Розмова з Гонзою відбулася буквально наступного дня після його повернення з України. Цього разу він допоміг авторці статті доправити вже другий автомобіль для потреб українських захисників. Гонзові вдалось перетворити власне захоплення машинами на дієвий інструмент допомоги — проєкт Auta pro UA, який за останні три з половиною роки передав на потреби фронту понад півтори сотні автівок.
Його шлях — від культури й мистецтва до волонтерства — відкриває цікавий зріз того, як звичайні чехи відгукуються на війну в Україні. Саме з цієї нагоди ми сіли поговорити про мотиви, досвід і майбутні плани.
— Можеш коротко представитися й розповісти, чим займаєшся?
— Вітаю, я Гонза Блажек. Чех із Судет. Останні три з половиною роки організовую ініціативу, яка займається збором автомобілів від людей, які готові їх віддати — зазвичай ті, що вже не проходять техогляд у Чехії — для потреб волонтерів в Україні: від медицини до армії.
— Раніше ти займався культурою й мистецтвом. Що спонукало тебе піти у волонтерство?
— Думаю, це якесь моє базове внутрішнє налаштування — робити щось для людей. Можливо через те, що в моєму вихованні трохи було й християнських мотивів, тому звідти це теж. А конкретно “Авта для України” я почав робити після того, як на початку війни переказав певну суму грошей на потреби України. Але зрозумів, що навіть те, що я міг би жертвувати регулярно, не мало б достатнього впливу.
Надихнувся прикладом журналістів із країн Балтії, які запустили схожі збори. То ж я створив власний сайт і почав шукати канали, щоб доставляти машини.
— Ти робиш це самостійно?
— Фактично, організаційна частина роботи на мені. Але лише нещодавно, після трьох із половиною років діяльності ініціативи, я нарешті самостійно відвіз два автомобіля до України. До того їх було передано вже понад 140, можливо 150.
— Чи легко тепер у Чехії знаходити донорів авто?
— Дуже по-різному. Є друзі, які вже подарували по кілька машин. Інші дивуються, що я не зупиняюся. А є й ті, хто каже: “Якщо їм потрібно, нехай купують самі”. Суспільство розділене.
— Що саме це стало головним мотивом твого волонтерства?
— Надихнувшись прикладом балтійських журналістів, я зрозумів, що організація процесу доставки автомобілів на потреби України це те, що я можу робити ефективно. Передати одне авто в Україну, включно його вартості, видатків на оформлення супровідніх документів, витрат на водіїв і паливо коштує приблизно 45К крон. За три роки я організував близько 150 авт. Це — більше 6 мільйонів крон користі для України.
— Як відбувається сам процес для тих, хто хоче подарувати машину?
— Донор заповнює форму: контактні дані, модель, вік авто, технічний стан, можливі проблеми чи, навпаки, плюси — наприклад, друга пара зимових шин. Далі я зводжу людей із волонтерами. Бюрократію на кордоні здебільшого оформлюють партнерські організації — проєкт Phoenix, Neohnutí чи Paradox. Перший раз був невеликий збій — на словацькому боці несподівано вимагали довіреність від української організації. Але загалом процедура відносно проста. На сайті є вся інформація.
— Якщо хтось захоче подарувати авто, як вас знайти?
— У Facebook-спільноті “Auta pro Ukrajinu“ або на сайті.
— Розкажи про свій власний досвід переправлення авто до України, як це було?
— Один мій товариш вирішив подарувати машину й хотів сам її відвезти. Це був “Мерседес”, якому якраз виповнилося 30 років. А я люблю старі машини, я “петролхед”, фанат youngtimer-ів. Тобто автомобілів, які не зовсім ще раритетні, але й не сучасні — радше 70–80-ті роки. Тобто ровесники мого покоління. Це була моя перша подорож в Україну. До цього моє уявлення ґрунтувалося лише на розповідях знайомих ще з 90-х. Тоді Україну описували як дуже бідну периферію Європи. Але тепер, коли побував, довелося кардинально змінити думку. Україна справила на мене враження такого собі міксу Балкан і Заходу. Набагато сучасніша, ніж я собі уявляв, але з відчутним східним темпераментом.
— А люди?
— Я спершу був в Одесі. Попереджали, що одесити не зовсім репрезентативні, бо місто “зіпсоване туризмом”. Але я не відчув жодної ворожості. Хоч і не вивчив навіть елементарних фраз українською, усе вдавалося вирішити сумішшю чеської, англійської й тих кількох слів, що зрозумілі кожному.
— Тобі сподобалась Україна? Хочеш повернутися?
— Так. У Львові мені сказали: “Ти підчепив український вірус”. Це дуже точно. Уже через два тижні після першої поїздки я знову поїхав. Не знаю, чи зможу так часто, але хочу їздити регулярно.
— Окрім волонтерства, чим займаєшся?
— Після багатьох років у офісі повернувся до ручної роботи. Зараз разом із командою в Німеччині займаюся монтажем і демонтажем складських ангарів. Також маю пристрасть до роботи з деревом. Колись навіть викупив столярну майстерню — це була майстерня Південночеського театру. Тому частина моєї діяльності теж має культурний відтінок.
— Ти також говорив про ідею культурного центру?
— Так. Я придбав старий хутір і хочу його перетворити на простір для культури. У великій стодолі вже є проектор, там можна робити кінопокази, концерти, театральні вистави, майстерні. Село маленьке — тридцять хат, але поруч ліс, а до траси лише десять хвилин. Ідеальне поєднання ізоляції й доступності.
— У тебе є досвід організації фестивалів.
— У Чеських Будейовицях ми з друзями започаткували Plachanda Open. Спершу це був спосіб “оживити” вулицю, де мало хто ходив. Кожен підприємець виніс свою діяльність назовні: ресторани готували просто на вулиці, барбери стригли на тротуарі. Потім приєднався фестиваль Buskers Fest і подія виросла у справжній міжнародний захід. Відбувається щороку наприкінці червня, вхід вільний.
— Ти встигаєш стільки різних справ. Що тебе мотивує?
— Коли втомлююся, то просто вимикаюсь. Але внутрішній драйв, мабуть, іде ще зі школи. Я завжди був “блазнем в класі”, тим, хто хоче розважати й заряджати інших енергією. Мені подобається ідея: стояти на правильному боці історії. Є такий мотиваційний плакат: дитина питає батька — “А що ти робив, коли була війна в Україні?” І батько відповідає, що допомагав, внизу підпис — “справжній герой”. Я хочу, щоб мої діти теж могли так про мене сказати.
— На що чекаєш найбільше зараз?
— З нетерпінням повернуся до роботи й водночас працюю над розвитком хутора. Маю багато планів.
Наприкінці хочу додати деталь, яка мене в Україні вразила: світлофори. Вони там чудово облаштовані — видно їх навіть, якщо стоїш першим у черзі, і часто зелений блимає перед тим, як перемкнеться на жовтий. Це дрібниця, але в ній відчувається турбота про людей.
