. Але вона не підтримувала цю ідею, саботувавши рекламну кампанію.
У результаті альбом фактично нікуди не пішов. Вони продали весь наклад і більше не захотіли його перевидавати. Можливо, частково проблема була і в тому, що люди сьогодні вже не купують CD. Це теж стало великою проблемою для Sony.
— Чи розглядали ви коли-небудь Україну як місце, куди ви могли б повернутися жити й розвивати свою творчість?
— Часом я думаю про це. Я бачу, що світ дуже слабо підтримує наш народ, нашу країну, і це є великою проблемою. Я не знаю, чи Україна переживе це.
Але я думаю, що українці вже перемогли російську армію в тому сенсі, що вони зламали її силу. А світ навіть не хоче цього до кінця визнати чи почути.
Хто ще міг би таке зробити? Я не знаю. Але це є знаком, що, можливо, ми справді переживемо це і переможемо. Я молюся Богу за це. Ви питаєте, чи я повернуся до України, якщо там усе буде добре. Я дуже цього хочу. Я хотів би там жити, я хотів би там померти. Це моя земля, моя душа, моє серце. Побачимо, як буде…
— Ви зустрічали українців у багатьох країнах світу. Чи відчуваєте ви, що попри різний досвід і обставини життя існує щось спільне, що об’єднує українців як народ?
— Український дух для мене найважливіший і найкращий. І я бачу це у всіх українцях. Всі вони є мої брати і сестри. Крім тих, що підтримують москалів. Там існує таке теж. Але для мене вони не українці.
Любомир Мельник. Прага, 2026. Інтерв’ю для Порогів
— А російськомовні, вони є українцями для вас?
— Так, звичайно. Я думаю, що ми мусимо так їх сприймати. Але треба допомогти їм зрозуміти, що вони мають вивчити і почати використовувати нашу мову. Бо російська мова знищує душу, наші люди повинні поступово перестати нею користуватися.
Я знаю, що вивчити нову мову нелегко. Це правда. Але я думаю, що зараз можна і треба зробити цей крок. Зробити цю жертву заради майбутнього.
Ми можемо попросити людей про цю жертву. Щоб війна швидше закінчилася. Щоб менше людей загинуло. Бо так багато наших героїв, таких молодих людей, уже загинуло. Це страшно.Але треба не втрачати віру, навіть коли все виглядає дуже темним.
Україна і українці пережили дуже багато важких часів. Також треба розуміти: те зло, яке існує у світі, — це не вина Бога. Це вина людей. Саме люди роблять погані речі. Треба впливати на людей, щоб вони перестали робити зло.
Російська мова — це єдина мова, до якої я відчуваю дуже сильне відторгнення. Для мене це мова, яка пов’язана з чимось дуже страшним і руйнівним. Я відчуваю, що люди повинні від неї відмовитися.
Сама мова для мене звучить як щось темне. І на цю тему треба згадати Толкіна — автора “Володаря перснів“. Толкін навмисно створив мову орків так, щоб у ній були звуки, які нагадують російську мову. Він використав ці особливості навмисно, бо був генієм, фантастичним генієм.
“Володар перснів” — це історія про боротьбу добра і зла. Я бачу там багато паралелей із Росією, з Москвою, зі Сталіним і Путіним. Та темна земля, пустеля, що змальовується у творі — мені нагадує те, що відбувається на Росії. Я думаю, що ця темрява не почалася з Путіна. Вона має довгу історію — сотні років. У моєму розумінні це щось, що накопичувалося в душі цього народу протягом дуже довгого часу.
І, можливо, саме тому вони так ненавидять українців. Бо українці мають інше бачення світу, іншу духовність, мають любов до Бога. Вони бачать в українцях свого ворога, бо українці показують інший шлях.
Ми мусимо боротися, але завжди треба пам’ятати про Божу поміч. Людина сама не може зробити все. Але треба працювати, старатися, і Бог допоможе тим, хто робить добро. Я думаю, що це є великий український обов’язок — боротися з темрявою, зі злом у світі. Бо ця війна не почалася тільки зараз. Це набагато глибша історія.
Читайте також:
“Пульсуюче серце української музики—від 70-х до сьогодення”
