Кіно — це більше, ніж розвага. У часи випробувань воно стає голосом культури, інструментом осмислення реальності та способом збереження пам’яті. В умовах війни українське кіно набуває особливого значення і його присутність за кордоном — це не лише мистецький жест, а й акт спротиву та самовизначення. Благодійні покази Kinowar, організовані дистрибуцією Кіноварта, — говорять про важливе та знаходять відгук у міжнародної аудиторії. Напередодні дійства ми поспілкувалися з його організаторами Оленою Веселою та Павелом Сандулом — про їхній шлях у кіноіндустрії, виклики, з якими стикається українське кіно та роль культури у протистоянні російській агресії.
— Звідки ви та яким чином прийшли до організації кінопоказів?
— Олена: Я з України, з міста Ірпінь. Приїхала до Чехії у 2022 році, десь наприкінці весни.
Раніше я ніколи не займалася кінопрокатом, хоча була близька до відеовиробництва, але в іншому аспекті. Все почалося після перегляду фільму “20 днів у Маріуполі”. Ми побачили, що цей фільм виклали у вільний доступ на YouTube, подивилися його й вирішили організувати показ у Празі, щоб якомога більше людей дізналися про жорстокість війни в Україні. Так із благодійного кінопоказу розпочалася наша діяльність у сфері дистрибуції та демонстрації українського кіно.
Окрім “20 днів у Маріуполі”, в нашій програмі були й інші фільми: “Любов варта всього” від Takflix, “День українського добровольця” від Babylon’13, “Коли весна прийшла в Бучу” — документальний фільм німецького режисера, який одразу після деокупації Ірпеня та Бучі приїхав в Україну та зняв цю стрічку.
Це був початок. Коли кінопокази стали регулярними, ми почали працювати й з комерційними фільмами, але благодійні покази залишаються важливою частиною нашої діяльності. Зараз ми готуємо KINOWAR 2025. У програмі вже вісім фільмів. Коли минулого року ми проводили перший фестиваль, мали надію, що він буде останнім. Але, на жаль, доводиться робити його вдруге. Чому? Бо це подія до річниці повномасштабної війни. Звісно, хочеться, щоб більше не було потреби показувати такі страшні фільми. І щоб вони взагалі ніколи не знімалися.
— Павел: Я родом із Молдови. З 1999 року живу в Празі, тож фактично я більше чех, ніж хтось інший. У сфері кіно працюю вже так давно, що мені навіть подобається вигадувати стратегії його дистрибуції.
— За яким принципом ви обираєте фільми для показу?
— Павел: Я б поділив це на три аспекти. По-перше, ми прагнемо зберегти та підтримати українську культуру, яка зараз перебуває під тиском і яку намагаються знищити. Важливо, щоб цього не сталося. Також хочеться, щоб чехи навчилися розрізняти українську та російську мови, адже це справді важливо. Україну часто узагальнено сприймають як частину якогось “сходу”, і я хочу, щоб це змінилося.
Раніше мені здавалось, що сюди приїздили з України лише працювати і не замислювався над її культурним багатством. Тепер я розумію, наскільки це велика й унікальна країна, яка в багатьох аспектах перевершує Чехію. Тому підтримка української культури — це підтримка нації та її пам’яті. Наприклад, у нас є фільм “Будинок Слово”, який розповідає про “розстріляне відродження” — це якраз про те, як знищувалася культура.
Другий аспект — це українці, які живуть у Чехії. Раніше вони приїжджали сюди лише працювати, заробляли гроші, а потім поверталися додому, щоб будувати власні домівки. Вони фактично не інтегрувалися в суспільство, і це втрата як для них, так і для Чехії. Ми хочемо дати їм можливість культурного дозвілля, щоб вони могли просто піти в кіно.
Зараз українці майже не ходять у кінотеатри, бо українських фільмів у прокаті немає, а європейські стрічки показують без дубляжу, лише із субтитрами. Наприклад, італійський фільм із чеськими субтитрами — і вже важко його дивитися, якщо не знаєш мови. Але кіно — це більше, ніж перегляд фільму вдома. Це соціальна подія: люди збираються, обговорюють побачене, створюють спільноту.
І третій аспект — збори для підтримки українського опору російській агресії.
—Олена: Для мене це дуже важливо. Тішить, що як у комерційних показах, так і благодійних — ми все одно допомагаємо Україні. Благодійні збори йдуть на армію, а кошти з комерційних показів повертаються у продакшн, підтримуючи нові фільми.
— Як ви оцінюєте вплив своїх кінопоказів на міжнародну аудиторію та підтримку України?
— Олена: умовних 20% наших глядачів — це неукраїномовна авдиторія. З них більшість — чехи, але присутні ще інші іноземці. В основному їх запрошують їхні друзі-українці, які хочуть показати війну зблизька, розбудити розуміння ситуації. А якщо це художнє кіно, то знайомлять їх із українською культурою. На Kinowar цей відсоток ще вищий.
Я думаю, що це пов’язано з тим, що комерційні покази ми рекламуємо переважно всередині української спільноти та через партнерські організації. А Kinowar ми більше просуваємо через чеські медіа — наприклад, Radio 1, Český rozhlas Vltava та інші культурні платформи. В принципі, Kinowar орієнтований більше на міжнародну аудиторію, адже українці й так знають, що у нас відбувається.
— Які локальні колаборації є найбільш знаковими для вашої діяльності?
— Олена: наша головна колаборація — це кінотеатри. Вони є важливою частиною Kinowar, адже безкоштовно надають свої зали й готові передавати зароблені кошти на підтримку України. Вони відкриті до співпраці, і саме від них ми отримуємо найбільшу підтримку.
Кінотеатрів могло б бути ще більше, але нас лише двоє і фізично ми не можемо охопити всі можливі майданчики. Проте зараз із нами вже співпрацюють Světozor, Lucerna, Atlas, Bio Oko, Edison Filmhub та Kino 35 при Французькому інституті, який другий рік поспіль підтримує нас і стає своєрідним осередком українського кіно в Празі. По опитуваннях зараз рекордно низький відсоток підтримки українців серед чехів; багато коментарів, що розпалюють ненависть навіть щодо акції до 3-ї річниці вторгнення росіян до України.
— Чи зіштовхуєтесь ви теж з чимось подібним?
— Олена: це планована атака. Я вже стикалася з таким в 2022 році, коли вмикала рекламу вернісажу із проєктом українських зупинок і після цього просто зрозуміла, що краще не таргетувати рекламу на чеськомовний сегмент. зараз вже другий рік поспіль ми вмикаємо рекламу лише на українців, бо мета цих атак — ламає будь-яку рекламну стратегію. Тому, просто щоб не отримати таку ситуацію, яка зараз виникла навколо Milion chvilek чи Paměť národa, ми намагаємось уникати цього. Йдемо через дружні медіа і організації, у яких є аудиторія, яка позитивно налаштована до українців.
— Павел: очевидно тиск на українську меншину та її сприйняття чехами — посилився. Люди, які підтримували Україну та опір агресору, все ще продовжують це робити.
Тож нічого суттєво не змінилося. Це триває довго, і вже не так яскраво виражене. Це ситуація стає небезпечною, оскільки, на мою думку, зараз атака з боку Росії на Чехію та Словаччину стає досить інтенсивною і ми з цим стикаємося. Хоча те, як люди думали про це раніше, загалом не дуже змінилося.Просто стало більш помітним поширення ненависницьких коментарів у соцмережах. Вони стали агресивнішими, їх видно більше, і, мабуть, потрібна якась модерація. Не знаю, як із цим боротися, це досить тривожно.
Також знову почали набирати популярність популісти накшталт партії SPD та комуністи, які відкрито виступають за проросійський курс, що просто неймовірно. І це стосується не лише Чехії, але, принаймні тут ми це спостерігаємо. Думаю, це стосується і Німеччини, і Європи загалом.
— З якими викликами зіштовхуєтесь ви, як прокатники кіно?
— Олена: від перекладу фільмів, які Павел перекладає самостійно, до фінансів, реклами — все це забирає час. Ми робимо дуже об’ємну роботу лише вдвох — від графіки і перекладів до домовленостей з кінотеатрами і правовласниками тощо. Викликом є відсутність достатнього часу та досвіду. Загалом, все, що стосується фільмів, потребує фінансової підтримки від ґрантодавців. І створення самих фільмів, їх промоція, і кінотеатри також. Але ми поки не співпрацюємо з жодною ґрантовою програмою. Тому фінансова частина для нас теж дуже болісна, бо іноді витрати, які могли б покриватися фондами, ми покриваємо самостійно з наших кишень.
— На вашу думку, який вплив на аудиторію ваших заходів мають панельні дискусії?
— Олена: на кожний показ ми стараємось запрошувати ідейних спікерів, які можуть поділитися досвідом і мотивувати наших глядачів до дій. Тим, хто, можливо, ще сумнівався або не знаходив сили, щоб діяти, на таких дискусіях можна знайти багато простору, щоб почати.
— Павел: Kinowar насправді — це не тільки про фільми, які часто обираються не зовсім цілеспрямовано. Це багато в чому про спільноту навколо нього, тут присутній певний соціальний, дипломатичний аспекти тощо. Люди приходять, починають спілкуватися, обговорювати теми, які дійсно важливі. Це стосується не тільки самого вечора показу, а й того, що буде після нього, щоб ця інформація поширювалася. Так само, як і в Україні, тут люди розуміють, що наша діяльність — це не просто організація подій. Торік ми говорили , що ми не лише збираємо кошти на гуманітарну допомогу, а й створюємо міцний тил для передової. Однак цього року я дедалі більше бачу, що ми боремося й тут, аби не допустити, щоб до влади знову прийшли комуністи чи проросійські партії на кшталт SPD.
— Як ви підбираєте гостей для своїх дискусійних заходів?
— Павел: у нас немає чіткої системи, але ми завжди запрошуємо цікавих і компетентних гостей. Торік у нас були цікаві спікери, наприклад, засновник Team 4 Ukraine, який є єврокомісаром із розслідування воєнних злочинів. Це Петр Пойман, він їздить в Україну та досліджує всі ці події. Ще у нас був директор Інституту дослідження тоталітарних режимів Петр Главачек — чудова людина, і вони з Пойманом прекрасно взаємодіяли. Також у нас були волонтери з Коридор UA. Ми намагаємося, щоб дискусії не були просто одностороннім схваленням певних ідей, але щоб вони приносили щось нове, щоб нас щось у цих розмовах могло здивувати. Навіть якщо я особисто менше знаю про війну, ніж, скажімо, Олена, яка її відчула на власній шкірі, усе одно важливо, щоб це було не лише повторенням уже відомого.
— Вдається вам залучати і творців фільмів?
— Олена: з цим важко, бо режисери мають отримувати дозвіл на виїзд від міністерства культури України. Я думаю, що в мирний час буде більше таких гостей.
— Якби вам вдалося займатися власним кіно, про що воно було б?
— Павел: у нас є кілька розпочатих проєктів. Один із них — документальний фільм про волонтерів на війні, інформацію про нього можна знайти на нашому сайті. Є ще один мій проєкт, який уже давно “лежить у шухляді” й трохи спить, але це не проблема — я хочу його зняти. Це історія про розпад Радянського Союзу, великий голод у Молдові та про те, як овочі врятували кінематографіста. У нас є й інші проєкти — ми любимо експериментувати з візуальними образами, звуком і формою подачі. Так ми прагнемо пізнавати світ.
— Олена: це партизанська діяльність у тилу під час війни. Це творча робота, до якої ніхто з нас не був готовий, але хтось мусив нею займатися.
