Культура скасування в Україні сьогодні сприймається як сучасний тренд, проте вона має специфічний, глибоко колоніальний характер. Поки в англомовному світі «cancel culture» постала як низова реакція громади на токсичні вчинки привілейованих осіб, в українському історичному контексті цей процес тривалий час здійснювався «згори». Це був жорсткий інструмент репресій, стирання ідентичності та знеособлення. Витоки цього явища криються у чекістській моделі радянського управління, де через «інакшість» думки, мови чи культури у людей відбирали не лише свободу, а й саме право бути частиною суспільства.
Понад 70 років Україна жила у системі, де відмова прийняти офіційні рамки означала втрату статусу і відкидання на марґінес. Соціальне скасування — позбавлення репутації, виключення з професійного поля, знецінення — стало невід’ємною частиною інституційної поведінки. Замість діалогу, влада режиму карала відступників. Це створило глибокий травматичний шар у колективній пам’яті: страх бути виключеним став нормою.
Пригнічення україномовних: скасування за мовною ознакою
У незалежній Україні культура скасування трансформувалася. Якщо в радянські часи “інакшість” каралася партійно-судовими механізмами, то в новій державі — через адміністративну, медійну та корпоративну пасивну агресію. Навіть після розпаду СРСР низка соціальних практик залишилась: небажання чути альтернативні погляди, намагання стримувати національну мову і культуру. Ці традиції виключення іншої думки подекуди зберігаються й досі.
Найпоказовіше це проявляється в мовному питанні та легко виявляється через конкретні кейси. Наприклад, у 2021 році кандидат на посаду в ІТ-компанії TechExpace поскаржився, що після співбесіди йому повідомили: “в пріоритеті – російська” мова спілкування, тому його співбесіду скасували за відмову переходити на російську. Про це в той час писало Громадське. Подібний скандал стався того ж року з міжнародною компанією Columb Trade: HR-менеджерка відмовила кандидату, посилаючись що “у нас корпоративна культура – тільки російська”. У жовтні 2023 року мовний інцидент трапився в українському медичному університеті: викладачка змусила студентку-парамедика переходити на російську при опитуванні пацієнта, образливо перервавши україномовну розмову. Ці приклади свідчать, що в Україні ще існують ситуації, коли незручність для російськомовної більшості компенсується дискримінацією україномовних.
Хоча Конституція України гарантує вільне використання державної мови, на практиці (україномовні) українці в багатьох середовищах стикаються з подібними ситуаціями постійно. В аналітичних матеріалах ZMINA наведено реальні кейси: водій Bolt висадив пасажирок після того, як ті попросили розмовляти українською; у Києві двоє чоловіків напали на волонтерку, бо вона говорила українською; у Бучі чоловік побив сусідку, яка попросила його говорити українською мовою. Це навіть не щоденна “м’яка цензура”, це радикальні акти, які фізично загрожують українську в Україні. Генеральний омбудсмен з питань мови також неодноразово наголошував, що під час призначення на посади в державні органи досі фіксуються факти мовного тиску, про що йдеться в офіційному річному звіті “Про стан дотримання Закону України про забезпечення функціонування української мови як державної” за 2023 рік.
У таких випадках культура скасування діє латентно: україномовна позиція трактується не як цінність, а як загроза внутрішньому порядку, “непридатність до колективу”. Це — відгомін тоталітарної логіки: той, хто відмовляється асимілюватися, мусить бути марґіналізований. Законодавство України дедалі активніше захищає державну мову, але на побутовому рівні колишні шаблони ставлення змінюються повільно.
Ця ситуація демонструє — українське суспільство хибно розуміє суть явища “скасування” і використовує його як інструмент боротьби з яскравими проявами нонконформізму, патріотизму замість того, щоб боротись з токсичними соціальними явищами як ксенофобія, колабораціонізм, гомофобія, сексизм, виравдовування злочинів Росії, корупція тощо. Хоча більшістю цих прикладів має займатись кримінальний кодекс, на практиці ми бачимо що дана соціальна поведінка в певних колективах вважається близькою до нормальної.
Чому в Україні не працює інститут репутації?
В Україні досі не сформувався повноцінний інститут репутації. Соціальні санкції — формальні й неформальні — не спрацьовують на системному рівні. Людина, звинувачена в сексизмі, мовній агресії чи корупції, може спокійно повернутись у публічний простір. Громадянське суспільство має обмежений важіль впливу. Причина — відсутність сталих правил публічного дискурсу, вкорінена недовіра до інституцій, наприклад судів та нерозвинутість репутаційної пам’яті.
На противагу цьому, в країнах із розвиненими демократичними традиціями (наприклад, у Німеччині, Канаді, Швеції), репутація є соціальним капіталом. Академічна недоброчесність, мовна агресія або расизм можуть закрити шлях до будь-яких керівних посад. Інструментами слугують не лише медіа, а й професійні асоціації, громадські аудитори, публічні вибачення, прозорі процедури відновлення репутації або її втрати.
Для України завдання майбутнього — розробити власну модель відповідальності за суспільну поведінку. Без цього культура скасування залишатиметься інструментом хаотичного покарання, а не механізмом етичної саморегуляції.
Подвійні стандарти: від Дмитра Донцова до Потапа й Сердючки
Дмитро Донцов — класичний приклад “скасування” в українській історії. Його вигнання з інтелектуального простору УРСР було не лише політичним, а й символічним актом стирання альтернативної моделі української самостійності. Відверта непримиренність Донцова до російського культурного впливу зробила його фігуру токсичною для колоніального режиму. Але й після здобуття незалежності його ідеї залишалися небажаними у публічному дискурсі — через страх перед його “радикалізмом”, який не вписувався у м’яку національну риторику 1990–2000-х.
Сучасні кейси демонструють подвійні стандарти у механізмах скасування в українському суспільстві. З одного боку за старою традицією, інтелектуалів, митців, активістів або журналістів, які намагаються формулювати альтернативні, не завжди зручні позиції — щодо війни, мобілізації, мовної політики, конструктивної критики влади — часто публічно таврують як “зрадників” без предметної дискусії чи аналізу намірів. У багатьох випадках йдеться не про антиукраїнські позиції, а про складні запитання, які мають звучати в демократичному суспільстві. Яскравим прикладом цього є Національний марафон, який має монополію на телебачення. Всі опозиційні до чинної влади медіа були виключені з ефіру без логічних пояснень.
З іншого боку, особи, які свідомо підтримують чи легітимізують ворожі наративи, зокрема через поширення російської культури, захисту символів чи топонімів агресора або виправдання окупації — не зазнають жодних інституційних наслідків, зберігаючи доступ до медій, сцени, фінансів чи посад. Ці випадки оголюють відсутність інституту репутації, який би дозволяв чітко фіксувати межу між прийнятним і суспільно шкідливим. Попри бурхливу реакцію соціальних мереж, ми спостерігаємо очевидну інституційну байдужість або навіть саботаж.
Вєрка Сердючка (Андрій Данилко) — зразковий приклад. Після початку повномасштабного вторгнення артист неодноразово повертався до виконання російськомовного репертуару, співпрацював із майданчиками, наближеними до російського шоу-бізнесу, а під час війни уникнув публічного осуду за подібні дії, виправдовуючи їх “ностальгією” або “мистецькою свободою”. Його участь у заходах національного рівня продовжує легітимізувати цей тип поведінки.
Михайло Поплавський, колишній ректор Університету культури, відкритий симпатик проросійських наративів часів Януковича, зберіг свій вплив, публічність і адміністративний ресурс, зокрема через присутність у TikTok та YouTube як “культурний дідусь” для молоді. Його політична чи “естетична” риторика та поведінка не зазнала бодай жодної вагомої критичної оцінки.
Олексій Потапенко (Potap) — попри критику його творчості за спекуляцію на “братерстві народів” у попередні роки, після 2022 року уникнув глибокого суспільного аналізу власної позиції, продовжуючи кар’єру в Іспанії з рідкісними поверхневими заявами про підтримку України.
Інші менш відомі кейси — держслужбовці, бізнесмени, публічні інфлюенсери, які були помічені у проросійських симпатіях, розмиванні культурних кордонів, а інколи і у ворожих спецопераціях, у 2022 році отримали змогу вільно евакуюватись до Європи, зберігаючи статки і можливість публічної активності — вказують на структурну неспроможність фіксувати та утримувати суспільну відповідальність за ворожу поведінку.
У результаті культура скасування в Україні не діє як етичний чи правовий фільтр, а радше функціонує як спорадичний інструмент емоційного тиску на тих, хто формулює нестандартні або критичні позиції, але залишаються в межах української ідентичності. У той же час ті, хто працює на шкоду цій ідентичності, часто залишаються непоміченими системою, оскільки інституту репутації в публічному, професійному та правовому полях — не існує.
До та після 2022 року: зміна меж допустимого
До повномасштабного вторгнення межі допустимого в публічному просторі були широкими, але нечіткими. Толерантність до двомовності, компромісність, спроби “не розгойдувати човен” дозволяли співіснувати різним позиціям, але й знецінювали боротьбу за права та інтереси деяких громадян — україномовних, ЛГБТ+, феміністичних ініціатив тощо. До 2022 року в українському публічному просторі домінувала логіка вседозволеності, яка часто ототожнювала ворожі до державності дії з “плюралізмом думок” або навіть зі свободою самовираження. У такий спосіб було розмито межу між політичною інакшістю та свідомим підігруванням агресору. Із міркувань “толерантності” в країні тривалий час не давалась правова й суспільна оцінка особам, які леґітимізували російські наративи, поширювали проросійську культурну продукцію чи заперечували потребу в українізації як стратегії виживання.
Повномасштабне вторгнення радикально змінило оптику. Вперше за десятиліття окреслилася межа неприйнятного — у сфері культури, медій, освіти, адміністрації. Поняття національної безпеки і лояльності перестали бути абстрактними, а набули практичного значення як механізм самозахисту держави й суспільства. Відчуття екзистенційної загрози змусило колективно переглянути уявлення про те, що таке свобода слова, де закінчується етика, а де починається співучасть у підриві державності.
Цей процес — хоч і запізнілий — варто розглядати як здорову реакцію на десятиліття інформаційної та культурної інерції, коли агентів впливу не лише не ідентифікували, а й часто винагороджували. Гібридна війна передувала гарячій — і програла вона саме тому, що на рівні суспільства довгий час не було готовності окреслювати ворожість як небезпеку.
У цьому контексті змінилась і оптика на вразливі групи, зокрема ЛГБТ. Якщо раніше на тлі ліберальної риторики окремі представники спільноти мали монополію на статус “переслідуваних”, то після 2022 року суспільна увага змістилась з ідентичності на дії та позицію. Патріотична позиція і вклад у спільну боротьбу стали ключовими критеріями суспільного сприйняття, тоді як демонстративна дистанція від війни або поширення пацифістських чи антидержавних заяв — навпаки, почали викликати резонанс і критику, незалежно від сексуальної чи гендерної ідентичності мовця.
Це створило унікальне вікно нормалізації неформальних ознак через лояльність до держави, до спільного спротиву агресору. Багато представників ЛГБТ-спільноти, які воюють або волонтерять, стали важливими суб’єктами публічного дискурсу — не як “меншина”, а як громадяни, які діють на користь спільного блага.
Таким чином відбувається кристалізація розуміння, що в умовах війни ідеологічна “нейтральність” чи подвійна лояльність є розкішшю, яку вже не можна дозволити. Це важливий етап у формуванні національного імунітету, коли вороже і деструктивне перестає бути видимим лише для фахівців із безпеки — і стає суспільно відчутним сигналом для дії.
Попри шалений спротив ми спостерігаємо за поступом у розвитку і дорослішанню українського суспільства, хоч цей шлях обіцяє бути ще дуже довгим. Опір структурним змінам — мовним, правовим, ціннісним — зумовлений глибоким страхом втратити “зрозумілу” модель домінування. Але саме ці зміни є ключем до розвитку: від мовної справедливості — до інституційної доброчесності, від діалогу з інакшими — до справжньої свободи.
Читайте схожі матеріали на Порогах:
“Окупація свідомости”
“Свідоме українство: як народжується сучасна українська ідентичність”
