Богдан є головою Європейського Конгресу Українців (ЄКУ). Харизматична, авторитетна й відома людина не лише в Чехії серед української громади, а й загалом серед європейських діаспорних громад українців у Європі. Він народився в Празі, в родині відомих діячів української діаспори, закінчив східноєвропейські студії в Карловому університеті. Активно займається питаннями України: волонтерством, допомогою, інформаційним просвітництвом, розбудовою мережі підтримки за кордоном та, зокрема, часописом “Пороги”.
Європейський Конгрес Українців, який Богдан Райчинець очолює вже декілька років, з січня 1949 року опікується роботою українських громад Західної Європи і доносить інформацію до європейських країн про те, хто такі українці, який їхній потенціал, проблеми та історія. Сьогодні, під час війни, ця інформація й робота неабияк актуальні, адже ставлення й підтримка країн Заходу багато в чому допомагають нам перемагати росію.
“СловОпис” зустрівся з Богданом, щоб з’ясувати, чи змінилось ставлення до українців у Європі останнім часом, як ефективно протидіяти російській пропаганді, і яким порядком денним живе зараз українська діаспора.
— Богдане, чи відчуваються зараз зміни у ставленні до українців, зокрема в Чехії? Адже економічні розрахунки показують, що українці за ці кілька років стали вигідними для економіки Чеської держави. Так, згідно з даними Міністерства праці та соціальних справ Чехії у першому кварталі 2024 року надходження до бюджету від українських біженців майже вдвічі перевищили видатки на соціальну та гуманітарну допомогу.
— Про зміни у ставленні – правильне запитання. Історично так завжди йде – інколи краще, інколи гірше. Звичайно, на початку повномасштабної війни відчувалась значна підтримка. Але в кожній країні є певний відсоток, як ми кажемо – затурканих.
Річ не в тому, що міняється загальна думка, а в тому, кого більше видно й чути. Коли на початку повномасштабної війни були відчутними позитиви, людська підтримка, то вже після першого року це змінилося, і всі
ці хейтери, негативно налаштовані люди все ж таки підносять свій голос – і це буде продовжуватись.
Однак, як Ви зауважили, тривають економічні зміни, в економіку повертаються кошти, показники будуть покращуватися й далі, й це, власне, економічно вигідно для Чехії та інших країн ЄС. Це не таємниця, думаю, розумні люди це бачать. А ті, яким це нецікаво, не будуть звертати жодної уваги на це. Хто ці люди? Ті, хто люблять конспірологічні теорії, перебувають під впливом пропаганди та люблять перекладати відповідальність за своє життя на когось іншого. Вони й потрапляють у цю групу, яка не любить українських емігрантів. Вона є, вона не перемагає в Чехії, але вона помітна. Вона не є надто агресивною в суспільстві, але цей феномен не є новим, він ще з 90-х років отримав певний розвиток в Чехії і Європі.
Чеське суспільство надто звикло спостерігати той заробітчанський стиль життя українців, про це багато сказано й написано, і він зараз помінявся, тому що в Чехію приїхало багато різних людей. І люди, які мають не так антиукраїнські, як антиеміграційні погляди, навряд чи змінюватимуть своє бачення.
— Ви правильно зауважили, що нинішня хвиля міграції змінює усталене уявлення щодо її структури.
— За останні 34 роки це четверта–п’ята хвилі міграції в Європі. Багато хто починав з важкої праці, багато хто, використовуючи інші свої здібності, інакше побудував своє життя.
Якби була краща економічна ситуація в Європі – то не було б у чому звинувачувати мігрантів. А вона,починаючи з ковіду, недобра, показники погіршуються, відчувається тиск Китаю. Це правда, що сталося економічне падіння. Тож деякі люди, яким важче живеться, а таких немало, не бачать іншої можливості, ніж звалювати вину на когось. На того, кого видно. А українців видно, бо приблизно 5 – 6 відсотків населення в ЧР – це українці.
Ми недавно говорили з новим послом України в Чеській Республіці (21 червня 2024 року Надзвичайним і Повноважним Послом України в Чеській Республіці було призначено Василя Зварича. – Ред.) про те, чим вони мають займатись, і я сказав: запитуйте не лише нас, а й інші професійні платформи, що вони думають, що ви маєте робити. Скажімо так — імідж України, українства не повинні падати.
Позитивні зміни розпочались, як ми пам’ятаємо, з Помаранчевої революції. Тоді було зрозуміло, чому українці виходять на вулиці, і що вони українці, а не хтось інший. Але часу в 10 років виявилося замало для якихось епохальних змін.
Молодша генерація українців уже абсолютно інша, відкрита. Наші колеги по роботі віком 25-30 років – вони інші зовсім. Вони вже були скрізь, англійська для них майже як рідна, побачили Європу, світ, у них усе інше.
— Значну частину нинішньої української міграції складає інтелектуальна та культурна міграція. Що їм робити? Наскільки на Заході затребувані їхні культурні продукти?
— Скажу про те, що бачу в Конгресі. Передусім з молодшими людьми треба говорити. Нас надихають молоді, якщо вони здібні й щось хочуть робити. Це безцінний досвід. Для мене це надзвичайно важливо, і тому я підтримую молодші ініціативи і молодих людей, вони здійснюють багато потрібної роботи, її видно. Ми виконуємо переважно непомітну роботу, а вони – ту, яку видно.
Вони самоорганізовуються, наприклад “Спілка” – це молоді люди, вони влаштовують поетичні читання й підходять до цього унікально, намагаються зацікавити. Все ж зараз відкрився ринок для українського кіно. Тематика зрозуміла, воєнна, зали чи клуби заповнені. Відбувається тиждень українського кіно, я бачу, хто сидить, є багато українців, яких ми не зустрічаємо на інших акціях. Видно, що вони дійсно хочуть дивитися
це кіно. І є нові організації, які включають до своїх програм такі інтелектуальні теми.
— Ваша організація опікується одним із культурних продуктів – виданням журналу “Пороги” українською мовою для українців у Чехії, так?
— Це наш традиційний проєкт, ми його тримаємо як основу, вже досить довго, з усіма проблемами, але поки тримаємо. Його фінансує Міністерство культури Чехії, подаються проєкти, гранти. Складно це все насправді, потрібно ще й додавати 30 відсотків із власних джерел.
Всі проєкти друкованого українського слова закрилися, не вижили за рахунок лише реклами. Російськомовні, на жаль, виживають, але це інша історія, бо завжди були певні спонсори, які хотіли, щоб російське друковане слово існувало.
Наш журнал – це підтримка Чеською державою національної української меншини. Є певні акценти в європейській інтеграційній політиці. Зараз вкладаються великі гроші в інтеграцію українців на теренах Європи, починаючи від діток у школах й аж до мовних програм тощо. Робоча сила потрібна, молоді люди потрібні, і це є реальність. Тому, як би цього не хотілось, 50 відсотків українців будуть в Україні, а 50 – не в Україні, але не тих, хто виїхав 120 років тому і є онуками українців у Канаді, а тих, хто зараз – нам потрібно про це думати. Чи ми їх втратимо? Не втратимо, робимо суботні школи, програми, бо мусить бути фундамент. При цьому ми не творимо закриті ком’юніті.
У Європі бачать, що українці дуже близькі люди. Окей, дехто важко адаптується, але ті, які мають освіту, працюють, а таких абсолютна більшість. А з 10 відсотками населення в міграції будуть проблеми, це нормально. Ми стикаємось із сумними випадками, в які інколи потрапляють українські хлопці й дівчата, намагаємось допомагати через юристів, своїми зусиллями тощо. Є нещасні випадки, є і вбивства внаслідок самозахисту, на жаль, воно все “роздувається” й формується негативний образ.
Як ми з цим боремось? По-перше, працюємо з МВС, є спеціальний відділ, який займається комунікацією, запобіганням таких ситуацій, намагаємось інформувати в мережах. Також через чеських журналістів інформуємо чеське суспільство, щоб тієї брехні, маніпуляцій і пропаганди не було.
— Хотіла якраз запитати, як цьому протидієте?
— Пропаганда вибудовується десятками років, а то й століттями, вона ефективна тоді, коли потрібна, це завжди так було. Жертвами цієї проросійської пропаганди є люди, які потрапляють під вплив наративів про те, що все є неправдою. Головна мета російської й інших пропаганд – розбити, розмити розуміння. Це – неправда, і все. Нічого креативного не створюють. Як із цим боротись? Проводимо круглі столи, тренінги. Ми вже з нашими українськими друзями провели кілька. З іншими європейцями проводили їх наприкінці 2023 року. Тут, у Празі, мали представників з 15 країн ЄС – друзів України, розбирали кейси про використання пропагандою уваги молодої людини від 30 до 40 років. Починали з фундаментальних речей і завершували практичними: як реагувати у відповідних ситуаціях. Популярний і правильний зараз спосіб в демократичних медіа – це фактчекінг (перевірка фактів), його робить як штучний інтелект, так і людина. Сенс не в тому, щоб поринати у суперечку, а в тому, щоб перевірити факт, висвітлити його, і це краще, що ви можете зробити.
Також були цікаві факти – наші ерудовані біженки зі Східної України мали свої презентації, розповідали, як вони бачать чеське суспільство, як воно до них ставиться, хто їх ображає тощо. Це були цікаві зустрічі, вони показали, як нові люди з України сприймають чеське суспільство. Це зараз на часі.
Інакше побороти пропаганду неможливо. Нереально, що вона сама зникне. З нею треба боротися. І для цього теж треба кошти. Без цього не буде професіоналів. І, як в усьому українському, знаходимо однодумців і платформи, які вже існують, починаємо з гуртків, навчаємо дітей.
Це тільки початок. Важливо об’єднувати організації, щоб чинити реальний вплив. Потрібно виходити на авторитетні європейські організації, як-от Friends of Europe, яка об’єднує європейських високопосадовців, політиків та бізнесменів і оприлюднює цікаві аналітичні дані. Тобто якщо є напрацьована українська платформа – ми намагаємось до неї долучитись як партнери.
— Ви очолюєте Європейський Конгрес Українців – організацію, яка святкує цього року своє 75-річчя і об’єднує як стару, так і нову діаспори. Тож як поєднуєте нові виклики з оцим своїм бекграундом?
— Дякую за запитання. Нам це цікаво, бо ми так були виховані й виросли, себто більшість із нас народилися не в Україні. Ми досліджуємо свою власну історію, яка переважно “лежить у коробках” у Лондоні. Трохи в Брюсселі. Це й 1949-й рік, більшовики, акція “Вісла”, Волинь, численні більшовицькі злочини. Люди тікали, бо або ти гинеш, або Сибір. Не всі герої, які готові завтра померти, тож люди виїжджали, бо їм нікуди було діватись. Волинські чехи, які приїхали в XIX столітті – це все перемішувалось, йшла подальша міграція. Ота перша – ми її вже не знаємо, бачимо її тільки в книжках і на могилах тут, в Подєбрадах – письменники, професори, студенти.
Оце розуміння, що історія повторюється, те, що не всі будуть аплодувати старій діаспорі тощо – все це варто досліджувати. Зі старих традицій народжуються нові, ще новіші, а далі побачимо. Одне з моїх пріоритетних завдань як голови Європейського конгресу – поєднувати це. Більшість організацій, які називають себе традиційною еміграцією – виїхали з України, і менше організацій, що народилися не в Україні. Це один із прикладів того, що можна без проблем працювати на одну справу і кожен додасть своє.
Нам треба зберегти українство. Усе це нещастя, яке відбувалося в Україні віками, призвело до того, що українська діаспора є, існує, і вона завжди намагалась якось підтримати Україну. Колега з Британії, якому майже60 років, який народився у Великій Британії, батьки якого важко працювали, гарували, каже мені якось українською з британським акцентом: “Нас навчили любити країну, яку ми ніколи не бачили”. І в цьому полягає вся суть і правда. Тобто ми маємо таку традиційну організацію, яка не зупиняється на ностальгіях, а робить сучасну роботу, об’єднує патріотів, і на це ми й тримаємо курс.
— Один із наративів пропаганди – втома від війни. Його активно “розганяють”. Чи відчувається це в Чехії, чи є це?
— Так, є. Наша відповідь проста: а від чого ви, власне, втомилися? Ви живете, як і жили. Окей, трохи погіршилась економіка, але ви живете, є мир, є що їсти, пити, ви не знаєте, що робити зі своїм вільним часом – займаєтесь всіма тими розвагами, якими займалися. Яка втома? В цьому значну роль зіграли медіа. Спочатку була одна тематика, потім інша. Минув рік, і люди втомилися. Однак не всі, багато хто співпереживає, допомагає, проводимо збори на дрони, все маємо напрацьовано, і в нашій організації є велика мережа дійсно активних людей, до яких долучаються біженці, інші небайдужі люди.
Наше завдання – інформувати у більш прагматичному стилі про те, що відбувається в Україні. І наші круглі столи, і де ми виступаємо з мікрофоном, і без, наші прес-релізи, дискусії – ми все це робимо, щоб ситуація
змінювалася. Оці повідомлення про болісні втрати серед цивільних, серед дітей… Такі сумні трагічні моменти – можливість нагадати, що Україна не просто втомлена, а виснажена.
Розмовляла: Тамара Куцай, керівниця
проєкту “СловОпис”
