«Невільники не подорожують…» — ці слова літературознавця Ярослава Поліщука точно описують атмосферу міжвоєнної Галичини, яку змогла розірвати Софія Яблонська. Її ім’я сьогодні асоціюється з незвичайною пригодою та проривом крізь межі буденності. На початку ХХ століття, коли жінкам відводили роль берегинь домашнього вогнища, молода галичанка вирішила зробити динамічний поворот: проміняти рідний дім на безкраї простори світу.
Світлини, що використані у статті, люб’язно надані ресурсом Україна в кольорі.
Народжена 1907 року в селі Германів (сьогодні Тарасівка, Львівського р-ну) у родині священника, вона отримала суворе виховання, але з юних літ мріяла про незвідане. Її шлях міг би стати типовим – навчання в гімназії, драматичні курси, потенційна акторська кар’єра у Львові. Проте у 1927 році 20-річна Софія покидає все й від’їжджає до Парижа – щоб вчитися знімати документальне кіно. Це рішення викликало нерозуміння сучасників: того часу українки рідко наважувалися залишити дім наодинці, а тим паче вирушити за кордон за покликом серця. Проте Яблонська не шукала легких шляхів. Як згадує літературознавець Ярослав Поліщук, у підневільній міжвоєнній Галичині «невільники не подорожують, а якщо вже подорожують, то не описують своїх подорожей» – тому поява українки-мандрівниці стала справжньою сенсацією. Софія Яблонська стала феноменом для свого покоління: перша українська жінка, що відважно об’їздила півсвіту і розповіла про це у своїх текстах, озброївшись фотоапаратом і кінокамерою.
У Парижі вона опановувала кіносправу і навіть знялася в епізодичній ролі на студії Pathé-Natan. Місто зустріло її не лише мистецькими школами, а й знайомствами – тут вона зустріла видатного письменника Володимира Винниченка та мандрівника-сходознавця Степана Левинського, які підживили її пристрасть до пригод. Атмосфера столиці нових культурних технологій надихнула Софію шукати власний шлях у репортажному кіно. Франція тих років вабила кінематографістів з усього світу, але конкуренція для іноземки виявилася занадто гострою. Після кількох спроб закріпитися як фотограф і кінорепортер у Парижі Софія зрозуміла: аби втілити свої амбіції, треба їхати «на інший континент». Так почалися її великі подорожі.
Мандрівниця всупереч стереотипам
Першим екзотичним краєм, куди подалася Яблонська, стало Марокко – французька колонія в Північній Африці. Уже ця перша самостійна мандрівка принесла Софії славу відчайдушної шукачки пригод. Вона не турбувалася про власну безпеку і рушала туди, куди «нерідко навіть чоловіки не наважувалися діставатися». Газети смакували історії про те, як молода українка ледь не потрапила в полон до сахарських кочівників, під палючим сонцем тікала від арабських рушниць та гостювала у гаремі марокканського вождя. Її поїздка в Марокко увінчалася також творчим успіхом – Софія не лише зробила десятки унікальних світлин, а й записала свої враження у книзі «Чар Марока» (1932). Ця дебютна збірка подорожніх нарисів мала гучний успіх: українські читачі, яким бракувало інформації про далекі краї, захоплено читали репортажі Яблонської та розглядали її світлини. Критики відзначали, що авторці вдалося «передати дух Африки – стиль, звичаї та колорит загадкового Марокко», наче вона привезла часточку Сходу до міжвоєнного Львова.
Однак слава не прийшла без осуду. У ретроградних колах з’явилися пересуди щодо її «нескромної» поведінки – мовляв, дівчині не личить мандрувати самотою по пустелях. Дехто звинувачував Софію мало не в «зраді батьківщини», адже вона обрала життя за кордоном. Як знайомо, правда? Та, як влучно зауважує дослідник Я. Поліщук, такі докори несправедливі: в Галичині 1920-30-х у неї просто не було можливості реалізуватися – «ні кінофабрики, ні студії, ні репортажного бюро» . Яблонська обрала Париж, бо там вирувала нова культура кіно, але коли французький ринок виявився перенасиченим, вона зробила логічний крок – вирушила туди, де її талант репортерки був потрібніший. Французький продюсер Жан Арден навіть публічно став на її захист, підтвердивши в пресі, що Софія справді заробляє на життя подорожніми репортажами, а не шукає сумнівних пригод.
Софія Яблонська сміливо ламала ґендерні стереотипи свого часу. В епоху, коли більшості жінок відводили роль «домашніх берегинь», вона стала однією з перших жінок у світі, хто подорожував з кінокамерою. Причому робила це самотужки, без команди і протекції – уявімо лише, які виклики чатували на неї у 1930-ті. “На тлі її екстремальних подорожей вісімдесятилітньої давності сучасні тревел-шоу виглядають не такими вже й захопливими,” іронічно зауважує авторка одного з досліджень. Яблонська прагнула перетнути кожну межу – чи то державний кордон, чи межу мов, чи навіть межу власного досвіду. Більшість її сучасниць подорожували хіба знайомими європейськими маршрутами, а Софію натомість вабили «інші території» – тихі оазиси Сахари, глухі села в джунглях чи острови в океані. Недарма вона пізніше жартувала: «Ненаситний інстинкт хапливої мандрівниці гнав мене якнайдалі від залізничних шляхів, корабельних ліній та битих доріг» . Її цікавили не протоптані стежки для туристів, а місця, куди не ступала нога європейця – і часто саме там її приймали гостинніше, ніж у «цивілізованому» світі.
З кінокамерою навколо світу
Отримавши перше визнання після «Чару Марока», Софія Яблонська не зупинилася. 1934 року вона вирушила в навколосвітню подорож, здійснивши те, про що мріяли лише одиниці. Маршрут її мандрів вражає: Єгипет і арабський світ, далі – через Індійський океан до Азії, уздовж Індокитаю аж до островів Індонезії, Яви, Балі, Таїті, а звідти – до Австралії та Нової Зеландії. Вона місяцями жила на кораблях і в бунґало, змінюючи континенти і кліматичні зони наче театральні декорації. З цих мандрів народилися нові твори – книги «З країни рижу та опію» (1936) та «Далекі обрії» (1939), які продовжили відкривати українському читачеві далекі світи.
Софія жила своїми подорожами на повну, занурюючись у життя місцевих мешканців і часто наражаючись на небезпеку. Вона не раз стояла на межі життя і смерті. У Південно-Східній Азії Яблонська мало не загинула і від укусу отруйної бананової гадюки, і від малярійного комара, і навіть від випадкового ковтка соку отруйної орхідеї. Проте кожна така пригода тільки загартовувала її характер. Вона полювала на тигра в лаоських джунглях, а за кілька тижнів уже приймала запрошення на аудієнцію до останньої королеви Таїті. В одній із подорожей Софія виграла шахову партію у марокканського князя (каїда) – і той жартома запропонував їй у подарунок наложницю зі свого гарему. «Вперше сьогодні радію, що народилася жінкою, – кепкувала з цього приводу Яблонська, – бо європейським мужчинам ще ніколи не траплялось оглядати неприступних таємниць гарему». У іншому куточку світу – гірській провінції Юньнань у Китаї – мандривницю закидали камінням розлючені селяни, коли вона забрела у їхнє поселення, яке називали «країною піратів» . Софія переодягнулася китаянкою, аби побачити нічне життя в забороненому кварталі, скуштувала опій у підпільній курильні та стала свідком жорстокої вуличної страти – видовища не для слабких нервів. У тій же Юньнані вона, зворушена милостинею, яку просила місцева жебрачка, «купила» в неї маленьку дитину, аби врятувати маля від голодної смерті. Яблонська часто ночувала просто неба чи в таких умовах, що після того ще місяць лікувала численні рани від укусів «тутешніх звірят» – як вона називала комах та паразитів тропіків. Але ні лихоманка, ні небезпеки не спинили Софію. Навпаки, кожен розділ її подорожі робив її легендою ще за життя.
Усі свої пригоди Софія одночасно документувала на камеру. Вона працювала кінооператором на службі у французької компанії Опторг-Юнань-Фу», знімаючи документальні репортажі для європейської публіки. Її короткі кіноновели з Марокко, Китаю, Індокитаю та Полінезії мали успіх – публіка захоплювалася живими кадрами чужоземного побуту. Але створення цих фільмів було справжнім викликом. Багато де місцеві жителі боялися «чорної скриньки» кінокамери, вважаючи, ніби вона відбирає душу. Софії доводилося викручуватися – наприклад, в Китаї вона орендувала крамницю і вдавала з себе комерсантку, повісивши вивіску «Імпорт та Експорт» і навіть розклавши у вітрині картинки автомобілів та літаків. Невдовзі під приводом «торгівлі» вона наклеїла на вікна жовтий папір і спокійно знімала через шпаринку на вулицю. Місцеві, проходячи повз, бачили лише екзотичні зображення європейських див, а сама Софія таємно фільмувала їхні здивовані обличчя. Таким чином вона фактично перевернула колоніальний погляд: не лише приїхала дивитися на «тубільців», а й показала, як вони дивляться на західну цивілізацію. Цей творчий прийом Яблонська застосувала майже одночасно з легендарним Дзиґою Вертовим, який у ті роки експериментував з прихованою камерою в СРСР. Можна сказати, Софія Яблонська випередила свій час у репортажному кіно, винайшовши власні способи показати життя колоній правдивим і несподіваним ракурсом.
Літопис екзотичних світів
У своїх книгах Софія Яблонська постає не лише як відважна авантюристка, але й як тонка культурна аналітикиня з неповторним письменницьким голосом. Її мандрівні нотатки – це діалоги цивілізацій, сповнені спостережень, роздумів і легкої іронії. Яблонська принципово не цікавиться «туристичними атракціями» чи поверхневими описами екзотики. «Подорожі Софії Яблонської – це не огляд визначних пам’яток нової країни, а спілкування з тубільцями», – відзначає дослідниця Олена Галета. Софія намагається зрозуміти світогляд людей, серед яких подорожує, увійти в їхню культуру – навіть якщо спілкуватися доводиться «на мигах», адже східних мов вона не знала. Її репортажі поєднують етнографічну допитливість, соціальне чуття і поетичну інтуїцію. Яблонська уважно придивляється до того, як живуть різні народи, і завжди шукає глибинні причини явищ – від економічних укладів до релігійних вірувань.
При цьому Софія не боїться показати тіньові сторони колоніального світу. Вона різко критикує європейський імперіалізм, який руйнує традиційний уклад життя народів. З болем описує, що побачила в Марокко: «Першу річ, що заложили тут европейці, були каварні та публічні доми; потім вони позабирали в арабів усі будинки в центрі міста, споганили їх дерев’яними меблями, на стінах повимальовували написи: “Готель Модерн”, “Готель Централь”, а потім узялися за використовування арабського багатства». Пише: «болить мене нужда арабів, їх зламані гордощі, їх упадок і неміч… І я скажу арабською звичкою: іншалля (воля Аллаха)» . В її рядках відчувається щире співчуття до підкорених народів і водночас гнів за їхню понівечену долю. Не випадково сучасні науковці трактують голос Яблонської як «голос представниці поневоленого народу, що добре розуміє біду інших». Українка, яка пережила зневаження власної нації, гостро співчувала марокканцям, індокитайцям, полінезійцям – усім людям, на чиїх землях господарювали європейські колонізатори.
Окремо Яблонська приділяє увагу становищу жінок у різних культурах. Кожна її книжка містить історії про жінок – часом трагічні, як-от про арабських дівчат у гаремах чи про китаянок, проданих в рабство. Софія описує ці долі з глибоким співчуттям, хоча майже ніколи з відвертим обуренням. Вона радше фіксує факти і пропонує читачам самим замислитися над несправедливістю. Цікаво, що саму Яблонську сучасна преса часто називала емансипованою і ставила в приклад «нової української жінки, яка власним прикладом утверджує право жінки на творчість і незалежність». Утім, Софія не квапилася ставати голосною феміністкою. Навпаки, в її листах і інтерв’ю перед війною вчувається певна втома: вона зізнавалася, що письменництво для неї – життєва потреба, але сімейні обов’язки часто змушують його відкладати. 1938 року в журналі «Нова хата» Яблонська щиро писала, що не має часу на літературу, бо цілком занурена в родинне життя. Ця заява викликала полеміку: дехто з галицьких інтелектуалок (зокрема, письменниця Ірина Вільде) дорікали Софії за «зраду ідеалів» жіночого руху. Проте Яблонська стояла на своєму – вона не жалкувала про свій вибір. «Без огляду на те, що я так мало пишу, зовсім не жалію, що я “жінка”!», – майже вигукувала вона в одному зі своїх листів. Ця фраза багато про що говорить: Софія прагнула права бути собою – і в пригодах, і в коханні, і в материнстві – не підлаштовуючись під чужі очікування.
Між Сходом і Заходом — завжди українка
Погляд Яблонської на далекі краї завжди проймає тінь її рідної України. Мандруючи світом, Софія невпинно проводила паралелі з долею свого народу. Коли марокканський співрозмовник сплутав українців з росіянами – звична ситуація для того часу – вона терпляче взялася просвіщати його: «Я стала пояснювати йому різниці між нами та руськими, нарисувала мапу України та сусідніх країн… сказала, що нас є біля сорока мільйонів та що Україна у півтора раза більша за Францію. Ці всі пояснення я знаю краще за молитву, бо часто трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування». В кожній подорожі Софія несла з собою часточку батьківщини – у валізі завжди були «Кобзар» Шевченка і гуцульська лялька-мотанка як оберіг. Вона отримувала з дому пакунки з українськими віршами, народними піснями, схемами вишивок – і ці листи підтримували її дух далеко від рідних теренів. Попри життя в стилі cosmopolitan, Яблонська залишалася українкою за покликанням і місією: вона знайомила світ з Україною і Україну зі світом.
У її нотатках навіть зустрічаємо цікаві уроки для України, винесені з заморських спостережень. Наприклад, на китайських рисових полях Софія була вражена неймовірною працьовитістю селян, що руками зрощували гігантські врожаї. «Коли б ми мали такі прикмети китайців, як їх витривалість, то з нашою чорною землею за десять літ стали б першою землеробною нацією Европи», – пише вона, думаючи про потенціал України. Такі роздуми про «чужі береги і свої обрії» роблять доробок Яблонської багатовимірним. Вона дивилася на далекі культури не зверхньо, а з пошаною і прагненням вчитися, порівнюючи і роблячи висновки для свого суспільства.
Софія Яблонська прожила півтора десятиліття у Китаї, де під час Другої світової війни вийшла заміж за дипломата Жана Удена і народила трьох синів. Для неї, невтомної мандрівниці, це був період вимушеного уповільнення – «вперше отримавши справжній дім», як вона казала. Після війни родина перебралася до Франції. Живучи на мальовничому атлантичному острові Нуармутьє, Софія повернулася до літератури: написала книжку спогадів «Моє дитинство на Україні. Спогади про батька» та працювала над новелами. Вона підтримувала активне листування зі знайомими з різних кінців світу, ділилася досвідом, радо приймала друзів у своєму домі. Здавалося, попереду ще багато творчих задумів і подорожей – але трагедія обірвала її життя. У лютому 1971 року Софія Яблонська загинула в автокатастрофі у Франції . Їй було лише 63 роки.
Повернення «червоного птаха»
За радянських часів ім’я Софії Яблонської на батьківщині замовчувалося – як і багатьох українців діаспори. Внаслідок цього її унікальні книги стали бібліографічною рідкістю. Лише в незалежній Україні почалося переосмислення спадщини Яблонської. Дослідники звернули увагу, що її творчість органічно вписується не лише в український, а й у європейський контекст XX століття. Її репортажі – це своєрідні українські варіації на тему «літератури подорожі», де звучать мотиви, суголосні з творчістю відомих мандрівників і письменників міжвоєнної доби. Але водночас це абсолютно самобутня оптика – жіночий погляд із «поневоленої нації», який відрізняється від колоніально забарвлених наративів тогочасних авторів-чоловіків. Сучасні літературознавці – Оксана Щур, Ярослав Поліщук, Олена Галета та інші – детально дослідили доробок Яблонської, звернувши увагу на поєднання у ньому модерності та національного чуття. Письменницю почали включати до антологій «нових жінок» першої половини ХХ століття поруч із іншими українськими «бунтарками». Але на відміну від деяких радикальніших емансипанток, Софія залишилася у пам’яті радше як постать поза категоріями. «З неї ліпили образ модерної мисткині-мандрівниці… Однак іконою українського фемінізму Софія Яблонська так і не стала», – зазначає дослідниця Оксана Щур. Її приклад унікальний тим, що вона прожила життя за власним сценарієм: сміливо, творчо, але й по-людськи – без позірного героїзму чи моралізаторських декларацій.
На щастя, сьогодні спадщина Яблонської повертається до читача. Видано повні збірки її подорожніх нарисів, упорядковано архів фотографій, знайдено й оцифровано документальні фільми, зняті нею в 1930-х. У 2018 році у видавництві «Родовід» побачив світ розкішний альбом «Теура. Софія Яблонська» – фотоальбом та перевидання її трьох тревелогів. Назва «Теура» невипадкова: таке прізвисько – «червоний птах» – дали Софії мешканці острова Бора-Бора, визнавши її «своєю». До альбому увійшла вступна студія відомої письменниці Оксани Забужко, яка назвала Яблонську своєрідним Ґоґеном XX століття з фотокамерою. «Вона залишила нам своє Таїті, – пише Забужко, – і таїтянок – як і всіх інших “кольорових” жінок, стрінутих у колоніях – вона побачила цілком іншими очима, аніж будь-хто з Великих Мужчин, так чи інакше привалених “тягарем білої людини”» . Ця блискуча оцінка підкреслює: Софія Яблонська привнесла в українську літературу унікальний досвід глобального бачення, жіночого й постколоніального одночасно. Її творчість тепер досліджують науковці, перевидають видавці, читають нові покоління. Фільми та фотографії Яблонської експонуються на виставках в Україні і за кордоном, викликаючи захоплення точністю й естетикою кадру. Нариси, написані майже 90 років тому, вражають свіжістю думки і стилю.
Підсумовуючи, історія Софії Яблонської – це історія про межі, які можна і варто подолати. Народжена в галицькому селі, вона здобулася стати громадянкою світу, не зрікаючись рідного кореня. Вона була мандрівницею, котра відкривала далекі обрії – і для себе, і для свого народу. Була письменницею, що вміла перетворити дорожні нотатки на глибоку літературу. Була фотографом і кінодокументалістом, яка бачила красу у простому і істину за екзотикою. А ще – культурною спостерігачкою, котра на власні очі побачила рай далеких світів і зрозуміла ціну земного щастя. «В моїх мандрівках, з краю до краю, я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате іноді, хоч здалека, схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї», – зізналася Софія Яблонська після своєї навколосвітньої одіссеї. Ці слова – найкраща епітафія її життю. Подорожі Софії закінчилися, але залишили яскравий слід – і в українській культурі, і в серцях усіх, хто читає про цю дивовижну жінку. Яблонська повернулася додому легендою, щоб нагадати: для сміливих і допитливих не існує кордонів – є тільки далекі обрії, які потрібно наближати.
Джерела:
Яблонська С. Чар Марокко. 1932
Яблонська С. З країни рижу та опію. 1936
Яблонська С.Далекі обрії. 1939
Яблонська С. Книга про батька. 1977
Яблонська С. Листи з Парижа. Листи з Китаю.
Поліщук Я. Пейзажі пам’яті: Літературні візії Галичини. 2017.
Поліщук Я. Ревізії пам’яті: Літературна критика. 2011.
Забужко О. Планета Полин.
Мороз О. Світи Софії Яблонської.
