150 років після свого народження Августин Волошин залишається центральною постаттю української історії Закарпаття. Його ім’я настільки знакове, що 2024 рік офіційно проголошено Роком Августина Волошина – на честь першого законно обраного президента української держави на Закарпатті. Він пройшов шлях від скромного народного просвітника до глави Карпатської України, мученицьки забезпечив своєму народові право на власну ідентичність і державність. “Із гарячої любові до тебе, народе мій, бажаю, щоб ти чим скоріш обновив свою церковну й народну єдність і щоб в будучности не дав себе розбивати чужими інтересами”, – писав Волошин у своєму тестаменті, заповідаючи українцям соборність. Ця настанова лишається актуальною і нині, адже життєвий шлях отця Августина – яскравий взірець служіння народові, поєднання духовності, інтелекту й політичної волі заради українського майбутнього Срібної Землі.
Формування національного просвітника
Августин Волошин народився 17 березня 1874 року у селі Келечин на Мармарощині (тепер Хустський р-н) в сім’ї сільського священника. Родинне виховання та гірська громада прищепили йому щиру любов до свого народу і віри. Змалку допитливий хлопець здобував початкову освіту в рідному селі, а продовжив навчання в Ужгородській гімназії – але для цього мусив опанувати угорську мову, якою в ті часи велося викладання. З відзнакою закінчивши гімназію, юний Августин вступає до духовної семінарії і вже у 1897 році рукопокладений на священника Мукачівської греко-католицької єпархії.
Прагнучи ширших знань, молодий душпастир одночасно вивчає педагогіку: завершує Вищу педагогічну школу в Будапешті, здобуваючи диплом викладача математики та фізики. Він ретельно знайомиться з європейською філософсько-освітньою думкою: ще під час навчання в Ужгороді майбутній просвітитель вивчав праці Яна Коменського, Мішеля Монтеня, Йоганна-Фіхте, Жан-Жака Руссо, Герберта Спенсера, Ґеґеля, Йоганна Гербарта та інших знаних мислителів. Здобутий широкий інтелектуальний кругозір став підґрунтям для його подальшої діяльності в сфері народної освіти.
З 1897 року отець Августин служить капеланом ужгородської церкви Преображення Господнього і водночас починає викладати у вчительській семінарії Ужгорода. Його покликанням стає піднесення освітнього рівня карпатських русинів-українців. Волошин понад 20 років працює в семінарії – спочатку як викладач, а з 1917-го як її директор . Він викладає численні дисципліни: педагогіку, дидактику, логіку, психологію, граматику, математику, фізику – словом, готує ціле покоління народних вчителів. Паралельно молодий священник активно протидіє політиці мадяризації, що на зламі століть набирала обертів у тодішньому Угорському королівстві. Він наполягає на збереженні рідної мови та традицій: відстоює право проводити богослужіння церковнослов’янською і не допустити заміни кирилиці на латинку в місцевих школах та виданнях. За словами істориків, священник Волошин у той період “усіма доступними йому засобами…відстоював права і свободи автохтонного слов’янського населення Закарпаття та… боронив традиційний обряд, відігравав важливу роль у збереженні церковнослов’янської мови в богослужінні й кирилиці у друку”. Це було принципове стояння на захисті національної самобутності русинів-українців під тиском асиміляційних впливів.
Волошин швидко зарекомендував себе як один з найплідніших просвітителів краю. Ще за австро-угорських часів він редагував єдину українську газету Закарпаття – “Наука” (1903–1918), яка згодом у Чехословацькій Республіці виходила під назвою “Свобода”. Був також редактором релігійного журналу “Благовісник” (1922–1938). Як письменник і науковець, о. Августин досліджував мовознавчі проблеми: уклав серію підручників з граматики, що еволюціонували від відображення місцевої “угро-русской” говірки до повноцінної літературної мови, максимально наближеної до загальноукраїнської. Своїми працями – такими, як “Методическая грамматика угро-русского литературного языка для народныхъ школъ” (1901), “Методическая грамматика карпато-русского языка для народныхъ школъ” (1919), “Методична граматика карпато-русского языка для низших клас народных школ” (1923) – він продемонстрував природність зближення закарпатського писемного мовлення з єдиними українськими нормами. Філолог Павло Чучка зазначає, що “в утвердженні української літературної мови на Закарпатті… ніхто з уродженців краю не вніс стільки, як Волошин”, адже численні його підручники, журнали і газети вивели місцеву освіту з мертвої суміші різних говірок та прищепили українську наукову термінологію молодому поколінню. Таким чином, як педагог і мовознавець, Волошин заклав підвалини культурного відродження Закарпаття.
Не меншим був його внесок і в соціальну сферу. Розуміючи, що духовний і матеріальний поступ мають йти поруч, Волошин опікувався економічним розвитком краю. Він був серед організаторів кооперативного руху: став співзасновником Крайового кооперативного союзу, очолив Підкарпатський банк, долучився до створення місцевих підприємств – від страхової компанії “Бескид” до дрібних виробництв (дзвонарня “Акорд” в Ужгороді, сірникова фабрика в Чинадієві тощо). Водночас Волошин очолював низку культурно-просвітницьких інституцій: Педагогічне товариство Підкарпатської Русі, “Просвіту” (був її почесним головою), організовував учительські з’їзди, відкривав народні читальні, засновував український театр. Не було просвітянської події, де б його голос не лунав із пристрасною промовою – сучасники згадують, що ніхто інший тоді не мав такого колосального впливу на всі верстви підкарпатського суспільства. За цю подвижницьку працю Волошина вже у 1920-х роках шанували як народного провідника Срібної Землі – не лише вдома, а й у ширших українських колах Європи.
Політична еволюція в буремну добу
До великої політики Августин Волошин прийшов на зламі імперій. Перша світова війна і крах Австро-Угорщини у 1918 році принесли на Закарпаття нові можливості й виклики. Місцеві лідери розділилися між двома орієнтаціями: одна частина стояла за возз’єднання з Угорщиною, три інші Народні Ради прагнули єднання з Україною, американська ж діаспора бачила майбутнє краю у складі Чехословаччини. Августин Волошин пройшов складну еволюцію поглядів у цьому трикутнику. Спочатку, зважаючи на обставини, він підтримував ідею автономії Закарпаття у рамках Угорщини – ймовірно, як найбільш реальну на той момент домовленість. Однак дуже швидко отець Августин схиляється до проукраїнського вибору: після проголошення у Києві соборної Української Народної Республіки Волошин “цілком щиро прагнув злуки із соборною Україною” . Коли ж ці плани виявилися нездійсненними (Українська революція зазнала поразки, а ЗУНР була окупована Польщею), він змушений був погодитися на третій шлях – входження Підкарпатської Русі до демократичної Чехословаччини на правах широкої автономії. Саме цей варіант врешті реалізувався за Сен-Жерменським договором 1919 року, і Волошин прийняв його, бачачи шанс убезпечити край від угорського реваншу та зберегти українську ідентичність під опікою Чехословацької Республіки.
Відтоді Августин Волошин активно включається у громадсько-політичне життя краю. 17 грудня 1919 року його запрошують до складу Директорії Підкарпатської Русі — перехідного органу влади, що координував приєднання Закарпаття до Чехословаччини. У 1923-му він стає співзасновником і головою Народно-християнської партії (також відомої як Християнсько-народна партія) – поміркованої політичної сили, яка поєднувала соціальні гасла захисту селянства з вимогою автономних прав для краю. Від цієї партії Волошин обирався послом (депутатом) до чехословацького парламенту у 1925–1929 роках. Два десятиліття міжвоєнної доби стали для нього часом напруженої культурно-політичної діяльності: він очолював опозицію як мадярофільним, так і москвофільним течіям у краю, наполегливо просуваючи ідею єдності Підкарпатської Русі з українською нацією. Волошин різко критикував проекти русофільських організацій (на кшталт Товариства ім. Духновича), які насаджували в школах російську мову і правопис. Для нього йшлося не про ідеологію, а про збереження національної душі народу.
Наприкінці 1930-х Волошин опинився перед новими викликами, що їх сіяло в Європі передчуття великої війни. Після Мюнхенської угоди 1938 року і розчленування Чехословаччини настав зоряний час отця Августина – і водночас найважче випробування. У жовтні 1938-го Прага надала автономію Підкарпатській Русі. Першим прем’єром автономного уряду став русофіл Андрій Бродій, однак вже за кілька тижнів його було викрито як угорського агента й заарештовано. 26 жовтня 1938 року прем’єр-міністром автономії призначено Августина Волошина. Він сформував новий уряд виключно з діячів українського табору, чим засвідчив перемогу української орієнтації в закарпатському політикумі. Свою програму новий глава уряду окреслив недвозначно: “Наша програма ясна і чітка. Нікому не хочемо робити кривди, хочемо, щоб у нашій країні запанувала правда, право й справедливість! Хочемо, щоб перестала біологічна політика нищення всього, що є українське” – ці слова Волошина, виголошені у вересні 1938-го, стали девізом його діяльності. Фактично, отець Августин взяв на себе місію захистити карпатських русинів-українців у момент смертельної небезпеки, коли довкола здіймався буревій агресивних імперіалістичних сил.
Президент Карпатської України
У кульмінаційний момент своєї політичної кар’єри Августин Волошин очолив проголошення незалежності Карпатської України. Події розгорталися блискавично на тлі розпаду Чехословаччини, 15 березня 1939 року в Хусті Сойм (парламент) Карпатської України одноголосно обрав Августина Волошина президентом новопосталої держави. Напередодні, пізно ввечері 14 березня, він сміливо проголосив суверенітет краю – фактично в умовах воєнної загрози, адже угорські війська вже розпочали наступ на закарпатську територію за мовчазної згоди Гітлера. Карпатська Україна тривала лічені дні, але встигла заявити про себе світові як самостійна українська держава: державними символами були затверджені синьо-жовтий прапор, герб — тризуб в поєднанні з місцевим гербом, гімн — “Ще не вмерла Україна”. Волошин у ті драматичні години не тільки виконував обов’язки президента, а й залишався священником, моральним лідером народу: є свідчення, що в ніч із 15 на 16 березня він востаннє відправив молебень у домашній каплиці в Хусті. На світанку 16 березня 1939-го реальна сила була на боці загарбника. Після героїчного, але безнадійного спротиву нечисленної Карпатської Січі угорська армія окупувала Карпатську Україну. Бій тривав трохи більше доби: вже 18 березня останні оборонці склали зброю, а територію Карпатської України було повністю приєднано до Угорщини.
Цю скороминущу державність британський кореспондент Майкл Вінч влучно назвав “one-day state” – одноденною державою. Проте символічне значення її виходить далеко за межі хронології. Для українців Закаррпаття березень 1939-го став актом національної гідності і доказом незнищенності їхнього прагнення до волі. Десятки іноземних журналістів, які тоді побували на Закарпатті, відзначали феномен народної підтримки Волошина: він виявився “людиною на своєму місці”, а народ назвав його “батьком народу”, настільки великою була любов і довіра простих людей до цього скромного священника при владі . Парижська газета “Le Petit Parisien” писала на початку 1939 року: “Отець Волошин… розумний реаліст. Він ані мрійник, ані фанатик”, підкреслюючи його тверезість і скромність на тлі європейських політиків тієї епохи.
Сам Волошин до останнього не полишав своїх. Коли ситуація стала безнадійною, президент разом із урядовцями покинув Хуст, щоб уникнути арешту угорцями. Він перебрався до Румунії, а згодом – до Праги, куди дістався у травні 1939 року після коротких поневірянь по Європі.
Вже в еміграції Волошин намагався подбати про своїх вояків-січовиків – звертався до німецької влади з проханням заступитися за полонених українців, хоч ці клопотання і не мали успіху. Так завершився етап прямого державного керівництва Волошина, проте його місія служіння народові не скінчилася.
Останні роки і мученицька смерть
У Празі Августин Волошин знову повернувся до свого покликання вченого-освітянина. Друга світова війна минула для нього в інтелектуальній праці: він активно викладав в Українському вільному університеті (УВУ), що став осередком української еміграції. Волошин обіймав посади професора педагогіки, декана філософського факультету, а врешті – ректора УВУ. Він продовжував писати підручники та опікувався українськими шкільними справами навіть на чужині. У 1944 році 70-літній учений склав свій “Testament” – духовний заповіт, у якому підсумував свої наставляння народу. А вже навесні 1945-го доля завдала йому останнього, найтяжчого удару.
Після входження радянських військ до Праги у травні 1945 року Волошина, як відомого українського діяча, взяли на приціл радянські спецслужби. 11 травня 1945 року його заарештовує СМЕРШ – військова контррозвідка Червоної армії. Священник і науковець, який ніколи не був громадянином СРСР, був оголошений “особливо небезпечним злочинцем” за абсурдним обвинуваченням у “антирадянській діяльності”. Волошина блискавично етапували до Москви – фактично викрали із “суверенної” Чехословаччини – і кинули до Лефортовської в’язниці. Совєтський тоталітарний режим бачив у ньому загрозу, що проявлялась через любов до свого народу та завзяту боротьбу за українську державність.
Можна лише здогадуватись через що довелось пройти 71-річному президенту Волошину в ув’язненні. Але як нам всім відомо сьогодні — методи московитів з часом не змінюються. За свідченням його співкамерника Володимира Марчука, отець Августин навіть у неволі залишався добрим і мужнім: важко хворий, він віддавав сусідові по камері свою пайку їжі, розповідав про життя Христа, ділився і власними спогадами – про поїздки до Риму та Праги, про зустрічі з різними людьми в тому числі називав імена Ріббентропа, Бандери та Мельника. До останку зберігаючи ясність думки і віру, Августин Волошин згасав на очах товаришів. У липні 1945 року його перевели до тюремної лікарні. 19 липня 1945 року Августин Волошин помер у московській в’язниці – офіційно від серцевого нападу, фактично ж замордований катами в неволі. Місце його поховання залишилося невідомим; найімовірніше, прах великого українця покоїться в безіменній братській могилі десь під мурами Бутирки. Радянська влада довго приховувала сам факт його смерті, поширюючи чутки, буцімто Волошин утік десь до Латинської Америки. Лише в 1980-х роках правда про його трагічний кінець почала пробиватися на поверхню.
Волошин відійшов у вічність, але залишив по собі величезний спадок і світлу пам’ять. У своєму заповіті він прохав поховати його скромно, без почестей, поруч із дружиною Іриною в Ужгороді – але поки що цього не сталось. Нині на могилі дружини на ужгородському цвинтарі встановлено лише символічний кенотаф, як і на Ольшанському кладовищі в Празі. Проте народна шана до Волошина живе: його ім’я продовжують згадувати як мученика за віру і волю України. У 2002 році незалежна Україна відзначила заслуги закарпатського героя – Волошину присвоєно звання “Герой України” з орденом Держави. А Українська Греко-Католицька Церква розпочала процес беатифікації отця Августина, визнаючи його смерть мученицькою: з 2001 року триває процедура прилучення отця Августина Волошина до лику блаженних мучеників за віру.
Ідеї та спадщина Волошина в сучасному контексті
Августин Волошин належав до плеяди інтеліґенції, для котрої духовні цінності та національна свідомість були нерозривними. Його життя і чин були покладені на забезпечення Срібній Землі саме українського шлях розвитку – через освіту, к ультуру, політичну самостійність. За влучним висловом дослідників, “ніхто в одній особі не поєднав стільки” для Закарпаття, скільки поєднав Волошин: від боротьби за національну ідентичність в умовах жорсткої мадяризації до проголошення державности у 1939-му і мученицької смерти від рук чекістів. Він став тією постаттю, через яку русини Підкарпатської Русі усвідомили себе частиною єдиного українського народу. І хоч історичні обставини склалися так, що мрію про вільну українську державу в Карпатах реалізувати тоді не вдалося, спадок отця Августина заклав міцний фундамент для її реалізації в майбутньому. Підкарпатська Україна під новим іменем — Закарпаття — возз’єдналася з рештою України (у 1945 р. увійшовши до складу УРСР), а в 1991-му замайоріла й велика мрія про незалежну Україну.
Безумовно, сам Волошин як щирий демократ і християнин не схвалив би методів радянської влади, але факт історії залишається: закарпатський край зрештою пішов шляхом українства, за який він боровся все життя. Сьогодні вже мало хто ставить під сумнів, що саме завдяки Волошинові і його соратникам у 1930-х роках було остаточно сформовано українську ідентичність карпатських русинів. Недарма його ім’я досі викликає люту ненависть у різного штибу українофобів – адже Волошин став для краю справді органічним і визнаним символом української присутності. Постать Волошина отримала заслужене визнання вже за незалежності: його ім’я вшановано пам’ятниками, названо на його честь вулиці, школи та університети на Закарпатті, внесено до національного пантеону героїв.
Августин Волошин увійшов в історію як великий просвітитель, що показав своїм краянам український шлях модерного майбутнього. Він був учителем і наставником, що вів темний закуток імперії до світла народного пробудження; президентом і мучеником, що до останнього подиху залишався вірним присязі служити народові. Сьогодні ми маємо щастя користуватись плодами його титанічної праці: закарпатська земля невід’ємно належить до українського культурного й державного простору, а ім’я Волошина вписане золотими літерами в пантеон борців за Незалежність. І поки нові покоління вивчають його підручники й шанують пам’ять, доти житиме Україна. Августин Волошин – це сумління і гордість Карпатської України, герой змагання українців за право жити за власними законами. Він власним життям заповів нам незламну любов до рідного народу і невтомну працю заради його кращої долі. смерть стала початком іншого життя — життя в культурі, у мистецтві, у колективній пам’яті, що вже не може бути знищена жодними режимами.
Читайте схожі матеріали на Порогах:
“Русини та український націєтворчий процес”
