Ідеї Дмитра Донцова, українського мислителя, публіциста та політичного діяча, переживають нове осмислення в контексті сучасних викликів, що стоять перед Україною. Його думки, колись сприйняті як радикальні, сьогодні для багатьох звучать пророчо, особливо крізь призму передбачених ним трагічних подій ХХ та ХХІ століть, включно з нинішньою війною. В цій статті, натхненній автором влогу “Культ” Віталієм Стеценком, ми розповідаємо ким насправді був видатний український мислитель Дмитро Донцов.
Біографія
Дмитро Іванович Донцов народився 1883 року в Мелітополі, що тоді входив до Таврійської губернії Російської імперії. Цікаво, що ані місце народження, яке не було осередком українського духу, ані родинне оточення, де українська національна ідея не була пріоритетом, не віщували його майбутньої ролі одного з головних ідеологів українського націоналізму. Двоє його старших братів навіть ідентифікували себе як росіяни. Проте, Донцов зробив свій свідомий вибір.
Освіту він розпочав у Мелітопольському училищі, а 1902 року вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Саме там він зблизився з українською громадою, захопився творчістю Лесі Українки та почав активно цікавитися політикою, долучившись 1905 року до місцевої групи Української соціал-демократичної робітничої партії. Його політична діяльність не залишилася непоміченою: того ж року за промову на українському політичному віче його заарештували та ув’язнили в Лук’янівській тюрмі, хоча згодом звільнили за амністією. Другий арешт відбувся 1907 року, і після восьми місяців ув’язнення його випустили на поруки. Переслідування змусили Донцова 1908 року нелегально емігрувати до Галичини.
З 1911 року він мешкав у Львові, активно публікуючись в українській пресі. Початок Першої світової війни у 1914 році застав його на чолі Союзу Визволення України. Через російський наступ він переїхав до Відня, а потім до Берліна, де працював в Українській інформаційній службі. У 1917 році, здобувши у Швейцарії докторський ступінь із права, він повернувся до Львова, хоча юристом так і не став. У березні 1918 року Донцов переїхав до Києва, приєднавшись до української партії хліборобів-демократів, а згодом очолив бюро преси та українське телеграфічне агентство при гетьманському уряді Павла Скоропадського. Однак після видання Гетьманом Федеративної грамоти, Донцов розірвав із ним стосунки, опублікувавши різку критичну статтю. Це змусило його переховуватися в Києві. Завдяки Євгену Коновальцю та Симону Петлюрі, він отримав дипломатичне доручення і на початку 1919 року виїхав до Відня, а потім осів у Берні, керуючи пресовим відділом українського представництва у Швейцарії.
Пізніше, за підтримки Коновальця, Донцов відродив у Львові легендарний “Літературно-науковий вісник”. Паралельно, з 1923 року, він очолював часопис “Заграва”, маючи намір створити на його базі націоналістичну партію, проте ця мрія не здійснилася, і він остаточно відійшов від політичної практики. Початок Другої світової війни 1 вересня 1939 року приніс нові випробування: польська поліція ув’язнила його в концтаборі Береза-Картузька. Після звільнення внаслідок падіння Польщі, він опинився в Берліні, де прожив до літа 1940 року. Там на нього навіть було вчинено донос до гестапо за нібито полонофільство, але німці його не зачепили. Після війни Донцов опинився в американській зоні окупації Німеччини. Радянська влада заочно зарахувала його до воєнних злочинців, незважаючи на те, що він ніколи не брав участі у бойових діях. Його “зброєю” було перо, яким він невпинно викривав агресивну політику Росії. Побоюючись видачі СРСР, Донцов переїхав до Великої Британії, потім до США, і зрештою, з 1947 року, оселився в Канаді. Там він викладав українську літературу в Монреальському університеті та писав для діаспорних видань. Помер Дмитро Донцов 30 березня 1973 року, його могила знаходиться на українському цвинтарі в Баунд-Бруку, США.
Біографія Донцова – це шлях інтелектуала-одинака, погляди якого за життя мало хто розумів. Його думки часто були надто радикальними для свого часу, відрізняючись від панівних поглядів на майбутнє України та відносини з Росією. Однак історія показала правоту його найбільш радикальних ідей.
Ідея “українського провансальства” та передбачення Донцова
Центральним у світогляді Донцова було поняття “українського провансальства“. Цим терміном він об’єднував усі, на його думку, помилкові версії української національної ідеї, які не передбачали повної, абсолютної незалежності України, без входження до будь-яких імперій чи федерацій. Донцов критикував тогочасну українську інтелектуальну та політичну еліту, включаючи таких постатей, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Микита Шаповал та інші, за їхню, як він вважав, схильність до компромісів з Росією, чи то у формі федерації, чи автономії у складі ліберальної Росії, чи навіть УРСР. Головним уособленням цих ідей він вважав Михайла Драгоманова та його послідовника Грушевського. Донцов цитував Грушевського, який пропонував здобувати автономію України “з можливим спокоєм і розвагою”, уникаючи боротьби.
Донцов був чи не єдиним, хто на початку ХХ століття послідовно виступав за повну державну незалежність України від Росії. Він стверджував, що будь-яке “співжиття” з Росією чи “м’яка автономія” неминуче призведуть до катастрофи. Саме Донцов передбачив колективізацію, репресії, геноциди і навіть нинішню війну понад 100 років тому. Багато його ідей, що колись здавалися екстраваґантними, сьогодні стали трагічними фактами української історії.
Цікаво, що саме Донцова першим назвали “українським фашистом” і “поплічником Гітлера” через його наполягання на сепаратній українській національній ідеї, вільній від російського впливу. Цей наратив не є вигадкою сучасної російської пропаганди, а має давніше коріння.
Сутність національної ідеї за Донцовим
Для Донцова українська національна ідея мала бути вольовою, сильною та дієвою. Він відкидав пасивність та очікування, що Росія сама “відпустить” Україну чи допоможе їй розвиватися. На противагу “етиці лагідних” та “толеранції до ворожої правди”, він пропонував “мораль сильних” та “твердість”. Ключові аспекти його бачення національної ідеї:
- Абсолютний суверенітет: жодних федерацій, конфедерацій чи васальства.
- Експансивність (неімперіалістична): національна ідея не може замикатися в собі, вона повинна “нести щось за межі наших кордонів”. Йдеться не про завоювання, а про культурний та ідеологічний вплив, подібний до американської чи британської національних ідей, які, хоч і нав’язувалися часом силою, але також приймалися добровільно.
- Воля: не просто відсутність начальника, а сила, честь, можливість, що є інструментом і ціллю. Ідеальний українець за Донцовим – це “вольовий, сильний, озброєний, освічений націоналіст”, здатний захистити свою землю. Ідеалом тут може слугувати козак часів Хмельницького чи Сагайдачного.
- Духовність і традиція: моральні та духовні цінності мають переважати над матеріальними. Він пропонував спиратися на традиційні християнські догми. Національна ідея, за Донцовим, – це створення чогось вічного, праця нинішнього покоління заради майбутніх.
- Роль активної меншості: для втілення великої національної ідеї потрібна активна, пасіонарна меншість, оскільки більшість, на його думку, схильна слідувати за лідерами.
- Пафос: національна ідея має бути піднесеною, “гонористою”, здатною надихати на великі вчинки, а не нагадувати бухгалтерську книгу.
Важливо зазначити, що, говорячи про націю, Донцов не закликав до вигнання етнічних меншин. Українська нація мала бути центром країни та ідеї, а інші народи могли жити і працювати поруч. Таким чином, приписуваний йому “примітивний, брутальний фашизм” є спотворенням його поглядів пропагандою.
Погляд Донцова на Росію (Московію)
Значну частину своєї творчості Донцов присвятив аналізу феномену Росії, яку він часто називав Московією. Він вважав її головним, екзистенційним ворогом України, який “ніколи, за жодних обставин… від нас не відчепиться”. Сценарій мирного співіснування та розвитку двох країн, на його думку, неможливий; може існувати або Україна як високорозвинена країна, або Росія.
Донцов описував Росію як “вампіра, який живеться нашою кров’ю”, поглинувши українські духовні, культурні та організаційні традиції після Переяславської угоди, яка, на його думку, перетворила Московію з “улусу колишньої Монгольської імперії” на щось більше. Якщо Україна остаточно звільниться, Росія, за Донцовим, втратить усе це і знову стане “придатком Глобального Сходу”, наприклад, Китаю.
Ключові характеристики російської ментальності та держави, на які вказував Донцов:
- Чинники формування: безмежний простір, невичерпність природних багатств і людського матеріалу; зв’язаність і безправність суспільних станів; брак диференціації особи від загалу.
- Неприйняття інших націй та асиміляція: на відміну від США чи Канади, де можлива подвійна ідентичність (наприклад, американець китайського походження), у Росії визнання себе росіянином означає відмову від своєї етнічної ідентичності. Росіяни не просто вимагають відмежування від власних коренів, а й змушують цілі народи “ненавидіти самих себе”.
- Неприйняття інших традицій: стаючи росіянином, людина має відмовитися від своєї релігійної, духовної та культурної спадщини.
- Зневага до особистості: особа завжди пригнічена, розчинена в державі та громаді. Це контрастує з європейською повагою до особистості та її прав.
- “Русскій мір”: сучасна версія російської національної ідеї, що несе негативні конотації.
- Месіанство (ідея Катехона): росіяни, згідно з Донцовим, вважають себе “Катехоном” – останнім бастіоном, що стримує остаточне поглинання світу дияволом. Ця парадоксальна ідея породжує фанатизм, з яким росіяни діють, не маючи сумнівів у власних помилках і не відчуваючи потреби в повазі до власної особистості. (Цим пояснюється цитата Путіна: “ми як мученики попадемо в рай, а всі інші просто здохнуть”.)
- Зневага до еліт та опора на “чернь”: російська влада завжди маніпулювала “черню”, “глибинним народом”, “пролетаріатом” для досягнення своїх цілей, спрямовуючи її на знищення.
- Дихотомія Схід-Захід: Росія протиставляє себе Заходу, її суть – “рух східного хаосу проти західної логіки та проти порядку”, “енергія, яка прагне все знищити”.
- Процес очищення України від усього російського, від можливості ототожнення з росіянами (мова, культура, пам’ятники) Донцов вважав надважливим завданням. Він писав, що українців сприймають за росіян через поширеність російської культури в Україні.
Роль церкви та традиції
Донцов надавав великого значення церкві в контексті національної ідеї. В умовах поширення соціалізму та ліберального капіталізму (які він розглядав як прояви матеріалізму та атеїзму), що виступали проти церкви, Донцов бачив у ній носія “емоційного елементу”, здатного запалювати людей на дії, що виходять за межі прагматичного розрахунку та миттєвої вигоди. Великі ідеї, на його думку, завжди є “романтичною авантюрою” і вимагають жертв заради майбутнього.
Церква, за Донцовим, стабілізує традицію. Однак його традиціоналізм був “помірним” і відрізнявся від, наприклад, ідей Рене Генона з його вірою в примордіальну традицію доісторичних цивілізацій. Для Донцова важлива була повага до національної традиції (ритуали, рід, батьківство, зв’язок із землею), а не до абстрактної “традиції людства”. Земля для нього була священною, бо на ній живе нація і поховані предки.
Донцов про українських діячів: критика та пошана
Донцов був надзвичайно критичним до більшості своїх сучасників – українських культурних та політичних діячів, називаючи їх “провансальцями” за схильність до компромісів з Росією. Він звинувачував майже всіх у москвофільстві, яке, на його думку, неминуче призведе до геноциду.
Єдиною постаттю, яку Донцов беззастережно поважав і вважав пророком, був Тарас Шевченко. Він бачив у Шевченкові носія “архетипу українства”, а в його розумінні волі – центральну ідею для нації. Донцов також відзначав, як радянська ідеологія намагалася привласнити Шевченка, спотворюючи його образ і замовчуючи його антиросійські погляди (наприклад, пояснюючи слово “москаль” у “Катерині” як “російський офіцер Білої гвардії”, а не росіянин загалом).
Донцов вважав, що відродження України можливе через відродження описаного Шевченком архетипу козацтва – високоефективної, самоорганізованої військової громади з елементами прямої демократії. Він підкреслював глибокі демократичні традиції України, згадуючи Конституцію Пилипа Орлика як першу в Європі. Цитуючи Шевченка, Донцов наголошував, що найнебезпечніший ворог України – внутрішній, зокрема корупція.
Спадщина та актуальність
Дмитро Донцов залишається фігурою складною та суперечливою, передусім через те, що його ідеї необхідности силового утвердження нації та безкомпромісности у відносинах із Росією, призвели до звинувачень у фашизмі, переважно з боку радянської пропаганди. Однак безсумнівно він був інтелектуалом європейського масштабу, який вільно орієнтувався у філософських теоріях та світовій історії. Той факт, що за зберігання його книг в СРСР можна було отримати 15 років ув’язнення, свідчить про те, наскільки радянський режим боявся його ідей.
Тепер, коли Україна знову бореться за свою незалежність, багато тез Донцова звучать не просто актуально, а й навіть пророче. Його аналіз російської імперської сутності, його наполягання на повній суверенності та необхідності сильної, вольової нації знаходять відгук у багатьох українців.
Знайомство з ідеями Дмитра Донцова – це, безперечно, складний, але важливий досвід для розуміння тяглості українського наративу від минулого до сьогодення. Його праці, зокрема “Ідеологія”, спонукають до роздумів, дискусій та переосмислення шляхів розвитку української нації та держави. Ігнорувати його інтелектуальну спадщину сьогодні навряд чи можливо.
Читайте подібні матеріали на Порогах:
“Русини та український націєтворчий процес”
“Український визвольний рух у викривленому дзеркалі”
