Після кожного обстрілу українських міст агресор вириває шматки повсякденного життя, яке здавалось незмінним. Одними з перших удар тримають вікна: прості конструкції із дерева і скла, крізь які ми звикли бачити світ. Уявіть собі, що їх більше немає — і що зима вже завтра.
Саме в цей момент на сцену виходить Ернест Волтр — чеський волонтер і музикант, який перетворив утилізацію старих чеських вікон на благодійний проєкт, який реалізується через ініціативу “Okna pro Ukrajinu”. Ми поговорили з Ернестом про особисту мотивацію, родинну історію, вікна як символ практичної солідарности, поїздки на фронт і силу музики, що звучить навіть у підвалах прифронтових театрів.
— Здається, у тебе особливий зв’язок з Україною. Чому ти вирішив допомагати?
— Головна причина — те, що зовсім поруч із нами відбувається масштабна геополітична криза. Це — наша історична можливість допомогти. Я принципово не можу змиритися з несправедливістю та агресивним експансіонізмом Росії. Ще з 2014 року в мене з’явилися кілька друзів в Україні. А ще я — волинський чех, і з дитинства мене цікавило, де народилися мої прадіди. З роками ця цікавість переросла у глибший зв’язок. — Розкажи, будь ласка, більше про історію твоєї родини на Волині. Що змусило їх повернутись назад? — Мій прадід народився ще за Австро-Угорщини, як дитина пережив Першу світову, застав боротьбу за незалежність України, потім опинився у Польщі, СРСР, під німецькою окупацією, а потім знову в Радянському Союзі. Вже тоді стало зрозуміло, що жити там більше не хочуть. Особливо коли з’явилася можливість репатріації до Чехословаччини.
У нашому селі майже всі мали пріоритетне право на повернення. Можливо, тому, що значна частина волинських чехів воювала у складі Чехословацької армії на території Радянського Союзу. Майже в кожній родині був хтось, хто після війни опинився в Чехословаччині й активно дізнавався, як юридично здійснити повернення й знайти нове місце для життя.
— Чому саме вікна, а не щось інше?
— Хтось замінює вікна, викидає їх або віддає. Це не виглядає як “справа всього життя”. Але наприкінці 2022 року я проходив повз Чеське статистичне управління і побачив перед будівлею близько тридцяти вікон. Нові дерев’яні, масивні, євростандартні. Більшість були в чудовому стані, майже без пошкоджень. Я запитав прораба, що з ними буде. Він відповів: “Ніхто їх не хоче. Ми їх викинемо. Вони навіть для теплиць не підходять — подвійне скло, надто тепло, квіти всередині просто зваряться”. Мене це вразило. Така абсурдна марнотратність.
Я на той момент уже не раз бував в Україні, роками допомагав, і перше, що спало на думку — спитати знайомих, чи не потрібні їм вікна. Просто щоб не допустити, щоб їх викинули. Але залишався сумнів — як це все організувати логістично? Як перевезти вікна до України так, щоб це справді мало сенс? Я поділився ідеєю в соцмережах — і отримав кілька важливих відгуків. Люди сказали: “Це круто, ми допоможемо!”. Завдяки цій підтримці я орендував склад.
Коли з тієї будівлі почали демонтовувати вікна, з’явилися волонтери. Щотижня, по мірі демонтажу, ми завозили вікна на склад. Усього назбиралося приблизно 150. Потім ми завантажили вантажівку — і повезли їх в Україну. Це була перша “віконна” акція. Щоправда, ті вікна були дуже великі — по 2,5 метра, з адміністративної будівлі. Вони не підходили для невеликих житлових будинків. Я ще пробував якось із ними працювати, думав, що робити далі, але чіткого плану не мав.
Спершу я уявляв, що можна створити застосунок: з одного боку — перелік вікон, які ми маємо, з іншого — список запитів від українців. Коли щось збігається — ми організовуємо доставку. Але на практиці це виявилось неможливо. Або нам треба було б мати гігантські склади, або люди в Україні чекали б місяцями. Це було б абсолютно непродуктивно.
І от влітку 2023 року я потрапив на конференцію Restoration of Ukraine в Івано-Франківську. Я попросив організатора дозволити сказати кілька слів — і саме там вперше чітко сформулював для себе, як далі з цим працювати.
— Як виглядає процес зараз?
— Зараз вікон дуже багато — люди самі виходять на контакт. Це відбувається через нашу сторінку у Facebook та сайт Okna pro Ukrajinu. Якщо ввести це в Google — ми серед перших покликань.
Парадоксально, але великий поштовх дала… історія з Дональдом Трампом — його сумнозвісне інтерв’ю із Зеленським у Білому домі. Тоді чеські медіа почали шукати гуманітарні ініціативи, які працюють без американської допомоги. Журналісти прийшли до складу організації Koridor UA, де лежало 50 наших вікон. Вони знімали сюжет про медичну допомогу, але запитали HR-менеджерку: “А це що за дивна гуманітарка?” Вона за 20 секунд пояснила, що це за вікна — і після цього люди почали звертатися самі.
Якщо до того ми шукали, переконували, пояснювали, чули навіть критику (хоча її було небагато) — то тепер усе навпаки. Люди самі дзвонять і пропонують. Останні три місяці я взагалі нікому не телефонував — запити йдуть самі.
Наприклад, нещодавно зателефонували з міста Мимонь, що на півночі Чехії. Там у кількох багатоповерхівках міняють вікна, яким лише вісім років. Вони отримали дотацію з ЄС на підвищення енергоефективності — і ці вікна мали просто викинути. І ось знайшовся свідомий чоловік — пан Черношек із міської ради. Дехто навіть кепкував із нього, мовляв, що це за ідея — але він зателефонував мені й сказав: “Просто приїжджайте, ми вам усе завантажимо, а далі робіть із цим, що вважаєте за потрібне”. Я погодив дату виїзду.
Випадково мав трохи вільного часу, тож паралельно шукав, куди можна доставити цю партію. Через друзів вийшов на Запорізьку міську раду, зокрема на їхнє управління з ремонту та відновлення. Ми домовилися передати їм вантажівку з вікнами, а вони вже самі розподілять їх відповідно до потреб міста.
Тих вікон було спочатку 150, але згодом виявилося — аж 190. І зараз вони прямують до Запоріжжя. Після цього я зрозумів, що вікон у Чехії — набагато більше, ніж ми можемо перевезти. Навіть без спеціальної реклами. Я вже маю готову кампанію, яку можна було б публічно запустити, але поки що стримуюся. Бо не знаю, куди подіти всі ці вікна і де взяти гроші на їх перевезення. Транспорт — це найдорожча частина. Перевезення одного вікна коштує від 500 до 700 крон. А нове вікно такого ж типу — приблизно 10 тисяч. Навіть у нинішньому стані наші вікна мають величезну цінність.
— Як ви забезпечуєте логістику?
— Логістику для нас організовує чеська гуманітарна організація Koridor UA, яка має дві вантажівки. Вони регулярно перевозять матеріали в Україну — не лише для себе, а й для інших організацій, як-от Post Bellum чи Člověk v tísni, оскільки мають добре налагоджену систему перевезень.
Іноді вони беруть наші вікна безкоштовно — якщо це кілька штук, які можна просто додати до іншого гуманітарного вантажу. А от масштабні перевезення, як останні два, ми здійснювали за кошти зі збору, який я сам організовував і популяризував, щоб оплатити транспортування. Ось так зараз і працює вся система.
— Я бачила на фото, що ви навіть мурували стіни під вікна?
— Насправді це не ми. Ці фото, ймовірно, з Миколаївської області — із села Посад-Покровське. Воно розташоване на межі між Миколаєвом і Херсоном і певний час було прифронтовим. Під час звільнення там точилися запеклі бої. Усі будинки зазнали пошкоджень — здебільшого не від ракет, а від кулеметного й мінометного вогню. В селі було чотири магазини, два з яких повністю згоріли й досі не відновлені.
У Посад-Покровському діє невелика місцева ініціатива — група чоловіків, які називають себе “Більше справ, менше слів”. Вони відновлюють будинки для тих, хто сам не в змозі цього зробити. Ми домовилися, що надсилатимемо їм вікна нестандартних розмірів — великі, малі, різні. А вони вже самі вирішують, як і куди їх можна встановити.
Часто місцеві мешканці чи самі волонтери кажуть: “У мене вибір — або залишитися без вікна, або трохи перебудувати стіну, додати кілька цеглин — і мати вікно“. І вони це роблять. Бо розуміють: ідеального розміру не буде, але зате буде тепло. Чеські вікна, до речі, відрізняються від українських — за форматом, за розмірами. Тому українці адаптуються, добудовують, модернізують. У тому ж Посад-Покровському використали навіть наші перші великі вікна з адміністративної будівлі, які спершу здавалися занадто масивними. Там встановили близько 30–40 таких вікон. Комусь — просто в дім, а хтось поставив їх на веранду. Наприклад, одну стару дерев’яну веранду модернізували — додали бляху, вмонтували великі вікна як стіни. І вийшла сучасна, світла й гарна веранда. Це настільки вдало виглядало, що мої знайомі архітектори подивилися на фото й сказали: “Ось, як треба — гармонійне поєднання сучасного з традиційним“. Вони навіть зауважили що це можна показувати як приклад. І все це — завдяки інтуїції й естетичному чуттю місцевих хлопців. Вони зробили це, не маючи архітектурної освіти — але з оком і серцем.
— Як ти обираєш міста, куди доставляєте вікна? От зокрема щодо Запоріжжя — це вони самі вас знайшли?
— Запоріжжя нам порадила моя подруга Євгенія Закревська, яка служить в українській армії. Вона якраз була в мене в гостях у короткій відпустці й допомагала вантажити вікна. Ми зазвичай усе вантажимо вручну — це важка фізична робота. І тоді вона сказала: “Слухай, у мене є знайома в міській раді Запоріжжя, я спробую вас зв’язати“. Так ми й вийшли на Запоріжжя.
До речі, в Україні також діє організація Добробат, яка займається відновленням і ремонтом пошкодженого житла. Ми теж маємо з ними зв’язок і розглядаємо можливість тіснішої співпраці. З ними співпрацює Koridor UA. Від них я нещодавно отримав контакти їхніх координаторів — здається, з Дніпра й Харкова.
Поки що чекаю, чим завершиться наш великий проєкт, перш ніж планувати подальші кроки. Усе залежить від фінансів. А також — щоб про нас дізналося більше потенційних дарувальників вікон. Навіть після того одного телевізійного сюжету про нас, люди ще протягом трьох місяців дзвонили й пропонували допомогу. А це вже, здавалося б, ціла вічність — ще з часів того інтерв’ю Трампа з Зеленським.
Отже, вікна є — і, швидше за все, їх дуже багато. Я знаю лише про невеликий відсоток із них. А потреба України — величезна. Звісно, не для кожної будівлі. Наприклад, у центральних лікарнях чи пам’ятках архітектури вікна треба виготовляти індивідуально — як це зазвичай і робиться. Але є маса будівель, де цього не буде — і де потрібні саме прості, функціональні вікна.
Якщо внаслідок щоденних обстрілів в Україні вибиває щонайменше 100 вікон, то навіть якщо ми привеземо 250 — це лише крапля в морі. Та саме через те, що в Україні набагато більший попит, ніж у Чехії — пропозиція, ми можемо не турбуватись про ідеальне співпадіння розмірів.
—Розкажи про вашу співпрацю з “Коридором”.
— Я також є волонтером Koridor UA. Коли потрібно — допомагаю в різних справах, як у Чехії, так і в Україні. Це можуть бути різні активності — наприклад, організація культурних заходів. Щороку я влаштовую принаймні один благодійний концерт на підтримку Koridor UA — в рамках фестивалю Žižkovská noc, або, можливо, на майбутньому фестивалі, над яким ще працюємо.
Узимку ми возили машини до Одеси й залишилися там на Новий рік — святкували разом із командою “Коридору” просто на пляжі. Це був такий собі тімбілдінг на кілька днів. Так виглядає наша співпраця — жива, невимушена, але результативна.
Треба розуміти, що навіть коли люди безкоштовно віддають вікна — це лише частина процесу. Їх ще треба завантажити, перевезти, знайти транспорт. Час — це теж ресурс. Як і люди, які все це фізично виконують. Саме тому нам постійно потрібні кошти — щоб забезпечити логістику, паливо, водіїв, склади.
— Окрім організації концертів на підтримку “Коридору”, ти ще граєш у гурті. Як події 2022 року вплинули на твою творчість?
— Найбільше змінилося те, що я майже не пишу нову музику. У мене зникли вечори з чаєм і гітарою, коли можна було осмислити все, що відбулося, і перетворити це на пісні чи вірші. Це просто припинилося. Спочатку — через шок і потребу діяти. Не було ментального простору для творчості.
Зараз мій розум і душа більше налаштовані на практичне, ніж на романтичне. Є одна-дві нові пісні, але вони здаються мені недосконалими — наче це щось не те. Найновішу я написав у гарячці, під час ковіду, буквально за два тижні до початку вторгнення. Вона — про Київ, про відчуття, що війна осьось почнеться. Ми вже тоді бачили, як російські війська стояли біля кордону — й усім було зрозуміло, що вони там не просто так.
— Ви виступаєте в Україні?
— Із нашим гуртом 92-а протипанкова бригада ми мали кілька турів. Перший — ще у 2013 році, доволі короткий. Потім — у 2023-му. І ще один — у 2024-му. Основні концерти в обох останніх поїздках відбувалися в Івано-Франківську, у невеликому військовому шпиталі, де ми грали для військових. Ми з самого початку хотіли саме цього — грати для тих, хто на передовій або поруч. По дорозі ми заїжджали до Львова, Києва, Харкова, Херсона, Івано-Франківська, а потім повертались через Ужгород — таким собі кільцем по Україні.
— А в Чехії ви також даєте благодійні концерти?
— Так, практично всі наші виступи з 92-ю протипанковою бригадою — благодійні. Ми прямо це так не називаємо, не вивішуємо банери з написом “благодійність”, але й не приховуємо цього. Просто всі зароблені гроші ми передаємо на підтримку 92-ї бригади — на дрони, обладнання, амуніцію, або просто як допомогу.
— А чому ви назвали гурт 92-а протипанкова бригада?
— Бо в 92-й бригаді служить наша подруга Євгенія Закревська, про яку я вже згадував. Вона — подруга мого друга Сергія. Саме Сергій запропонував зробити концерт на її підтримку. А потім це переросло в більшу ініціативу — вже для всієї бригади. Євгенія спершу була аеророзвідницею в протитанковому підрозділі. І ми помилково подумали, що її підрозділ так і називається — “протипанкова бригада”. Такої формально не існує, звісно.
Але коли я обирав назву, хотів уникнути занадто мілітаристського звучання. Серед десятків варіантів це здалося мені цікавим і водночас іронічним. Людям ця назва подобається — вона викликає інтерес, інтригує. Часто приходять просто подивитися, що це за дивна “протипанкова” бригада — а потім залишаються й на саму музику. От така помилка, яка стала вдалою метафорою.
— Як публіка в Україні реагує на ваші виступи? Особливо коли дізнаються, що ви приїхали з Чехії та ще й збираєте кошти на гуманітарні проєкти?
— Реакція — просто чудова. І що ближче до фронту — то тепліша. Люди дуже відкриті, щирі, вдячні.
Ми грали в Харкові — це приблизно 30 кілометрів від фронту. І в Херсоні — там це фактично вже лінія фронту, бо річка Дніпро розділяє місто й позиції окупантів. У Херсоні ми виступали в обласному драматичному театрі. Всього кілька вулиць — і вже річка, за якою стоять російські війська. Нам навіть не дозволили залишити машину на вулиці — попросили поставити її в безпечніше місце. Директор театру сказав: “Хлопці, ховайте машину. Вони запускають дрони — якщо авто стоятиме серед інших, це ризик“.
Грали ми в підвальному приміщенні — раніше там було кафе. Сам театр зараз не використовують — небезпечно. Там виступають усі — і музиканти, і актори, і навіть проводять події для громади.
Прийом був надзвичайний. Усе сповнене пригод — і дорога, і зустрічі з людьми.
Подорож Україною — це завжди щось особливе, ще більше, ніж будь-де. Україна справді унікальна: великі відстані, відкриті люди — щиріші, ніж ми звикли. І саме це, зрештою, — найбільша нагорода.
— Як твої знайомі в Чехії реагують на те, чим ти займаєшся? Як реагують ті, хто тебе знає особисто?
— Реакції дуже різні — це як соціологічний зріз суспільства. Але я, чесно кажучи, не знаю людей, які б ставилися до цього відверто вороже або належали до дезолатів, відкрито антиукраїнського середовища. Хтось мене підтримує, хтось просто ставиться нейтрально. Деякі, можливо, навіть захоплюються, але не знають, як це висловити. Що ж до батьків — це окрема тема, бо вони завжди в емоційно вразливому становищі.
— А як ти пояснюєш їм поїздки у небезпечні регіони України?
— Спочатку я їм нічого не казав. Просто говорив, що їду на Закарпаття. Але це хороший приклад для всіх, хто публічно ділиться своїми поїздками в соцмережах — треба пам’ятати, що батьки теж можуть це побачити. Я сказав мамі, що ми їдемо передати кілька автівок на Закарпаття, а вона вже потім побачила фото з Києва, а згодом — і Харкова. Я розповів їй усе вже після того, бо так було спокійніше. Звісно, їй це було неприємно. Вона натякала, що, можливо, це не моя справа, мовляв, хтось інший міг би це зробити. Але я пояснив: якщо не я — то, можливо, цього не зробить ніхто. Ми не можемо залишати українців без допомоги. Після таких розмов вона, зрештою, усе приймає.
Я не навантажую її зайвими деталями. Вона дуже важко сприймає будь-які згадки про війну. Якщо я скажу, куди впала ракета, чи згадаю щось подібне — вона просто не витримає.
Є велика різниця між міським середовищем і, наприклад, моїми друзями з дитинства на селі. Коли я приїжджаю до батьків і спілкуюся з місцевими чоловіками, ставлення трохи інше. Там підтримка не завжди очевидна. Але часто буває, що після моїх історій і прикладів — коли я показую, як багато роблять самі українці — люди кажуть: “Ну, це круто,” і поступово змінюють ставлення. Тоді це набуває сенсу і для них.
— На твою думку, чи відрізняється розуміння солідарності з Україною серед чехів із великих міст і з провінції?
— Так, кожен уявляє солідарність по-своєму. Для багатьох це означає просто віддати щось, що тобі вже не потрібно — і вважати, що ти допоміг. Але я вважаю, що справжня солідарність — це коли допомога щось тобі коштує. У сільському середовищі це іноді треба пояснювати довше. А іноді краще взагалі не пояснювати — просто робити своє.
