Як спонтанний волонтерський імпульс перетворюється на довготривалу систему? Чеська волонтерська організація “Koridor UA” виникла у перші дні повномасштабного вторгнення як відповідь на хаос, розгубленість і надлишок неструктурованої допомоги на кордоні. Те, що починалося з мікроавтобуса й кількох людей, за короткий час стало складною гуманітарною логістикою між Чехією та Україною, з постійною присутністю в прифронтових регіонах.
В цьому інтерв’ю мова піде не лише про маршрути, склади чи вантажівки. Тут йдеться про етичні межі волонтерства, про різницю між допомогою цивільним і логістичною підтримкою інших організацій, про небезпеку “псевдодопомоги”, яка не виходить з реальних потреб. Автор і співзасновник “Коридору” — Блага Матоуш — говорить про Миколаїв, Херсон, Одесу — як про різні ритми війни, різні рівні руйнування та, відповідно, різні моделі втручання. Цей текст фіксує важливий зсув: від первинної гуманітарної допомоги до розвиткових і спеціалізованих рішень — сонячних електростанцій для лікарень, систем очищення води, ремонтів житла, підтримки дітей. Водночас це свідчення про щоденну роботу “всередині війни”, де логістика стає формою відповідальності, а допомога — результатом довгого читання контексту, а не швидких емоційних рішень.
— Повернімося до початку. Що стало тією межею, після якої ти вирішив діяти?
— Усе почалося з групи волонтерів, які вирушили на словацько-український кордон. Уже 25 лютого ми були там. На той момент, по суті, ніхто до кінця не розумів, що відбувається. Ніхто не мав досвіду подорожей в Україну чи з України, ніхто не міг передбачити розвиток ситуації.
На одному з напрямків з України стояли величезні черги. Минув приблизно місяць, перш ніж ситуація бодай трохи стабілізувалася і ми в ній зорієнтувалися. Водночас постійно приїжджали нові волонтери й привозили колосальні обсяги г уманітарної допомоги. Вона накопичувалася просто на кордоні, де насправді була непотрібна — люди приходили, одразу йшли далі й не мали змоги щось із собою нести.
Тоді ми й усвідомили, що допомога потрібна не на кордоні, а безпосередньо в Україні. Приблизно 5 березня ми вперше виїхали фургоном в Україну. Відверто кажучи, тоді ми взагалі не знали, чи повернемося — кордони були повністю заблоковані колонами. Але ми з’ясували, що гуманітарну допомогу пропускають назад у пріоритетному порядку, і завдяки цьому могли їздити навіть тоді, коли кордон був практично непрохідний, на початку 2022 року.
— Чим займався раніше і як прийшов до волонтерства?
— До війни я будував зруби й дерев’яні будинки в горах. Працював завжди з компанією друзів і колег з України. Коли 24 лютого почалася війна, вони миттєво вирішили що треба повертатись до України. Ми разом поїхали на кордон — вони вийшли з авта і пішли воювати.
Я залишився на кордоні. Я знав, що не знаю, коли побачу їх знову. Мені не хотілося повертатися до Чехії й знову братися до роботи, бо я вирішив, що до тієї роботи хочу повернутися тільки разом із ними. У той момент робота була тут. Кожен пішов своїм шляхом: вони — на війну, я — допомагати.
Десять місяців ми не бачилися. Вони воювали, а ми тим часом закладали основи організації. Спочатку це було суто волонтерське об’єднання. У травні 2022 року ми дали йому назву — спершу “Гуманітарний коридор в Україну”, згодом скоротили до “Koridor UA”.
Почали допомагати с початку в З акарпатській області, потім у Тернопільській. Уже в червні 2022 року ми відкривали офіс в Одесі й водночас почали працювати в Миколаєві. Там ми працюємо й досі. Загалом ми встигли попрацювати в чотирьох областях. Нині залишаємося переважно в Миколаївській та Одеській областях і дуже інтенсивно діємо також у Херсонській області.
— У вас у кожному місті є свій хаб?
— У кожному місті маємо принаймні базове зaбезпeчення, якусь адресу. Деталей не розголошуємо. Але важливо сказати, що на початку ми їздили фургонами. У мене у фірмі було три фургони — усі вони пішли на гуманітарну допомогу. Сьогодні два з них постійно перебувають в Україні й уже не повертаються.
З часом ми усвідомили, що обсяги допомоги величезні, а фургони неефективні. Тож вирішили купити вантажівку. У серпні 2022 року ми придбали першу, водночас з’явився склад у Словаччині біля кордону. Фактично тоді ми майже не поверталися до Чехії — усе відбувалося між Словаччиною та Україною.
Однак поступово перша масова хвиля солідарності спала, волонтерів поменшало, і ми були змушені повернутися до Чехії. Лише у 2023 році ми почали повноцінно працювати з Праги. Сьогодні маємо склад у Празі та ще один у Миколаєві.
У певний момент ми у тримували чотири склади — у Празі, у Словаччині, у Тернополі та в Одесі. Нині їх два. Між ними курсують дві вантажівки. Транспорту маємо більше, приблизно п’ять одиниць, але саме вантажівки є ключовими.
Обсяги допомоги настільки зросли, що сьогодні ми вже возимо не лише для себе. Нашу логістику використовують також інші організації: держава Чехія, краї, міські частини, “Paměť národa“, Team for Ukraine та багато інших. Вантажівки вкрай потрібні — наразі перед нами приблизно тринадцять замовлень, і ми ледь справляємося з ними за наявних потужностей.
Тому ми почали з амовляти перевезення в у країнських водіїв. Але знайти когось, хто готовий їхати до Харкова чи Миколаєва, дуже складно. Більшість водіїв працюють на маршруті Львів–Європа. Ті ж, хто не може виїхати з України, їздять маршрутом Львів-схід. Тому ми часто комбінуємо різні логістичні моделі: робимо перевантаження у Львові, частину шляху їдемо самі, частину забезпечують українські перевізники.
Рибальські сітки від Koridor UA — захист від ворожих дронів
Сонячні панелі від Koridor UA для півдня України
Солонтери Koridor UA в ділі
— Якщо хтось захоче вам допомогти, чи може звернутися?
— Безумовно. “Koridor” побудований на волонтерській праці, і ми вважаємо це однією з ключових цінностей. Ми хочемо, щоб люди могли допомагати, опановувати цю роботу, навчатися в процесі й за потреби згодом робити її самостійно, вже без нас.
Фактично ми є своєрідним тренувальним центром для людей, які не мають досвіду ані з Україною, ані з гуманітарною діяльністю. Багато хто, наприклад, отримує водійське посвідчення саме для того, щоб їздити з нами. Якщо хтось вирушає в Україну, він має або дуже специфічні навички, або принаймні базові водійські права та мовну підготовку.
Ми проводимо медичні вишколи, мовні курси, навчання з логістики. Тут уже потрібні професіонали, здатні забезпечити весь процес — від завантаження до розвантаження й обслуговування транспорту. Україна є вкрай складною для техніки: після кожної поїздки потрібен сервіс, оскільки дороги довгі й часто в поганому стані. Обслуговування транспорту — невід’ємна частина процесу.
— Слухаючи тебе складається враження, що ви працюєте в дуже різних сферах. Хочеться зрозуміти, як із часом змінювалися ваші пріоритети — як еволюціонувала динаміка допомоги, що поступово виникало, а що, навпаки, відходило. Можеш це описати?
— Звісно. Ситуація в Україні аж ніяк не є статичною — вона постійно змінюється, і у воєнному сенсі, і з погляду потреб людей, яким необхідна допомога. Кожен регіон має свою специфіку та власний перебіг війни. Є принципова різниця між тим, як виглядає ситуація в Одеській області, у Миколаєві чи в Херсоні.
У Херсоні йдеться про активний конфлікт. У Миколаєві — величезна кількість зруйнованих населених пунктів і людей, яким нікуди повертатися. Одеса ж, навпаки, переповнена внутрішньо переміщеними особами, які часто не мають жодного майна — вони не прив’язані до місця надовго.
Харків — велика агломерація, де люди шукають прихистку, але водночас вона залишається в зоні ризику: більш безпечній, ніж Херсон, але значно небезпечнішій, ніж Одеса. Запорізька область і Дніпро перебувають у відносно кращому становищі, ніж Харків, але гіршому, ніж Одеса. Ситуація має градації, і в кожному регіоні існує цілком інший рівень потреб.
— За якими критеріями ви тоді визначаєте пріоритети? Як ухвалюєте рішення, куди й у який спосіб втручатися?
— Для нас ключовим є розподіл роботи. Один вимір — це логістична підтримка, тобто великі обсяги гуманітарних вантажів для інших організацій. Це можуть бути лікарні, громади, пожежні служби, притулки для тварин.
Другий вимір — наша власна робота в полі, безпосереднє виявлення потреб на місці. Ми намагаємося дати людям можливість повернутися до своїх домівок, якщо це можливо, або допомогти їм залишатися в регіоні, щоб вони не мусили виїжджати. Саме це ми вважаємо ядром нашої діяльності.
Тому ми довгостроково зосереджуємося на Миколаївській області й не прагнемо розширюватися далі. Роботи там більш ніж достатньо. За чотири роки ми достатньо вивчили цей регіон — розуміємо, що має сенс, а що ні.
Наприклад, питання допомоги Одесі для нас є складним. Якщо там хтось втрачає дім через удар дрона — це трагедія, але йдеться про поодинокі випадки. У Миколаєві ж тисячі людей втратили цілі села. Саме там ми бачимо більший сенс втручання. Допомога в Одесі має бути насамперед зоною відповідальності місцевої влади, а не нашою.
— Можеш, будь ласка, окреслити конкретні проєкти та напрями вашої роботи?
— Завдяки власній логістиці ми реалізуємо доволі широкий спектр проєктів. Нині одним із найважливіших є проєкт постачання рибальських сіток з Нідерландів до Харкова та на Донбас. Ці сітки використовують для захисту доріг та інфраструктури від дронів.
Ми постачаємо м атеріал — с ам монтаж виконують місцеві служби. Ми не можемо підміняти собою державу чи технічні служби. Наші волонтери не працюють у зонах активних обстрілів, якщо в цьому немає нагальної потреби. Ми не хочемо наражати їх на ризик.
Так само ми не займаємося евакуаціями — цю роботу мають виконувати люди, які досконало знають місцевість і володіють мовою.
Ще один напрям — а втомобілі для України, т обто транспорт для гуманітарних цілей. Але завжди у співпраці з іншими організаціями. Koridor чітко дотримується гуманітарних рамок, тому передає автомобілі партнерським структурам, які далі використовують їх відповідно до власних правил і повноважень.
“Koridor” суворо дотримується гуманітарного кодексу. Водночас українські організації часто працюють в умовах, де потрібно реагувати на більш нагальні й безпосередні виклики. Цивільне населення має принаймні обмежені можливості шукати засоби до існування чи підтримку, тоді як інші групи повністю залежать від системної допомоги держави, партнерів і волонтерів.
Однією з ключових тем стали сонячні електростанції. Ми маємо у своєму розпорядженні кілька тисяч панелей і приблизно 13-14 інверторів з батареями. Це дозволяє нам збудувати приблизно таку саму кількість невеликих електростанцій потужністю близько 30 кВт. Ми встановлюємо їх переважно біля лікарень — вони мають перекривати відключення електроенергії до моменту запуску генераторів, щоб не допустити зупинки життєво важливого обладнання.
Минулого року ми також встановлювали системи фільтрації води — у Миколаєві питна вода є критичною проблемою. Питна вода з-під крана в Україні радше виняток, ніж норма.
Окрім цього, ми реалізуємо низку менших проєктів: “Вікна для України“, ремонти дахів, накриття пошкоджених будівель. Також ми утримуємо дитячий центр із психологічною допомогою — цього року її отримали близько 2 500 дітей.
— Де саме?
— У Миколаївській області, у співпраці з місцевою організацією. Крім того, ми готуємо евакуаційні пакунки й поступово переходимо від первинної гуманітарної допомоги до розвиткових і спеціалізованих проєктів.
Після чотирьох років війни більшість переселенців уже не залежать від базових продуктових наборів. Гуманітарна практика рекомендує надавати первинну допомогу приблизно два–три роки — далі необхідно підтримувати самозарадність, інакше допомога починає шкодити.
— Коли слухаєш, як ваша робота виглядає на практиці, назва Koridor звучить дуже влучно. Що вона означає саме для тебе?
— Це коридор із багатьма дверима. Кожні двері — це один проєкт або одна співпраця.
— Яким чином у вас виникають такі проєкти, як сонячні електростанції? Вони радше постають з ініціативи людей, які приходять із конкретною пропозицією рішення, чи з аналізу реальних потреб безпосередньо на місцях?
— Тут ми торкаємося принципового питання гуманітарної допомоги. Багато людей — і на початку також ми — діяли так: хтось щось пропонує, а ми намагаємося це “кудись прилаштувати”. Це хибний підхід. Допомога має виходити з потреби, а не з пропозиції.
На перших етапах кризи люди приносять речі, а організації намагаються їх роздати. У результаті виникають ситуації, проблемні і з гуманітарного, і з екологічного погляду: розподіляють великі обсяги того, що не потрібне, люди цього не цінують, система перевантажується. На самому початку інакше не буває, бо бракує ресурсів і доводиться працювати з тим, що є. На цьому згодом і вибудовується вся система допомоги.
Але щойно ресурсів стає достатньо, підхід необхідно змінювати. Сьогодні ми намагаємося виходити з конкретних потреб людей у конкретному регіоні. Через наші довготривалі контакти й донорів ми забезпечуємо саме те, що потрібно — або шляхом закупівлі, або через цільове посередництво.
Якщо в громаді бракує школи, її треба відремонтувати. Якщо часто зникає електроенергія — шукаємо рішення, спершу генератори. Коли бачимо, що генератори дорогі й складні в експлуатації, настає черга сонячних електростанцій. Якщо немає питної води, ми підтримуємо організації, які її розвозять, і водночас встановлюємо фільтраційні установки ближче до місць проживання людей, щоб їм не доводилося годинами їздити по воду.
У минулому ми самі встановили дві системи фільтрації, сьогодні співпрацюємо з компанією, яка вже змонтувала приблизно дванадцять, і хочемо продовжувати цю роботу. Чим довше людина працює в конкретному регіоні, тим краще вона розуміє місцеві потреби — а також локальну динаміку. Великою проблемою є те, що люди схильні брати все підряд, навіть те, чого насправді не потребують. Тоді нам доводиться розрізняти, хто справді потребує допомоги, а хто ні.
Водночас ми усвідомлюємо, що в окремих районах — наприклад, дуже близько до лінії фронту, зокрема в Херсонській області — допомога хоч і “падає на родючий ґрунт”, але водночас неправильно завозити туди речі, які надовго утримують людей на місці. Якщо хтось залишається в украй небезпечній зоні й відмовляється переїхати, ми не повинні підтримувати його в цьому рішенні. Так ми продовжуємо його ризик і водночас наражаємо на небезпеку власних людей.
Допомога не може б ути інструментом у тримування когось у небезпечній ситуації. Якщо людина вирішує залишатися й ризикувати, це її вибір, але вона не може очікувати, що через це ризикуватимемо ми. Тож інколи ми ставимо перед собою й неприємне запитання: чи варто взагалі допомагати конкретній людині?
— Чи траплялися у вас випадки, коли ви допомагали літнім людям, які відмовлялися покидати свої домівки?
— Так, але важливо наголосити: евакуаціями ми ніколи не займалися системно. У 2022 році ситуації були абсолютно екстремальні — евакуації з окупованих територій, коли росіяни в Херсоні інколи пропускали українців через блокпости, а інколи — ні.
Часом це вдавалося, часом — ні, іноді колони обстрілювали. Для людини з чеським паспортом пересуватися в такому середовищі й евакуювати людей було цілковито нереально. Місцеві, які говорили російською, знали місцевість і часто мали подвійне громадянство, могли діяти значно ефективніше — домовлятися, платити викуп і вивозити людей.
— Які сьогодні найбільші перешкоди в гуманітарній логістиці між Чехією та Україною?
— Великою проблемою є Польща. На жаль, з нашого досвіду частина прикордонних чиновників має виразно антиукраїнські настрої. Відбувається блокування допомоги та безпідставні затримки. Особливо коли йдеться про матеріали, що прямують — хай і опосередковано — до армії, з’являються нові обмеження, мета яких — зменшити обсяги перевезеної допомоги.
— Так було завжди чи це погіршилося лише останнім часом?
— На початку війни пропускали все. Але з кожним роком з’являються нові правила. Наприклад, обов’язок реєструвати додаткові формуляри навіть для вантажу, який лише транзитом проходить Польщею. Іноземні перевізники мусять отримувати спеціальні дозволи на пересування польською територією, що прямо суперечить принципу вільного руху в ЄС.
Можливо, це частина політики безпеки — захист від шпигунства чи обходу санкцій. Польща межує з Білоруссю та Росією, це зрозуміло. Але абсурдно, щоб чеського перевізника, який четвертий рік возить гуманітарну допомогу, системно обмежували.
Проблема ще й у тому, що правила постійно змінюються і про це ніхто не повідомляє заздалегідь. Про зміни дізнаєшся вже на кордоні. Ми не вивчаємо щомісяця польські розпорядження — з’ясовуємо все на практиці, і наступна вантажівка вже проходить краще.
— А що із ситуацією в Чехії? Чи відчуваєте зміни з боку уряду або донорів?
— Це важлива тема. “Koridor” вибудуваний так, щоб уряд не мав на нього жодного впливу — і справді його не має. Але якщо уряду потрібні ми, можемо допомогти — наприклад, із транспортуванням або інформацією з місць.
Політична ситуація в Чехії нас поки що негативно не зачепила. Серед донорів навіть спостерігається протилежний ефект: чим гірша політична ситуація, тим сильнішою стає підтримка України. Ми бачили це і на початку війни, і під час інших міжнародних криз.
Ті, хто робить свою справу якісно, бачать, що підтримка не зникає, а змінює форму. Звісно, це не можна порівнювати з першою хвилею, коли збиралися мільярди. Ми тоді майже нічого не мали — у перший рік наш оборот становив близько 2,5 мільйона крон. Але з кожним роком ми зростаємо в рази.
— Тобто ви не відчуваєте відтоку підтримки?
— Навпаки. Що краще ми працюємо з донорами, то конкретнішою й витонченішою стає допомога. У нас диверсифіковані доходи, багато індивідуальних донорів, ми активно з ними комунікуємо. Також допомагаємо іншим організаціям, які платять нам за логістику. Ми функціонуємо як проміжна ланка, що примножує ефект допомоги.
— Що було найдивнішим із того, що вам доводилося перевозити?
— Напевно, в’єтнамки. Літнє взуття, сукні… Одяг у людей є. Або хтось передає неробочу офісну техніку, монітори, побутові прилади.
Якось ми отримали палети енергетичних напоїв. Чудово — але коли люди не мають їжі, зате мають шість палет енергетиків, це не дуже працює. Такі дизбаланси ми намагалися поступово вирівнювати.
— Що особисто для тебе дає сенс продовжувати?
— Усе це має сенс! У мене немає відчуття, що я допомагаю окремим людям — радше я підтримую точку доступу. Щоб люди не могли виправдовуватися, мовляв, це неможливо, ніхто не знає, як там насправді, там усе розкрадають. Ми цю реальність бачимо. Ми їздимо туди, куди багато хто — навіть з українців — не хоче їхати. Є люди відважніші за нас: вони евакуюють і воюють. Ми ж не можемо дозволити собі когось втратити.
Україна перебуває у в ійні, там в ідбувається колосальне зло, але там все ще можна жити. У 99-ти відсотках випадків людина може самостійно вирішити, чи брати на себе ризик. До постійних обстрілів можна звикнути — і ми намагаємося звикнути так само, як українці, але не звикати до безглуздих практик.
Якщо існує воля допомагати, логічно цю допомогу продовжувати. Якщо воля зникне, Україна почне програвати. На щастя, воля досі є — по всій Європі. Я не бачу принципового падіння допомоги, незалежно від того, що говорять політики.
