Тепер стало остаточно зрозуміло, що очікувати деескалації від імітації перемовин не слід. Після початку активної військової кампанії США в Ірані стало очевидно: ставки підвищуються, а результат вирішується не за столом переговорів. Поки світові альянси переформатовуються після заворушення на Близькому Сході, український фронт залишається ключовою точкою глобальної безпеки. Тут не шукають компромісів — тут методично знищують наступальний потенціал ворога, який готовий обмінювати життя своїх військових на жмені чужої землі. Попри будь-які зовнішні маневри, ЗСУ продовжують тримати удар, перетворюючи поле бою на «прозору» зону тотального контролю дронів. І тому допомога війську повинна залишатись пріоритетною для кожного свідомого українця. Цього разу ми скористались нагодою, щоб підтримати друзів із 3-ї штурмової бригади.
Наша редакція спільно з уже легендарною чеською ініціативою Auta pro UA спорядила черговий автомобіль на лінію зіткнення. Хочемо подякувати родині Жарських з-під Праги за дароване авто, а також Ладіславу Вртішу — за сміливість доправити його до Харківської області.
Як додатковий бонус для наших читачів, Ладіслав провів і записав розмову з представником бригади Василем із позивним «Ватра», яку ми публікуємо нижче. Це прямий репортаж з околиць Ізюма, де наш герой розповідає про нову тактику малих груп, «порожні» радянські склади окупантів та реальну ціну, яку Україна платить за безпеку всієї Європи.
— Сьогодні ми говоримо з військовим із позивним «Ватра». І це завжди цікаво — розмовляти з військовим про ситуацію на фронті на сході України. То чому ти тут?
— Я тут, бо українські чоловіки захищають Україну. Мій брат пішов воювати. Мій найкращий друг пішов на війну. Багато знайомих теж воюють. Значний відсоток українських чоловіків і жінок сьогодні в армії.
А якщо ширше — зараз Україна захищає Європу. І про це теж варто пам’ятати.
— Що ти робив до війни?
— До війни я працював в ІТ.
— Гарна робота. Зараз у тебе більше грошей? (жартує — ред.)
— Гроші ми не рахуємо. Вони постійно йдуть на видатки, пов’язані з війною. Багато чого — за власний рахунок. Якщо відверто, зарплата українського військового майже повністю витрачається на забезпечення, побут, ремонти, обладнання. Ми значною мірою забезпечуємо себе самі.
— Це був жарт. Але в Чехії багато хто думає, що ви тут «за гроші». Це, очевидно, не відповідає дійсності.
Гаразд, яка зараз ситуація на фронті?
— Ситуація по всій лінії фронту постійно змінюється. Вона дуже динамічна й залежить від того, які підрозділи противника стоять навпроти нас у конкретний момент. Зараз лютий 2026 року, і найгарячішим напрямком останні півтора року залишається Покровськ.
Але важливо, щоб читачі розуміли: напрямок, де стоїть третя штурмова, — другий за інтенсивністю. Це десятки штурмових дій на добу. Причина проста: російська армія має стратегічний намір окупувати всю Донецьку область.
Щоб захопити решту Донецької області — ту, про яку зараз говорять у контексті різних «трамповських переговорів», — їм потрібні Слов’янськ і Краматорськ, два найбільші міста, що залишилися під контролем України. І шлях до Слов’янська та Краматорська пролягає саме через наш напрямок. Це Лиман, Дробишеве, Шандриголове, Дружелюбівка, Ізюмське, Надія, Копанки, Ямпіль.
Увесь цей масив населених пунктів на стику Луганської, Донецької та частково Харківської областей — це шлях до Краматорська і Слов’янська. За два роки на цьому етапі війни ворог заплатив сотнями тисяч убитих і поранених. Він досягнув своєї цілі на Покровському напрямку — вийшов на межі Донецької області — і тепер наступні три, можливо чотири роки воюватиме за Слов’янськ і Краматорськ.
Теоретично вони можуть захопити решту Донецької області. Але це може тривати ще три, чотири, п’ять років і коштувати ще сотні тисяч, а можливо й мільйон убитих. Путін розуміє, що армії дедалі важче наступати. Тому він намагатиметься досягти цілей не військовим шляхом, а через геополітичні маніпуляції, через переговори з Трампом та іншими а́кторами. Бо розуміє: війна може тривати ще багато років — і це ще якщо їм, узагалі, вдасться просунутися.
Тим часом українська армія технологічно зростає. Нас часто називають «армією дронів». Це не буквально, але частка безпілотних систем постійно збільшується. У нас сотні різних типів дронів, які виконують десятки завдань на фронті. Наземні роботизовані комплекси доставляють вантажі, розміновують, ведуть вогонь, підвозять заряди для підриву бліндажів. Дрони здійснюють розвідку, FPV уражають цілі, «Вампіри» скидають великі боєприпаси. Ми застосовуємо дистанційне мінування, робимо «повітряні посилки». І все це постійно розвивається.
Колишній головнокомандувач Валерій Залужний запровадив визначення, що сучасне поле бою — абсолютно прозоре. Насиченість дронами така, що кожні 100–200 метрів у повітрі є спостереження. І щоб просуватися вперед, противник змушений витрачати дедалі більше ресурсів.
Зараз ми майже не бачимо механізованих штурмів — танків, БМП. Майже не бачимо масованих моторизованих атак. Техніки в них менше, її бережуть для окремих випадків. Два роки тому вони щодня йшли вперед на танках, висаджували десант. Тепер такого вже немає.
Їхня тактика змінилася. Вони просочуються малими групами: двоє, троє, четверо, іноді один, іноді п’ятеро. Рухаються від позиції до позиції. Більшість ми виявляємо й уражаємо. Але певний відсоток доходить до переднього краю.
Хвилями вони відправляють сто піхотинців. Із них десять можуть закріпитися на «нулі». Коли накопичується певна кількість, починають штурмувати позицію. І щоб узяти одну позицію, вони можуть втратити 20, 50, іноді й 100 людей.
От потрібно, щоб у Чехії розуміли, як саме воюють росіяни. Вони кладуть сотню своїх контрактників, щоб просунутися на 50 чи 100 метрів. Є аналітика, що лише за грудень місяць один квадратний кілометр просування коштував їм 137 убитих.
От так вони воюють.
— Штурми на БМП уже майже не бувають? Дві БМП — і в атаку?
— Дуже рідко трапляються. За чотири роки війни українська армія фактично знищила всю їхню радянську техніку, яка стояла на складах. Упродовж цих років вони щомісяця її відновлювали — ми знищували. Відновлювали — ми знову знищували.
І зараз війна дійшла до стадії, коли їхні радянські склади майже порожні. Усе, що можна було відновити чи модернізувати, вони вже використали. Зараз виробляють приблизно 50 танків на місяць. Бувають «вдалі» місяці — до ста. Але ми можемо знищувати 150 на місяць.
Танки вони тримають для особливих випадків. Місяць кидають у бій піхоту, а потім один раз пробують піти на танках. Але танк уже не настільки ефективний у сучасній війні. Раніше його завданням було прорвати лінію оборони й зайти якомога глибше в тил — на 5, 10, 20 кілометрів, де артилерія не може швидко відреагувати.
Зараз піднімається не один FPV-дрон, а десять. І для FPV немає різниці — летіти вправо, вліво, назад чи вперед. Він летить туди, де ціль. Тому танки часто знищуються за 10, 5 або 2 кілометри від лінії фронту.
Дуже рідко танк доїжджає безпосередньо до наших позицій.
Так ми й знищили значну частину їхньої важкої техніки. Тепер їхній основний інструмент — малі групи піхоти, які просуваються від позиції до позиції, від укриття до укриття, а також БПЛА.
Технологічно вони в багатьох аспектах від нас не відстають. У Європі, зокрема в Чехії, мають розуміти: у цій війні і ми, і росіяни максимально використали можливості дронів. Ми активно уражаємо їх, вони активно уражають нас.
І зараз для нас проблема не стільки їхня піхота, скільки те, що вони також мають багато дронів. Їхні FPV б’ють по наших позиціях. Є FPV-крила, які можуть залітати на 10, 15, 20 кілометрів. Фактично вже дістають до прифронтових міст.
Наприклад, якщо говорити про Ізюм — ми перебуваємо неподалік. Місто за 30–35 кілометрів від фронту. І вже є випадки, коли до Ізюма або на трасу долітають FPV-крила, «Ланцети». Частішають випадки застосування КАБів.
Це було очікувано. Усі розуміли, що фронт поступово наближається, і такі удари почнуться. Тому, наприклад, в Ізюмі вже встановлюють захисні сітки від FPV. Фото й відео облетіли медіа.
Василь “Ватра” та Ладіслав Виртіш
Василь “Ватра”
Редакторка “Порогів” Тетяна Пилипчук і група чеських волонтерів в дорозі до українського пункту призначення.
— Там був удар «Ланцетом»?
— Так. Це сталося на трасі Ізюм–Слов’янськ. Саме там були зроблені ті фото.
Сітки потрібно встановлювати. Шкода, що на різних напрямках ситуація з цим різна. На нашому напрямку вона відносно непогана — третя штурмова працювала над цим разом із обласною та районною адміністраціями.
— Я чув від військових, що сітки не мають сенсу: мовляв, один дрон усе одно їх проб’є.
— Це вирване з контексту. Може бути ситуація, коли один дрон влучає в сітку, підриває її, утворюється отвір — і туди може залетіти інший. Але це один випадок із десяти, двадцяти чи тридцяти.
У більшості випадків сітка рятує. Вона не гарантує абсолютного захисту, але суттєво зменшує ризик. І її потрібно встановлювати.
— Я сьогодні тут, бо одна сім’я з Праги передала для потреб ЗСУ Ford Mondeo. Для яких завдань ви будете використовувати це авто? Багато хто думає, що вам потрібні лише великі машини, а невеликі не мають сенсу.
— Усе, що їздить і допомагає виконувати завдання, має сенс. Якщо говорити про армію загалом, то бронетехніки на позиції заїжджає дедалі менше, а звичайних пікапів і джипів — більше. На них пересуваються пілоти дронів, мінометники, гранатометники, зв’язківці. Піхота може доїхати на дальню позицію на пікапі.
Передусім нам потрібні пікапи та джипи, на які можна встановити засоби РЕБ проти дронів і заїжджати на позиції.
Але потрібно розуміти: на одного бійця на передовій припадає 7–10 людей тилового забезпечення. Це кухарі, зброярі, ті, хто готує боєприпаси, управління, військові на ротації, інженери, які будують укріплення й бліндажі на першій, другій, третій лінії. Всі постійно переміщуються.
Для таких завдань підходить практично будь-яка машина, яка може довезти з точки А в точку Б. Буси дуже потрібні — у них можна перевозити вантажі або групи бійців. Тому на кожну задачу є своє рішення. Машин в армії багато, але їх усе одно бракує. Найчастіше працюють пікапи. А на полігон можна доїхати фактично на будь-якому авто.
— Як, на твою думку, розвиватимуться події далі?
— Ми в українській армії твердо переконані й хочемо, щоб в об’єднаній Європі нас чітко зрозуміли: цю війну неможливо завершити переговорами. Ті переговори, що зараз відбуваються, ініційовані Трампом. Він хоче — ми ведемо. Але Росія не хоче миру. Росія не хоче завершувати війну, бо для Путіна це політична смерть. Режим існує, доки триває війна.
Він не може допустити, щоб ці 700 тисяч озброєних людей повернулися до цивільного життя. Уже є випадки, коли вони повертаються з фронту й вчиняють тяжкі злочини. У Росії є історичний досвід 1917 року, коли солдати повернулися з війни й зробили революцію. Путін цього допустити не може.
І потрібно розуміти: війна триватиме доти, доки їхня армія матиме змогу наступати. Те, чим ми займаємося вже чотири роки, — це не лише знищення особового складу противника. Ми знищуємо його наступальний потенціал. Ми вже говорили, що зараз ворог майже не має бронетехніки для системного наступу. Використовує її лише у виняткових випадках.
У 2023 році, коли противник наступав на Бахмут, були випадки, коли вони йшли в атаку ротою — сто піхотинців через поле штурмували наші позиції. Зараз такого немає. Тепер наступають групами по одному, двоє, троє, четверо, п’ятеро. Якщо в штурм іде десять — це вже багато. Таке трапляється рідко.
І війна триватиме, доки вони можуть наступати. Щоб завершити її якнайшвидше, потрібно знищити їхній наступальний потенціал. Це комплексне завдання: знищення живої сили, удар по військовій промисловості, по нафтогазовому експорту.
У Чорному та Балтійському морях — ключові порти. Їхні кораблі, НПЗ, заводи, що виробляють зброю — усе, що працює на економіку війни.
Їхня економіка вже в складному стані. І сьогодні війна — це змагання: що закінчиться швидше — наша здатність оборонятися чи їхня економічна спроможність вести війну.
Їхня економіка ослаблена. Їхня армія теж виснажена. Вони ще можуть наступати. Ми ще можемо оборонятися й знищувати їх. З однієї причини — і ми, і вони освоїли дрони. Ця війна стала війною дронів. За рік-два це буде виглядати майже як у фільмі «Термінатор».
Тому фокус — на знищенні їхнього потенціалу. Це може тривати рік, два, три, чотири — а може й пів року. Але кожен день наближає нас до завершення війни.
А завершиться вона тоді, коли вони перестануть мати можливість наступати.
Авто доставлено.
Василь “Ватра” на позиціях.
— До речі, сім’я, яка передала вам автомобіль, дякує вам і розуміє, що ви воюєте також і за чеський народ.
— Колишній генеральний секретар NATO сформулював важливу для європейців думку: Україна платить кров’ю за те, що Путін розпочав війну. Європейці поки що платять грошима. Якщо Україна впаде, Європа опиниться в такій самій ситуації.
Ми не хочемо, щоб Україна впала. Лінія фронту стратегічно не зміниться кардинально. Вона може рухатися, бо противник тисне всіма засобами. Позиція за позицією руйнується — і через це він просувається. Це не тому, що ми просто відступаємо. Так працює війна. Якщо противник вкладає ресурс у наступ, він просувається. Питання — якою ціною.
Я вже озвучував ціну: бувають випадки, коли за 50 метрів просування вони втрачають 100 людей. Ми воюємо. Ми не здаємося. Там, де потрібно зберегти життя, відходимо на підготовлені позиції.
Позицій у нас багато. На четвертий рік війни на гарячих напрямках — як наш — у глибині до 50 кілометрів побудовані оборонні рубежі. Їх вистачить на роки.
Ми готові воювати й десять років, якщо доведеться. Бо в нас немає варіанту погодитися на капітуляцію.
І якщо навіть гіпотетично нас спробують підштовхнути до якогось «референдуму», українська нація не погодиться віддавати свої землі чи визнавати їх російськими. Це наші землі. Наші люди. Наші родичі, друзі.
Важко уявити, щоб хтось запропонував Чехії віддати частину своєї території. Або Канаді. Або, наприклад, штат Колорадо у США.
Ми не можемо віддати наших людей Путіну, бо знаємо, що відбувається в окупації. Людей убивають, катують, чоловіків мобілізують до російської армії, дітей вивозять. Це задокументовані факти.
У Європі мають розуміти, що відбувається. За песимістичного сценарію подібне може колись початися і в Польщі, і в Чехії.
На окупованих територіях людей фактично змусили взяти російські паспорти. Без нього неможливо отримати медичну допомогу, роботу, соціальні послуги. Як тільки чоловік призовного віку отримує паспорт — приходить повістка. Йому обіцяють службу «в тилу», на кухні. Тиждень підготовки — і його відправляють штурмувати наші позиції.
І дедалі частіше, коли ми беремо полонених, це українець із Донбасу, який не виїхав під час окупації. Або ще гірше: під час окупації це була дитина 15 років. Виповнилося 18 — його мобілізували. У кращому випадку ми беремо його в полон. У гіршому — він гине від удару FPV-дрона.
Це жахлива реальність. Як і постійні удари по енергетичній інфраструктурі, по залізниці. Ракетний удар — приїжджають рятувальники — другий удар по тих самих координатах. Удари по лікарнях, дитячих садках. І частина цивілізованого світу закриває на це очі.
Єдиний спосіб це зупинити — нарощувати колективні зусилля зі знищення військового потенціалу агресора.
У Другій світовій союзники бомбили військову інфраструктуру Німеччини, поки вона не втратила здатність наступати й оборонятися. Потім зайшли в Берлін, і режим упав. Можливо, і ця війна завершиться тоді, коли Путін втратить можливість вести її — або втратить владу.
Якщо ж зараз підписати якийсь «мир», Путін накопичить ресурси й нападе знову. Можливо — на країни Балтії. Можливо — на Польщу. Можливо — на інші держави. Йому потрібно показувати, що він може нападати.
Тому потрібно нарощувати наші можливості знищувати противника стільки, скільки буде потрібно. Нам потрібні літаки, вертольоти, ракети, будь-яка допомога.
— Ми це бачимо. І я переконаний, що більшість із нас допомагає. І ви маєте ще один доказ цього. Дякую за розмову.
— Дякую за ваш час. Тримайтеся. Дякую, що приїхали.
