Анастасія Сігнаєвська – героїня нашого сьогоднішнього інтерв’ю, дівчина з Житомирщини, що під тиском обставин, які принесла війна, змушена була стати активісткою і голосом української громади в Чехії, щоб він звучав у самому серці Європи як стратегічна сила. Анастасія є співзасновницею та лідеркою громадської ініціативи “Голос України” (Hlas Ukrajiny). Її шлях в ролі активістки розпочався з перших мітингів після трагедії в Оленівці, а сьогодні вона вже вільно дебатує з чеськими політиками та виступає на одній сцені з президентом Чехії Петром Павелом.
У нашій розмові Анастасія розкриває залаштунки українського активізму в Чехії: як протести на площах трансформуються в реальні санкційні кейси проти родин російських ракетобудівників; як українська громада протидіє російській дезінформації та політичному тиску в чеському суспільстві; чому питання ідентичності та освіти українських дітей за кордоном є критичним для нашого майбутнього та де брати сили, коли здається, що світ починає втомлюватися від війни. Це розмова про те, як не “розчинитися” в еміграції, а стати амбасадором своєї країни, щодня наближаючи перемогу реальними справами.
— Як виникла ваша ініціатива?
— Перші мітинги організовував ще не “hlas Ukrajiny”, а люди, з яких пізніше сформувалися команда та ядро організації. Спочатку це були акції, покликані привернути увагу до російського воєнного злочину в Оленівці. У Празі тоді перебувала дружина одного з бійців “Азову”, якого росіяни внесли до перших списків загиблих. Саме Аріна Хаванських стала однією з ініціаторок протестів — виходів на вулиці Праги з метою привернути увагу до трагедії в Оленівській колонії.
Згодом відбувалися мітинги під представництвом ООН у Празі — після російських інформаційних вкидів щодо публічних страт азовців і так званих “судів” над ними. Це фактично стало першим поштовхом до формування постійного протестного руху.
Один із перших мітингів, який я відвідала в Чехії, організовувала чешка Юлія Левкова — це була акція біля офісу Amnesty International у відповідь на їхній скандальний звіт, де стверджувалося, що Україна також нібито допускає воєнні злочини або порушення правил ведення війни.
Побувавши на двох різних протестах, я помітила велику різницю саме в організаційних підходах. На українські акції тоді виходили сотні людей, але їм бракувало змістового наповнення, яке було в протестах Юлії. Водночас Юлія не мала великої спільноти, здатної забезпечити масову присутність на мітингах. Тоді я вирішила, що ці два напрямки варто об’єднати.
Я написала Юлії, вона приєдналася до одного з наших протестів, а вже наступну акцію ми організували разом. Вона стосувалася бойкоту світових компаній, які не залишили російський ринок. Саме тоді прийшло розуміння, що потрібна стратегічна робота — не просто мітинги та заклики підтримувати Україну, а діяльність, де кожна акція має чітку мету й послання, покликані посилити Україну в боротьбі.
Тобто “hlas Ukrajiny” — це не ініціатива, яка проводить мітинги заради мітингів. Кожна наша подія має конкретний вектор. Наприклад, коли про один із наших протестів написав The Washington Post, ми чітко вимагали надати Україні системи протиповітряної оборони. Це був 2023 рік — період перших масованих ударів по українській інфраструктурі. І тоді політична воля до ухвалення необхідних для України рішень лише формувалася.
— Тобто існує певна кореляція між вашими акціями і тим, що, зрештою, Україні надали необхідні засоби ППО?
— Тут варто доповнити, що Росія веде гібридну війну на багатьох напрямках: інформаційному, політичному, культурному, економічному та соціальному. І той інформаційний напрямок, який закриваємо ми, справді є дієвим. Це бачимо не лише ми самі за певними збігами чи наслідками — ефективність такої роботи помічають і високо оцінюють у Києві. Саме після того мітингу нас помітили і згодом ми з Ярославою Бурко отримали відзнаки за сприяння ЗСУ від тодішнього головнокомандувача Валерія Залужного.
Є ще один кейс, який дуже чітко показує зв’язок між мітингами та реальним результатом. Йдеться про кампанію щодо внесення до санкційних списків роди-ни російського ракетобудівника Бориса Односова — директора корпорації “Тактическое ракетное вооружение”. Його донька та зять тривалий час жили в Празі й володіли нерухомістю на вулиці Щітного. Ми організували біля цього будинку один із найбільш дієвих мітингів: демонстрували відео наслідків ударів ракетами типу Х — саме тими, які влучили, зокрема, у ТРЦ “Амстор” у Кременчуці та житловий будинок у Дніпрі, де обвалився цілий під’їзд.
Ми проєктували ці кадри просто на фасад б удинку, де мешкала родина ракетобудівника, із повідомленням про те, що тут живуть люди, причетні до російських воєнних злочинів. Паралельно ми проводили системну роботу: зустрічалися з політиками, писали листи до Міністерства закордонних справ Чехії, яке бере участь у формуванні внутрішнього санкційного списку.
Ця багатомісячна кампанія дала результат: цих людей внесли до чеського санкційного списку. А через кілька місяців українська OSINT-ініціатива Molfar виявила в Празі дочірні компанії цього ж холдингу, які продовжували працювати в обхід санкцій. Ми допомогли передати всю інформацію відповідним органам Чехії, після чого діяльність ще двох компаній припинили.
Це лише один із прикладів нашої інформаційної роботи. Інший напрямок — збори на підтримку армії, які ми проводимо разом із чеськими партнерами. Наприклад, із організацією Team 4 Ukraine ми спільно доставляємо допомогу в Україну.
Також ми співпрацювали з ініціативою Dárek pro Putina під час зустрічі Сергія Притули з українською громадою в Празі. Тоді я відкрила власний дружній збір на платформі Zbraně pro Ukrajinu і менш ніж за тиждень завдяки своїм соцмережам зібрала 300 тисяч крон на захист українського неба. У нас є чітка позиція: усе, що ми робимо, має працювати на підтримку війська. Саме з цієї точки зору ми оцінюємо ефективність — і власних ініціатив, і партнерств, які нам пропонують.
— Ще один важливий напрямок діяльності — це комунікація між українською громадою та чеським суспільством. Як змінюється тональність цього діалогу і як ви на нього впливаєте?
— Насправді тональність діалогу принципово не змінюється. Її задаємо ми самі — як учасники цього процесу. Завдання української громади — доносити до чеського суспільства реалії життя в Україні, умови, в яких триває війна, а також підсвічувати історії українців, які живуть тут і демонструють успішні приклади інтеграції. Але, думаю, ваше питання радше стосується політичних настроїв.
— Скоріше не самої політики, а гібридних впливів на чеське суспільство, спрямованих на підвищення градусу емоцій між нашими спільнотами?
— Я не вважаю, що цей градус зростає. Він таким був і раніше. Я приїхала до Чехії у березні 2022 року й одразу почала працювати на автомобільному заводі. Саме там я вперше зіткнулася з частиною суспільства, яка вже в перший місяць повномасштабної війни говорила: “Ми втомилися від війни в Україні. Хай уже Путін їх знищить, аби тільки настав спокій“.
Тут важливо розуміти, що люди, чутливі до дезінформації, є всюди — і в Чехії, і в Україні. Якщо говорити про українське суспільство, то ми теж бачимо людей, які чекають на Росію. І це не проблема лише східних регіонів чи Криму. Ми бачимо це за кількістю терактів, за випадками співпраці з російськими спецслужбами, коли українці передають інформацію про інфраструктуру чи пересування військ. Тобто це проблема не окремої території, а вразливості до пропаганди та дезінформації загалом.
Якщо говорити про чеське суспільство, то, на мою думку, люди з такими поглядами просто почали почуватися впевненіше після останніх виборів, коли їхні політичні представники отримали більше публічного впливу. Я маю на увазі, зокрема, Окамуру та Райхла.
Коли Райхл отримав можливість виступати в парламенті, а Окамура — посилити свій політичний вплив, це стало для частини людей сигналом, що агресивне ставлення до українців можна демонструвати відкрито. Символічно, що одним із перших жестів Окамури стало зняття українського прапора — очевидно, як сигнал своїм виборцям. Але сама підготовка цього ґрунту тривала роками. І велика проблема в тому, що українська громада переважно не намагалася цьому системно протидіяти.
У нас із Окамурою навіть був особистий конфлікт після того, як він використав мою статтю для чеського видання Reflex і повністю перекрутив її зміст. У заголовку було сказано одне, а він публічно подав це рівно навпаки, після чого заявив: “Не подобається — їдь додому”.
Коли політик такого масштабу озвучує подібні речі з парламентської трибуни чи на телебаченні, це стає для частини суспільства виправданням власної агресії. Людина думає: якщо політик дозволяє собі так говорити, то й я можу сказати українці в громадському транспорті — “їдь додому”, можу її принизити чи навіть проявити фізичну агресію.
І тут важливо розуміти: такі випадки були й раніше, просто про них мало говорили. Один із прикладів — історія української школярки, яку цькували однокласники. Після того як їй плюнули в обличчя, вона відповіла фразою “Rusko je hovno”. Я написала про це у Twitter, і ситуація набула великого розголосу — настільки, що з дівчинкою зустрівся президент Чехії.
Це був лише 2023 рік — тобто минув усього рік після початку повномасштабного вторгнення. Після цього розголосу мені почали надходити десятки листів від українських родин з усієї Чехії. Люди писали, що подібне відбувається і в їхніх школах, а іноді — що ситуації були навіть гіршими. Про багато таких випадків просто ніхто не говорив публічно.
На жаль не існує на сьогодні жодного механізму, який би давав відсіч заявам, що поширюють ненависть. Наша громада активізувалася лише тоді, коли зазіхнули на посла. Нагадаю: лідер партії SPD Томіо Окамура оприлюднив новорічне звернення, у якому назвав українську владу “хунтою Зеленського” — просто набір проросійського бруду.
На це відреагував український посол Василь Зварич. Мацінка (міністр закордонних справ Чехії – ред.) викликав його до себе. У медіа це потім обговорювали: мовляв, це не було запрошенням “на килим”, а просто потреба поговорити. Але згадаймо й інші заяви — наприклад, слова Шіллерової (ANO – ред.) про те, що українцям бракує покори.
У мене є чітке розуміння: навіть та частина громади, яка живе тут давно, переконана, що їхнє місце — “тихіше води, нижче трави”. Вони намагаються не висовуватися, не привертати до себе уваги й, не дай Боже, не сказати нічого проти “господаря”, у якого ми в гостях.
— На вашу думку, чого саме бракує для формування української політичної спільноти в Чехії? І наскільки далеко ми просунулися в цьому за роки повномасштабної війни?
— Ми просунулися на величезну дистанцію порівняно з попередніми хвилями еміграції. Сучасні українські біженці своїм прикладом доводять: ми — це не лише дешева робоча сила. Раніше український мігрант в більшості випадків був змушений працювати на низькокваліфікованих роботах, навіть маючи дві вищі освіти; тепер українці, яких вигнала з дому Росія, не погоджуються на менше, намагаються нострифікувати освіту, займаються підприємництвом та змінюють політичний дискурс.
Що стосується місця українців у політичній сфері Чехії, то на прикладі ініціативи “Hlas Ukrajiny” видно: з нашою думкою почали рахуватися. Нас запрошують до дискусій на найвищому рівні. Мене вже другий рік поспіль запрошують на прийом до Президента Чехії як громадську діячку, що робить значний внесок для підтримки України.
Чеські медіа все частіше звертаються до нас за коментарями. Раніше про Україну говорили переважно “експерти з питань Росії”, які різко перекваліфікувалися, коли Україна стала трендом. Нам же вдалося пробитися до цієї “закритої бульбашки” і отримати слово саме як українцям. Це і було нашою метою — щоб потреби країни озвучували ми самі. Особливо гостро цей вакуум відчувався на початку повномасштабного вторгнення, коли в Чехії довгий час не було посла і бракувало українських голосів в інфопросторі.
— Чи доводиться вам вступати в публічні дискусії на контроверсійні теми: мобілізація, повернення чоловіків, відповідальність біженців? Як ви тримаєте баланс у цих чутливих питаннях?
— Мене дуже часто про це запитують. Чеські медіа також ставили подібні питання — зокрема на Česká televize. Наприклад: “Що ви скажете про велику кількість українських чоловіків на вулицях Чехії?”
І я завжди відповідала: вибачте, але я не поліція у справах іноземців і не можу перевіряти документи чи законність перебування людей. Українських чоловіків у Чехії завжди було багато. А від початку повномасштабного вторгнення минуло вже кілька років — підлітки, яким тоді було 15, сьогодні вже дорослі чоловіки.
Щодо ТЦК, то, на мою думку, це тема, в якій Україна дуже сильно програла російським інформаційним кампаніям. Причому Росії навіть не довелося докладати багато зусиль — ненависть до представників ТЦК поступово сформувалася сама по собі в суспільстві, адже мова йде про безпосередню залученість до війни, а це, природньо, викликає страх, а далі упередження, агресію і все інше.
Треба розуміти, під яким тиском живуть українці. Це величезний моральний та інформаційний пресинг. І я не належу до людей, які кажуть, що українці “не втомилися від війни”. Втомилися. Але наша “незламність” часто не є результатом якогось героїчного ресурсу — вона виникає з того, що в нас просто немає іншого вибору. Бо альтернатива — це російські катівні, Сибір або сценарій Бучі.
Але головна проблема в тому, що в умовах постійного тиску люди починають забувати першопричину. І відключення світла, і потреба в існуванні ТЦК — це наслідок російської агресії. Насамперед Росії, і нікого іншого.
Водночас я вважаю, що держава справді провалила комунікацію мобілізації. Так само була провалена комунікація з українцями за кордоном. Я дуже добре пам’ятаю, як плакала після слів Володимир Зеленський про те, що люди нібито мають обирати між статусом біженця і громадянством. Для мене це неприйнятна постановка питання. Статус біженця не скасовує мого громадянства. Я вже маю його за правом народження. Я українка, маю український паспорт, я підтримую свою державу в момент боротьби за незалежність — і ніхто не може поставити під сумнів або якось оцінювати наскільки я достойна бути українкою. Навіть президент держави, громадянство якої я маю.
Тому проблема була і в державній комунікації. А суспільство в умовах війни дуже часто шукає, на кого спрямувати свою злість. І найпростіше — воювати зі своїми.
— Але як активні представники громадянського суспільства, ми також маємо впливати на порядок денний. Пояснювати, які теми працюють проти нас, формувати власні сенси та деконструювати шкідливі наративи.
— Останнім часом я бачу, що в Україні над цим почали працювати. Першою спробою стало Міністерство єдності, хоча навколо нього було багато критики. Нещодавно я була на онлайн-зустрічі керівника Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирила Буданова (тепер голова офісу Президента – ред.) з українськими громадами за кордоном. І там уже звучала зовсім інша риторика: “Ви — наш цінний ресурс. Ми бачимо те, що ви робите для України, і хочемо синхронізуватися з вами“. Це дуже важливий сигнал.
Також громадська організація “Армія громад України”, з якою ми давно співпрацюємо, зараз запустила проєкт про діяльність українських громад за кордоном. Йдеться, зокрема, про серію подкастів із громадськими діячами з Великої Британії, Італії та інших країн, а також із відомими українцями, які їздять за кордон із концертами та збирають кошти для армії.
Але попри всі позитивні приклади, хочеться згадати і про відповідальність артистів перед своєю авдиторією. Наприклад, якщо взяти Курган & Agregat, то в них було досить скандальне інтерв’ю для каналу “Ґрунт”, де музиканти висміювали українців за кордоном, які писали їм: “Ми вже тут не вивозимо, приїдьте з концертом, ми завжди на вас ходили“. Тоді вони дуже різко й зневажливо висловлювалися про своїх слухачів за кордоном. І мені здається, що багато популярних атристів та лідерів думок, коли роблять подібні заяви, теж сильно впливають на ставлення пересічних українців до теми біженців.
Водночас треба чесно визнати: українці за кордоном справді несуть менше безпосереднього ризику для життя, ніж люди в Україні. Але психологічно це працює складніше. Останні дослідження психічного здоров’я показують, що українці за кордоном часто страждають на депресію, мають високий рівень тривожності та інші посттравматичні стани.
Я бачу це навіть по своїх знайомих: багато хто почав приймати антидепресанти, хоча не всі безпосередньо пов’язані з фронтом чи армією. Але витримувати постійний стрес без наслідків для психіки задача не проста.
З іншого боку ми досі залишаємося пострадянським суспільством, де звернення до психолога часто сприймається як ознака слабкості чи навіть “ненормальності”. Тому про ці проблеми багато хто мовчить.
Для мене ця тема дуже болюча ще й тому, що я сама стикалася із цькуванням в свій адрес від українців, що залишились в Україні, як військових, так і цивільних. Як на мене — в ситуації спілкування з військовими важливо не відповідати агресивно — з поваги до їх чину.
В одному з таких випадків я допомогла закрити досить великий збір на тепловізор. Мій знайомий не міг місяць зібрати потрібну суму — мені вдалось це зробити за добу. Зібрала, купила, відправила. Після цього звинувачення в мій адрес припинились. Мені здається, що багато подібних конфліктів виникають через відчуття несправедливості через те, що не всі українці рівномірно включені в процес боротьби з ворогом та через ілюзію, ніби в когось за кордоном триває “нормальне і легке життя”. Соціальні мережі лише підсилюють це враження. Люди бачать фотографії з Праги чи інших європейських міст, але не бачать, у яких умовах часто живуть українці за кордоном — у надто дорогих рентах, переповнених помешканнях чи в постійному стресі.
— Де проходить межа між інтеграцією в чеське суспільство та збереженням власної ідентичності? Чи є ризик для нашої громади просто “розчинитися” в Чехії?
— Ця межа дуже індивідуальна. Будемо чесними: за цей період ми вже багато втратили в плані збереження ідентичності. У Чехії, на відміну від деяких інших країн, українську мову не вводять як другу іноземну, а мережа суботніх шкіл чи діаспорних організацій не є такою розвиненою, як, наприклад, у Канаді чи Бразилії, де люди поколіннями зберігають мову та культуру.
Я бачу в цьому велику небезпеку. В Чехії бракує інфраструктури для підтримки ідентичності, а громада недостатньо працює з питаннями мови ворожнечі. Наприклад, у Польщі на законодавчому рівні створена спеціальна прокуратура для справ на ґрунті національної приналежності. У Чехії цього досі немає. Це недопрацювання і нашої громади, і українських інституцій. “Золотий час” для швидкого просування таких рішень уже минув — зараз для цього знадобиться вдесятеро більше зусиль.
Ми маємо визнати: діти, які пішли в чеські початкові школи, уже говорять чеською без акценту, але часто не вміють грамотно писати українською. На всю Прагу є лише двіри ініціативи, які займаються українською освітою у вихідні. У регіонах ситуація ще складніша через “прагоцентричність”. За 80 кілометрів від столиці часом неможливо знайти навіть курси чеської мови доступні для українців, не кажучи вже про українські осередки. Це треба вирішувати на інституційному рівні, забезпечуючи співпрацю з українською державою. Організації існують, але їхньої потужності катастрофічно не вистачає для тієї кількості українців, що зараз перебувають у Чехії.
— Як вам вдається зберігати енергію, протистояти ворожим наративам і знаходити аргументи там, де вони, здається, взагалі не працюють?
— Я згадую інтерв’ю зі Станіславом Асєєвим — колишнім політв’язнем, який пройшов через катівню “Ізоляція” в Донецьку. Коли чеська журналістка запитала його, чи відчуває він ненависть до росіян, він відповів: “Ненависть — це надто важке почуття, яке заважатиме мені притягнути цих людей до відповідальності“.
Цей підхід мені близький. Потрібно робити свою роботу систематично. Найважче — це протягом чотирьох років громадської діяльності пояснювати одні й ті самі речі про ту саму війну з тим самим агресором. Здається, що вже все розтлумачено, і якщо хтось не розуміє — він робить це свідомо.
Моя найбільша мотивація — батько, який служить у ЗСУ з першого дня повномасштабного вторгнення. Я розумію: надмірна емоційність призведе до того, що нас просто перестануть запрошувати за стіл переговорів. Ми маємо говорити тією мовою, яку розуміє сторона, що нас приймає.
Також мене надихає чеське середовище — люди, які могли б ігнорувати війну, але присвячують їй усе життя. Наприклад, Мартін Ондрачек та проєкт “Подарунок для Путіна”, які збирають на гелікоптери та танки. Або команда Team4Ukraine, чиї волонтери не отримують зарплати, а беруть відпустки на основній роботі, щоб відвезти допомогу на фронт. Чи Ленка Бенешова — бухгалтерка, яка щодня малює акварельних пташок для донаторів. Вона зібрала вже понад 5 мільйонів крон! Коли я бачу, що Ленка знаходить час намалювати 1500-ту пташечку, я розумію, що не маю права на втому чи паузу.
У мене на підвіконні стоїть книжка про Дану Драбову (чеська науковиця та політик, друг України — ред.), вона обожнювала нашу ініціативу, завжди хвалила і наголошувала на важливості того, що ми робимо. А поруч — пташечка від Ленки.
Ця підтримка від чехів — моя щоденна опора. Бо якщо вони продовжують, то як можу собі дозволити зупинитись я?
Читайте також:
“ДрукАрмія: як волонтери в Чехії друкують допомогу для ЗСУ на 3D-принтерах”
“Блага Матоуш: Як працює ініціатива Koridor UA”
