Цього разу ми публікуємо розмову, що відбулася під час публічної зустрічі чеських активістів і волонтерів, які допомагають Україні у війні проти російської агресії. Її провів вже відомий нашому читачеві активіст Ладіслав Вртіш, а співрозмовницею стала чеська дронарка, що діє під позивним “Радоух”. Її голос — це погляд ізсередини спільноти, яка власною активною участю змінює перебіг війни.
Розмова охоплює широкий спектр тем: від технічних нюансів виробництва й перепрограмування FPV-дронів до питань довіри між волонтерами, військовими та державою, і приправлена тонким та вишуканим гумором співрозмовників. Радоух пояснює особливості застосування оптоволоконних систем на полі бою, чим відрізняються «дрони Nemesis» у чеському та українському розумінні. Вона говорить просто, з технічною точністю і людською щирістю, показуючи, що навіть найменший апарат — як звичайний Mavic — може бути зброєю, якщо ним керує вмотивована людина.
— Ми отримали багато технічних запитань, тож, Радохо, давай їх розбирати по черзі. Перше питання — це виробництво корпусів і керування FPV-дронами.
— Ми самі їх не виробляємо — хоча, звісно, вміємо це робити. Але цим займається технічний відділ. До нас дрони надходять уже готові, а ми тільки перепрограмовуємо їх на потрібні частоти. Інакше кажучи, тут усе залежить від моделі, бо вони різняться.
— Тобто ви отримуєте готові партії дронів — щось на кшталт палети з десятком апаратів?
— Так, у нас є партнерські організації, які забезпечують постачання. Наприклад, у Чехії чудово працює ініціатива Drony Nemesis — улюблений проєкт пані Чернохової, яка справді старається, щоб наша армія була боєздатною. І це справді класно. Вони надсилають великі партії різних дронів.
Проблема — у сумісності: ми б дуже хотіли, щоб усі апарати були стандартні, тоді можна було б просто міняти частоти. Але в реальності з кожною поставкою доводиться освоювати щось нове. Одні мають функцію автопілоту, інші — ні; десь є оптична система, десь немає. І часто виходить, що щойно ти до якоїсь моделі звикаєш, навчишся працювати, навіть полюбиш її — усе, кінець, її вже не постачають.
— Мене цікавлять, наприклад,. Чи трапляється, що ті дрони Nemesis опиняються у вас?
— Ми не були безпосередньо підтримані Nemesis, але третя штурмова бригада, під яку тепер входить наша, — так. Тому зараз уже можливо, що ми працюємо з дронами з цієї ініціативи.
До речі, важливо уточнити: коли кажуть «дрони Nemesis», то український оператор уявляє зовсім інше, ніж чех. У Чехії — це громадська ініціатива, що постачає FPV-дрони. А «дрон Nemesis» в українському розумінні — це великий ударний апарат, керований через Starlink, яким можна управляти навіть із Києва чи Праги. Це і є перевага — можливість операцій з будь-якої точки.
Отже, не плутайте: просто збіг назв. Але тепер, завдяки новій структурі армійських корпусів, ми можемо зустрічати дрони від ініціативи Nemesis у нашій роботі.
Тут ще було питання про оптичне волокно. Його зараз активно застосовують — хоча використовували й раніше, але менше. Це чудова технологія. Коли треба залітати глибше в ліс, аналоговий зв’язок там уже не працює, а з оптичним волокном можна навіть обстежувати будівлі.
Цікаво, що коли така можливість лише з’явилась, її одночасно почали досліджувати і українці, і росіяни. Українці тоді цю ідею фактично відкинули, роблячи ставку на автопілот, а росіяни продовжили розробки й на певний час випередили. Проте зараз Україна чудово надолужує у сфері оптики й у деяких напрямках уже навіть краща.
— Я хотів би спитати — якщо можна — про постачання дронів від української держави.
— Наприклад, Сергій Стерненко каже, що коли дрони від держави доходять до передової, вони вже застарілі. У випадку FPV-дронів я так не думаю. У цій технології майже нема чому старіти.
Максимум — це частоти, які використовуються в певному секторі, але це можна легко змінити або просто зачекати. У нас, наприклад, частоти особливо не мінялися. Тому це, мабуть, більше стосується інших типів технологій, але для FPV-дронів загроза застаріння невелика. Зрештою, постійно повертаєшся до схожих технічних рішень.
— До речі, ти раніше вже літала з дронами чи навчилася вже на фронті?
— Я довго працювала в Росії й там літала з дронами.
— І хочеш до цього повернутися?
— Так, певно, повернуся. Думаю, ще злітаю в Росію з дроном.
— Можна спитати — за фахом ти хто?
— Я геофізик. Докторат ще не завершила — останнім часом було не до цього. Але тепер, мабуть, доведеться доробити. Якщо ні — ну, не кінець світу.
Я досліджувала, зокрема, Тунгуський регіон — там багато літала з дроном. Вивчала розвиток екосистеми після падіння метеоритів, діагностичні ознаки ударних подій тощо. І для цього дуже зручно дивитися згори.
— То це не FPV-дрони були, правда?
— Ні, звичайні Mavic-и. На війні з FPV я ще не літала.
— А що там за «ударні події»?
—Ну, то інше, але певні закономірності всюди схожі — якщо уважно дивитися.
— Можеш ще трохи розповісти про оптичне волокно? Бо я уявляю, що коли за дроном тягнеться кілометр кабелю, він десь зачепиться — і що тоді?
— Нічого страшного. Бо котушка з кабелем на самому дроні. Він летить і сам поступово відмотує волокно. Якщо кабель десь зачепиться, дрон просто тягне далі — і це не заважає. Тому така система чудово працює в лісі.
— Але якщо треба облетіти щось збоку, волокно не заплутається?
— Ні, не повертається. Коли вже відмотав — то все, кінець.
— А чи є якась захист від таких дронів із волокном?
— Так, найкращий захист — АК-47. Я бачила, що іноді використовують і дробовики — і це взагалі ідеально. А от проти самого волокна важко щось зробити. Я жартувала, що можна просто підпалити все навколо й зробити собі «вогняний щит», але тоді маєш інші проблеми.
Волокно добре тримає натяг, але погано переносить перегини — якщо його переламати, воно крихке, як скловолокно.
Наразі рішень проти цього типу дронів немає, але розробки ведуться — хоча ми до них ще не долучалися. Це більше робота для відділів розробки.
— Маю логістичне питання. Бо кожен дрон — це велика батарея, десь на літр об’єму. Хто ці батареї виробляє? Є якісь виробники, окрім Китаю? Це ж питання безпеки для всієї Європи.
— На жаль, ні. Якщо говорити про окремі елементи батарей, то десь 90% — це Китай. Можна знайти якихось малих постачальників, але це одразу підвищує ціну.
Проблема не лише в батареях: практично вся електроніка — китайська.
І це створює ще одну проблему — подвійну якість. Ми часто дивуємось: «Чому російські дрони літають далі, у них краща стабільність?» А потім розумієш — можливо, Китай постачає їм вищу якість, ніж нам.
Хоча, може, ми просто невправні (усміхається). Це важко перевірити. Ми іноді розбираємо збиті російські дрони, але зразків мало, та ще й вони уже пошкоджені, тому порівняння неточне.
Але питання цілком слушне. Те саме з DJI Mavic — ці дрони стали основою розвідки на фронті. Проблема в тому, що Китай перестав постачати Mavic 3 для України, але продовжує постачати їх Росії. Не знаю чому. Просто — не хоче.
— Якщо можна, я мав би одне запитання. Я трохи займаюся роботою з українською молоддю тут, у Чехії. І от у вихідні я отримав питання. Йшлося про те, що можуть люди зробити, щоб вступити до Збройних сил. Мене запитали кілька молодих українців у Чехії, чи існує тут якийсь тренінг саме для операторів дронів. Бо для багатьох проблема в тому, що вони не надто довіряють місцевим структурам, і бояться, що якщо поїдуть в Україну, то їх можуть призвати не туди, куди вони хочуть. А от якби вони могли пройти підготовку, мали гарантію, що отримають саме цю спеціальність — тоді б погодились. Тож моє запитання, яке мені поставили в суботу: чи є в Чехії будь-яка можливість пройти підготовку оператора дронів, щоб бути готовими до цього?
— Наскільки я знаю — ні, такої можливості немає. Але я би насправді подивилася на це з іншого боку. Я розумію, що люди, можливо, не довіряють державі, не вірять, що система рекрутингу працює на сто відсотків, і кажуть собі: “Окей, мені гарантують позицію, але я не вірю”. Але насправді це працює.
Якщо людина добровільно приходить у ТЦК і каже, що хоче бути дронарем чи артилеристом — якщо вона успішно проходить базову підготовку і потім професійну — її ніхто не заженe в піхоту проти волі. Система рекрутингу надійна. Якби вона не працювала, це був би катастрофічний провал для України.
Немає жодного сенсу, щоб це не функціонувало. Тож я би радше мотивувала людей не боятися: просто прийти, вибрати бригаду, домовитися з командирами й іти звичайним шляхом. Але, звісно, це означає — повернутися в Україну.
— Я можу до цього додати. Якщо глянути, наприклад, на сайт «Птахи Мадяра», то там є форма для набору на різні позиції. І в мене ще одне запитання — наскільки тривала підготовка операторів дронів у вашому випадку? Це щось коротке типу «спробував політати», чи дійсно серйозне навчання?
— Підготовка доволі сувора, особливо для FPV-дронів. Кожна позиція має свій курс і триває певний час. Наприклад, навіть навчання на Mavic здається простим — мовляв, “це ж така дурниця, я дала його циганам на будівництві, і вони вже літали”.
Але коли йдеться про бойові застосування — усе зовсім інакше. Викладають здебільшого ті, хто сам був на фронті, часто після поранень. Вони розуміють, що реально потрібно. Це дуже відрізняється від базової військової підготовки, яка більше «тримай рот закритим».
FPV — це найскладніше. Комусь іде відразу, комусь, як мені, ні (бо я вже не юна і виросла не на комп’ютерних іграх). Це потребує тонкої моторики. Але врешті — кожен тип дрона має свій рівень складності. Mavic найпростіший, але Mavic-оператори зазвичай найближче до фронту, тому це небезпечна і невдячна робота.
І ще — мені не подобається, що люди зневажливо ставляться до операторів Mavic. У Чехії, наприклад, часто сміються, що це дрібниця. Але, дивіться, у нас є бригада «Гострі картузи», яка мала тільки Mavic-и, і вони з них зробили бойові дрони, які скидають боєприпаси. Без жодного перепрошивання, просто через світловий сигнал. Це геніальна, проста українська інженерія. І ця бригада має величезні успіхи.
Мораль — не треба чекати «великого дрона», щоб воювати. Навіть Mavic може бути зброєю.
— Дякую, я цю інформацію передам.
— Ще додам: багато молодих хоче до дронів, бо думають, що це спокійна, безпечна робота десь у тилу. Але це не так. Ми теж не раз потрапляли під обстріли.
Одного разу нас просто «вибомбили». Поруч загинули люди. Ми встигли втекти буквально за три хвилини до того, як загорівся наш сховок із боєприпасами. Врятувало нас тільки те, що бригада швидко ввімкнула радіопридушення, і нас не змогли засікти FPV-дрони. Це життя на межі.
Ще про тренування. Ми літаємо на симуляторах — більшість бригад використовує програму Liftoff, це українська розробка. Курс на симуляторі триває тиждень. За цей час уже видно, чи людина має потенціал. Якщо ні — її просто перекидають на іншу спеціальність, не в піхоту.
— І останнє — що би ви хотіли, щоб ми зробили? Як громадяни Чехії чи як країна.
— Мене тішить, коли люди добре ставляться до тварин. І ще — щоб ми вчилися прощати навіть тих, кого зараз зневажаємо. Навіть тих українців, які втекли, і тих, кого тут називають «дезолатами». У нас і так вистачає ворогів — не треба створювати нових.
Так, мене дратує, коли хтось підтримує проросійських політиків, але це не причина ненавидіти цілі родини. Ненависть лише роз’їдає нас зсередини.
