Енді Воргол (справжнє ім’я – Андрій Варгола) увійшов в історію як культовий митець ХХ століття, засновник напрямку поп-арту. Його яскраві картини із зображеннями Мерилін Монро, банок Campbell’s та пляшок Coca-Cola перевернули світ мистецтва та зробили його легендою ще за життя. Втім, далеко не всім відомо, що цей новатор мистецтва походив з бідної родини іммігрантів зі Східної Європи і все життя ніс у собі спадок свого незвичного родоводу. Батьки Воргола – Ондрій та Юлія Варголи – були вихідцями із карпатського села Микова (тогочасна Австро-Угорщина, нині територія Словаччини). Енді народився вже у США, у 1928 році в промисловому Піттсбурзі, в середовищі русинської діаспори. Його сім’я розмовляла вдома рідною мовою – русинською говіркою (лемківським діалектом української мови) – а батьки так ніколи до кінця і не опанували англійську.
Від Микової до Нью-Йорка: історія міграції родини Варголів
Родина Варголів жила бідно: перші роки в сирому та тісному районі, затиснутому між стрімким пагорбом і річкою, та залізничними коліями. Попри переїзд 1934 року до дещо кращого робітничого кварталу Оукленд, вони залишалися зануреними у свою локальну спільноту глибоко релігійних людей, що дотримувалися традицій предків. Варголи святкували Різдво за юліанським календарем (7 січня) і пішки долали великі відстані, щоб потрапити на недільну літургію у греко-католицьку церкву Св. Іоанна Златоуста – саме там маленького Енді охрестили. У Піттсбурзі мешкала й широка родина Варголів, тож русинська мова, кухня, обряди та церковні піснеспіви оточували хлопця змалку і були невід’ємною частиною його повсякдення.
Зовні ніщо не віщувало, що цей тихий хлопчик із родини карпатських селян коли-небудь стане законодавцем мод у мистецтві. Він зростав хворобливим, полохливим і замкнутим у собі; до того ж відрізнявся від інших і виглядом, і поведінкою. Сам Енді з дитинства комплексував через свою зовнішність, вважаючи себе непривабливим і “не таким як усі”. Вочевидь, частково це було наслідком його слабкого здоров’я та інтровертності, але свою роль відігравав і соціокультурний чинник – Воргол відчував себе чужинцем у чужій країні. Він гостро переживав те, що його сім’я – “неамериканська”: батьки розмовляли з акцентом, не розуміли багатьох звичаїв, ходили до церкви, носили незвичний одяг.
Подолання стигми іммігранта: життя родини в Піттсбурзі
У шкільні роки Енді не раз ставав мішенню для глузувань і знущань з боку місцевих хлопців на вулицях Піттсбурга – достатньо поглянути на документальні кадри, де він розповідає про це, щоб уявити, яким було життя іммігрантської дитини в Америці середини ХХ століття. На той час у Сполучених Штатах, зосереджених переважно на проблемах расизму та антисемітизму, мало говорили про дискримінацію слов’ян. Проте вона існувала: американське суспільство десятиліттями марґіналізувало вихідців зі Східної Європи, зневажливо називаючи їх “bohunks” (богемцями) та вважаючи другосортними людьми. Русини, словаки, українці та інші слов’янські емігранти з терен Австо-Угорської імперії, що масово прибували в США наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, часто осідали в бідних нетрях і виконували найбруднішу, найважчу роботу. У Пенсильванії, зокрема, карпаторусини складали значну частку робітників сталеливарних заводів і шахт, вони займали “найнижчі щаблі в суспільстві”. Неблагозвучне тавро “зачуханих емігрантів” тяжіло і над родиною Варголів. Малий Енді мимоволі всотував цей комплекс меншовартості, що згодом позначився на його світогляді та самосприйнятті.
Родовід Енді Воргола – чудовий приклад складної й суперечливої історії карпатських русинів (також відомих як лемки або русини-українці). Родина Варголів походила з села поблизу містечка Міжлабірці – це етнічна територія лемків, розташована нині в східній Словаччині. На зламі ХІХ–ХХ століть, коли народилися батьки Енді, у тому регіоні ще не існувало сучасного розуміння національної ідентичності у нинішньому політичному сенсі. Селяни-русини в Австро-Угорській імперії називали себе просто “руснаками” або “русинами”, проте не мали чіткої національної самосвідомості. Після Першої світової війни їхні землі опинилися розділеними між кількома державами – Польщею, Чехословаччиною, Румунією – що лише ускладнило питання ідентичності. Частина русинів під впливом інтеліґенції і церкви почала усвідомлювати себе як окремий субетнос, інша ж частина ототожнювала себе з ширшим українським народом. Ситуацію у середині XX століття ще більше заплутала радянська влада, яка почала заперечувати існування русинів.
Не дивно, що й донині тривають дискусії щодо статусу русинів. Однак більшість дослідників сходяться на думці, що лемки-русини культурно й історично належать до української етнічної спільноти з певними регіональними особливостями. Вони говорять діалектом української мови, використовують кирилицю, традиційно сповідують греко-католицьку віру – усе це риси, притаманні й іншим західноукраїнським громадам. До прикладу, родина Воргола належала саме до греко-католицької церкви, що типовo для українських лемків. У їхньому рідному селі Микова й донині на багатьох вивісках та табличках назви дубльовано українською мовою – своєрідна данина історичному корінню місцевих мешканців.
За часів юності Енді далеко не всі русини усвідомлювали себе окремою нацією. Навіть більше — плутанина щодо національної ідентичності русинів доходила до комічного. Зокрема сам Енді, відповідаючи на запитання журналістів, пояснював, що говорить з мамою “чехословацькою”. Щоправда чеський режисер Яроміл Їреш після спілкування з Ворголом у 1967-му згадував:
“Він сказав мені щось, схоже на чеське, але я нічого не зрозумів. Потім він сам визнав, що чеською не говорить.“
Згодом у 1986-му, зустрівши модель Пауліну Порізкову Енді написав у своєму щоденнику:
“Може, я й не справжній чех, бо нічого не розумів, коли вони говорили.”
Очевидно, що плутанина навколо власного походження переслідувала його до кінця життя.
Наукове підтвердження лемківського коріння Енді Воргола
Одним із перших на українське коріння Енді Воргола звернув увагу знаний вчений україніст з Пряшівщини Микола Мушинка – фольклорист, етнограф і дослідник русинського етносу. Ще у 1970-х роках, коли про справжнє походження короля поп-арту мало хто задумувався, Мушинка розшукав інформацію про родину Варголів та їхній зв’язок із Україною. Саме він одним із перших відкрив українське коріння відомого художника, винахідника поп-арту. Публікації Мушинки привернули увагу до факту, що Warhola – це транслітерація українського прізвища “Варгола”, а митець походить з лемківського середовища. Відтоді багато хто з українців почав пишатися тим, що світова легенда мистецтва має лемківське походження. Сам Енді, за життя уникав національних означень– він ніколи публічно не називав себе ні русином, ні українцем. Та історична правда дозволяє українцям вважати його “принаймні частково, належним до української культури”. У цьому сенсі його можна поставити в один ряд із іншими уродженцями України: як-от Казимир Малевич (якого довго називали російським авангардистом, хоча він був родом із Києва) чи письменник Нікалай Ґоґаль (Микола Гоголь), що писав російською, але його український колорит важко не помітити. Такі діячі мають багатовимірну ідентичність, а їхня спадщина одночасно належить кільком культурам. У випадку Енді Воргола – це американська та українська-лемківська культурні традиції, що переплелися в його житті і творчості.
Як русинське походження сформувало художнє бачення Воргола
Хоча в зрілому віці Воргол не афішував свого походження, вплив його родинного коріння на творчість важко заперечити. Передусім це проявилося через ті цінності та образи, які привила йому з дитинства мати – Юлія Варгола (Julia Warhola). Юлія приїхала до США з Микової у 1921 році, привізши з собою ці-лий пласт традиційної культури лемків. Вона сама мала хист до мистецтва: чудово малювала, займалася вишивкою, співала народні пісні та колядки. У бідному піттсбурзькому помешканні Варголів мати влаштовувала для дітей імпровізовані мистецькі конкурси – наприклад, хто намалює найкращу корову, той отримає цукерку. Малий Енді годинами сидів за малюванням, спостерігаючи, як мама розписує великодні писанки чи робить паперові прикраси. Юлія використовувала у своїх листах до рідних кирилицю та вплітала українські слова і вислови, хоча загалом писала фонетичною говіркою. Тобто, навіть виїхавши за океан, вона зберегла рідну мову і передала її синові. Енді від самого дитинства чув українські колядки та казки, знав народні звичаї. Дослідники вказують, що Юлія Варгола разом із сином регулярно відвідувала церкву і привчила його до молитви. У сім’ї шанували релігійні свята, дотримувалися постів і ходили до сповіді. Цей глибинний пласт духовності зберігся у душі Енді і пізніше проростав у його мистецтві.
Навіть ставши знаменитим художником у Нью-Йорку, Воргол не поривав зв’язків із матір’ю та її культурою. Навпаки, у 1950-х роках він забрав Юлію до себе в Нью-Йорк і прожив із нею під одним дахом понад 15 років. Мати так і не вивчила англійської, тож удома вони спілкувалися лемківською говіркою змішаною з англійськими словами – наприклад:
“You want something to eat, mom? eat? їсти? What їсти you want?”
— жартував Енді, перемикаючись між мовами. Ця строката суміш мов була для нього природною, адже саме так говорили багато русинських родин в Америці.
Воргол також підтримував стосунки з родичами, що залишилися в Європі. Він листувався з тітками, племінниками, надсилав їм подарунки. Приміром, племінниці в Словаччині Енді висилав власноруч намальовані ескізи взуття – тих самих туфель, що принесли йому перший успіх у рекламі. Рідні, не розуміючи мистецької цінності цих малюнків, на жаль, просто зношували надіслані черевики і зрештою викидали ескізи. “А ми його (той малюнок) викинули. Він тепер міг би коштувати мільйони… Якби знали, то могли би і не працювати“, – з гіркотою згадувала пізніше Любов Противняк, онука тітки Енді. Ця зворушлива історія свідчить: попри величезну відстань і різницю світів, Воргол не цурався своїх “заокеанських” родичів і ділився з ними плодами своєї творчости.
Роль церковної естетики у становленні стилю Енді Воргола
Духовна спадщина родини Варголів яскраво відобразилась і в мистецтві Енді. Незважаючи на свою репутацію епатажного авангардиста, він залишався глибоко релігійною людиною і це прослідковується у його роботах. Відомо, що переїхавши до Нью-Йорка, Воргол тихцем продовжував практикувати віру: майже щодня молився, часто ходив до церкви на недільні меси. Його близький друг, фотограф Крістофер Макос згадував: “У церкві він був Андрієм Варголою, а не модною поп-зіркою Енді Ворголом… Церква повертала йому ту картину світу, у якій він виріс“. На відміну від богемного художнього середовища, де Воргол обертався вдень, церква давала йому відчуття безпеки і тихої радості, знайомі з дитинства. У знаменитому клубі “Фабриці” – його нью-йоркській студії – у 1970-х гуляли гучні вечірки з рок-зірками та акторами, але вдома в спальні Енді зберігав скромний хатній вівтар із різьбленими фігурками святих, розп’яттями і біблією східного обряду. Такий контраст дивував багатьох. Лише в 1980-х Воргол відкрито виразив свою релігійність у мистецтві, створивши серію творів на євангельські теми – зокрема серію “The Last Supper” (“Тайна вечеря”) з образами Христа. Мистецтвознавці відзначають, що ці роботи, сповнені щирої набожності, зовсім не виглядають іронічними – на відміну від більшості попередніх сюжетів митця. Можна сказати, що під кінець життя Воргол повернувся до тих мотивів, які глибоко закарбувалися в ньому з дитячих років: до ікон та біблійних сюжетів із церкви Св. Івана Златоуста в Піттсбурзі, до колядок, які співала йому мама на Різдво.
Існує навіть думка, що яскрава кольорова палітра Воргола та його любов до орнаментальних мотивів відлунюють карпатський народний колорит – вишиванки й писанки, які він бачив змалечку. Звісно, сам митець ніколи прямо про це не говорив, але паралелі простежуються.
У творчому доробку Енді є серія експериментальних фільмів і відео, де фігурує його мати Юлія – у цих епізодах вона розмовляє “по-нашому”, а Енді перекладає її слова для англомовної авдиторії. Ці кадри – рідкісне документальне свідчення того, як Воргол інтеґрував свою сімейну культуру в артпростір.
До того ж, Енді цікавився елементами української народної культури: відомо, що працюючи у Нью-Йорку, він полюбляв навідуватися до легендарної української крамнички “Surma” на Мангеттені. Ця етнолаундж-крамниця торгувала українськими книгами, музикою та сувенірами (особливо популярними серед богеми були вишивані сорочки – “вишиванки”). Продавчиня Галина Хом’як згадувала, що серед відвідувачів часто бачили самого Енді Воргола, а також його зіркових друзів – музиканта Джимі Гендрікса, акторку Кендіс Берґен, режисера Вуді Аллена. Подейкують, що на одній з вечірок Енді навіть подарував солісту гурту The Doors Джиму Моррісону українську вишиванку – існує фотографія Моррісона у такій сорочці, хоча документального підтвердження самого факту дарунка немає. Усе це свідчить: Воргол не забував свого коріння, навіть якщо демонстрував це не афішуючи, а делікатно і творчо.
Попри очевидний вплив родинної культури, сам Енді Воргол був доволі стриманим щодо свого етнічного походження. Він рідко давав інтерв’ю і взагалі любив відповідати на запитання коротко й ухильно. Якщо ж мова заходила про його родину, то Воргол уникав деталізації. Відомий факт: ще на початку кар’єри в Нью-Йорку він відкинув зі свого прізвища літеру “a” – так “Warhola” перетворилося на більш “американське” Warhol. Цей символічний жест багато про що говорить. У післявоєнній Америці домінувала установка на асиміляцію і діти іммігрантів прагнули розчинитися в англомовному середовищі. Енді не був винятком. Він болісно переживав свою “інакшість” та, ймовірно, намагався позбутися того етнічного багажу, який обтяжував його і без того невпевнене почуття ідентичності. Переїзд у 1949 році з провінційного Піттсбурга до космополітичного Нью-Йорка став для нього не лише стрибком у світ великого мистецтва, а й втечею від тіні бідного емігрантського минулого.
Деякі мистецтвознавці вважають, що Енді Воргол соромився свого походження, не розумів і не цікавився ним, намагаючись відсторонитися від “русинської” частини життя. Справді, він не брав участі в діаспорних товариствах, не декларував себе публічно як русина чи українця. Коли його запитував про сильний акцент його матері, Енді відмахувався, називаючи його “чехословацьким”. Можливо, так він спрощував пояснення для чужинців, аби не заглиблюватися в етнографічні тонкощі. А можливо – свідомо відхрещувався від усього, що могло б вирізняти його як “іншого” в вишуканому мистецькому колі. Молодий Воргол наполегливо творив собі
імідж космополіта, людини без коренів, яка “народилася” разом із появою поп-арту. Цей імідж, до речі, чудово резонував із тогочасними післямодерністськими тенденціями – стиранням індивідуальності, культури споживання, тотальним тиражуванням образів. Недаремно на провокаційні запитання журналістів про оригінальність свого мистецтва Енді відповідав абсолютно серйозно: “Так, воно неоригінальне”. Він ніби прагнув бути безликим, “порожнім” – тільки дзеркалом масової культури. В такому саморепрезентаційному образі, звісно, не було місця для сільського діалекту.
Між «Фабрикою» та домашнім вівтарем: духовний світ митця
Проте була й інша сторона життя Енді – та, яка лишалася за лаштунками публічності. Як ми вже з’ясували, Воргол не поривав із родинним колом і русинською культурою у приватному вимірі. Він до кінця життя був маминим сином – навіть ставши знаменитим, мешкав із Юлією, водив її до церкви, годував домашніх котів і слухав колядки у її виконанні. В його особистих щоденниках десятки разів зустрічаються нотатки про молитву та відвідини церкви. Воргол також продовжував підтримувати контакти з родичами і ніколи не говорив про свій лемківський рід зневажливо чи з насмішкою – радше просто волів цю тему не педалювати.
Таким чином, можна сказати, що лемківська ідентичність Енді Воргола існувала на підсвідомому рівні. Вона проявлялася в його звичках, естетиці, внутрішніх цінностях – хоча сам він, мабуть, не часто про неї замислювався. Митець жив у двох світах одночасно. Один – гламурний, прогресивний Нью-Йорк, де він був іконою, новатором і брендом. Інший – скромний світ його дитинства, де він залишався Андрійком з греко-католицької парафії, який боїться грому і темряви, який сповідається і вірить у дива святого Миколая. Як влучно пише Олександр Мотиль, “для Воргола релігія була невід’ємною від його етнічності, таким чином він завжди залишався дивакуватим русинським юнаком із Піттсбурга і постійно був греко-католиком”. Ця дуальність і робить його постать особливою. З одного боку – цілковито американець за способом життя і успіхом, з іншого – дитя карпатського краю за духом.
Спадщина Принца поп-арту
Показово, що після смерті Енді у 1987 році інтерес до його етнічного коріння зріс. У рідному краї його батьків, на Пряшівщині, відкрився Музей сучасного мистецтва Енді Воргола в Міжлабірцях – один із перших музеїв поп-арту у Східній Європі. В США, у Піттсбурзі, було засновано великий Музей Енді Воргола, присвячений його життю і творчості. Українці теж поступово почали символічно вшановувати Воргола: у 2016 році в Ужгороді з’явився пам’ятник Енді, у 2017-му його ім’ям назвали площу в селі Минай на Закарпатті, а у 2022 році в Києві з’явилася вулиця Енді Воргола. Ці кроки є дещо запізнілим визнанням факту, що українська культура мала вплив на формування митця.
Через багато років після того, як сором’язливий хлопчик з лемківської родини став світовою знаменитістю, його батьківщина нарешті усвідомила, що має повне право пишатися ним. Українська преса тепер відкрито називає Енді “легендарним художником українського походження”.
Життя Енді Воргола – це історія про те, як далеко може завести талант, підживлений самобутньою культурою і водночас відшліфований випробуваннями асиміляції. З одного боку, він – продукт американської мрії, людина, що самотужки “зробила себе” і досягла вершин у конкурентному світі мистецтва. З іншого – у його душі назавжди залишився слід східноєвропейського минулого, який проявляється у найнесподіваніших аспектах його творчості. Енді Воргол так і не став свідомим активістом української справи – але він став частиною української історії та культури завдяки своєму походженню. Він мимоволі продемонстрував світові, що український внесок у світову культуру може набувати наймодерніших і найкосмополітичніших форм.
У певному сенсі, феномен Воргола – це тріумф над упередженнями. Той самий “богемський” хлопчина з піттсбурзького гетто, який у дитинстві соромився батьківського акценту і прізвища, згодом перевернув уявлення про мистецтво і став іконою постмодерної епохи. Але він не зрікся своїх коренів повністю – просто ніс їх у собі непомітно, як тліючий жар, що зігріває зсередини.
Сьогодні, озираючись на його шлях, ми можемо краще зрозуміти, яким унікальним сплавом стала особистість Енді Воргола: в ньому органічно поєдналися американський індивідуалізм і глибока духовність українського народу. Недарма в одній з нью-йоркських церков досі висить табличка з простим написом: “Andrew Warhola”. Під цим ім’ям він хрестився і під ним же відійшов у вічність – великий митець, що пройшов шлях від русинського коріння до вершин поп-арту, так до кінця і залишившись скромним “маминим дитям” зі старого світу.
Читайте схожі матеріали на Порогах:
“Як Михайло Бойчук створив український авангард”
“Автор візуального стилю УПА — Ніл Хасевич”
